Инвестиции

     Підприємство  має приділяти постійну увагу  питанням управління інвестиціями, оскільки економічний ріст і інвестиційна активність – це взаємозумовлені  процеси. З урахуванням класифікації інвестицій і особливостей інвестиційної діяльності будується процес управління нею на підприємстві та її оцінка. Оцінка виробничих інвестицій проводиться в три етапи (рис. 1.1).

     На  першому етапі розглядають варіанти проекту, оцінюють його привабливість з метою визначення складу учасників, вироблення схеми фінансування з реалізації проекту.

     На  другому етапі оцінюють кон’юнктуру  ринку, визначають обсяг витрат на здійснення проекту, розраховують потребу в  зворотному капіталі й визначають соціальну  ефективність проекту.

     На  третьому етапі оцінюється рівень проектного ризику для наступного виявлення  позитивних і негативних сторін проекту, розробляються заходи щодо зниження ризику; визначається економічний ефект  від впровадження проекту й на його основі проводиться вибір ефективного проекту, оцінюється його ефективність і можливість реалізації.

     Наведена  схема відображає послідовність  оцінки виробничих інвестицій підприємства й є основою при розгляді питання  механізму формування оцінки інвестиційної  привабливості підприємства. 

     Рис.1.1. Етапи оцінки виробничих інвестицій 

     Інвестиційна  політика має вирішальне значення для  функціонування будь-якого підприємства, незалежно від різних особливостей (галузевої приналежності, організаційно-правової форми, розмірів і інших). Процес формування інвестиційної політики повинен спиратися на стратегію розвитку підприємства, яка має бути спрямована, переважно, на створення довгострокових інвестиційних програм, найбільш ефективний розвиток підприємства, а в результаті – на забезпечення його фінансової стійкості як на сьогодні, так і на майбутнє [90]. Процес формування інвестиційної політики підприємства представлений на рис.1.2 [112]. 
 

     Рис. 1.2. Формування інвестиційної політики підприємства 

     Формування інвестиційної політики підприємства повинне починатися з чіткого формулювання цілей і задач, оскільки від пріоритетності тієї чи іншої цілі залежить успіх реалізації наміченої інвестиційної програми.

     Політика  оцінки інвестицій являє собою комплекс заходів щодо вибору найбільш ефективного варіанта інвестування й формування необхідних даних для обґрунтування прийняття рішень з оцінки привабливості й ефективності інвестиційного проекту з використанням результатів безупинного моніторингу при проведенні оцінки інвестиційного проекту.

     З огляду на визначення політики оцінки інвестицій і зазначених факторів принципова схема формування політики оцінки привабливості  інвестицій підприємства буде включати наступні етапи (рис.1.3).

     Для підприємств дуже важливим є інвестування в його матеріальну сферу, як найбільш надійне та перспективне. Як правило, вибір найбільш ефективного варіанта інвестування здійснюється на основі альтернативних варіантів.

     Рис.1.3. Схема формування оцінки інвестиційної  привабливості 

      Загальна схема  оцінки на вибір найкращого варіанта інвестування представлена на рис.1.4. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Рис.1.4. Схема оцінки вибору найкращого варіанта інвестування 

     Від постановки цілей і функціональних задач залежить ефективність і ритмічність  роботи підприємств, що, у свою чергу, впливає на прибутковість їх діяльності.

     З усіх зазначених авторами [138, 149] цілей  можна вибрати конкретні (рис. 1.5).

     Рис.1.5. Система функціональних цілей і  задач підприємства 

     Перераховані  цілі і задачі можуть значно вплинути на поліпшення діяльності підприємства. Оцінку інвестицій можна здійснити через механізм політики оцінки привабливості інвестицій. Зазначений механізм діє на основі стратегії інвестування. Формування стратегії інвестування підприємства є завершальним кроком політики оцінки інвестицій. Його принципові особливості зводяться до наступного: складання бізнес-плану з розробки нових видів продукції; постановка мети – досягнення оптимальних темпів росту обсягів нових видів продукції в найкоротший термін; вироблення стратегії з досягнення поставленої мети; аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства; бенчмаркинг інвестиційного проекту.

     Існує думка про те, що промислові підприємства за можливостями вирішення інвестиційних  проблем умовно можна розділити на дві основні групи [73]. Перша включає підприємства, що мають стійкий фінансовий стан, котирують свої цінні папери на фондовому ринку й спроможні надати ліквідне забезпечення банкам. Ці компанії можуть самостійно вирішувати проблеми фінансування за допомогою використання самого широкого спектра інструментів – від розміщення цінних паперів до банківських позик і лізингу. Друга група складає основу промислового потенціалу. Більш 80% таких підприємств характеризуються кризовим фінансовим станом, низькою продуктивністю, відсутністю ясної стратегії розвитку, нездатністю надати ліквідне забезпечення позик, відсутністю фахівців в області корпоративних фінансів, що мають професійний досвід залучення капіталу. Більшість таких підприємств знаходиться в хитливому стані – очікування банкрутства чи прогнозованого росту. При цьому, в одній галузі, як правило, діє кілька підприємств, потужності яких значно перевищують сьогоднішні потреби ринку.

     У порядку зростання ризику й прибутковості  джерела фінансування підприємства розташовуються в наступній послідовності: держбюджет, іпотечні кредити (лізинг), комерційні кредити, облігації, привілейовані акції, звичайні акції. Оскільки розглянуті нами підприємства другої групи знаходяться у фазі високого ризику, тому джерелом їх довгострокового фінансування може бути тільки ризиковий капітал приватних інвесторів, а найбільш ефективним і доступним механізмом його залучення може бути розміщення акцій.

     В даний час більшість підприємств  безуспішно намагаються забезпечити  своє довгострокове фінансування за рахунок двох найменш реальних джерел капіталу: банківських кредитів і бюджету, не бажаючи робити емісію акцій. В якості забезпечення кредиту, як правило, пропонуються гарантії регіональної адміністрації, застави майна чи майбутні доходи підприємства.

     Інвестори ж як основний інструмент фінансування віддають перевагу придбанню акцій  підприємства або комбінацію акцій  з різними борговими інструментами. Багато інвесторів готові розділити  ризик з існуючими власниками тих підприємств, які мають високий потенціал росту, ясну стратегією розвитку, менеджмент, здатний реалізувати цю стратегію. Отже, якщо підприємству потрібен кредит, то йому варто звернутися в банк і одержати кредит, надавши ліквідне забезпечення чи гарантії. Якщо ж підприємство не в змозі представити ліквідне забезпечення позики, то воно навряд чи зможе профінансувати своє підприємство одними кредитами.

     Реальною  перешкодою на шляху інвестицій у  промисловість України виступає не дефіцит капіталу, а відсутність  інвестиційних пропозицій, що відповідають вимогам професійних інвесторів. Через це в Україні залучили капітал через розміщення акцій менш 1% підприємств, які відносяться до категорії високого ризику, але мають потенціал розвитку. Для порівняння: у США 98% підприємств аналогічної категорії залучають капітал для розвитку бізнесу саме за допомогою розміщення акцій.

     Питання про доцільність і ефективність інвестування інвестор повинен вирішувати розрахунковим шляхом, а не покладатися  тільки на свою інтуїцію.

     Існує помилкове уявлення, що кожне українське підприємство унікальне, кожна інвестиція є неповторною, а тому для визначення інвестиційної привабливості підприємства загальноприйняті методичні рекомендації не потрібні. Дане уявлення ґрунтується на тому, що кожен інвестор висуває свої вимоги до розрахунку ефективності інвестицій, і тому розробити єдині рекомендації з методів такого розрахунку важко, та й незрозуміло, чи треба. Це уявлення невірне, оскільки різні інвестори можуть пред’являти і висувати різні вимоги до розрахунку інвестиційної привабливості підприємства, а розбіжності між вимогами, як правило, стосуються набору груп показників, прийнятних для інвестора значень цих показників і методів їх розрахунку. Тому рекомендації, що уніфікують набір показників для розрахунку інвестиційної привабливості підприємства, умови обчислення й забезпечення правильності їх розрахунку та вірогідність результату, необхідні.

     Рекомендації  з оцінки інвестиційної привабливості  підприємства повинні враховувати  не тільки зарубіжний досвід, але й умови України. Так, зарубіжний інвестор при виборі підприємства-реципієнта інвестицій орієнтується, насамперед, на його прибутковість, не звертаючи уваги на фінансовий стан, економічність виробництва фірми, що у більшості зарубіжних компаній на відміну від українських підприємств мають гарні показники. Український же інвестор зобов’язаний приділяти велику увагу аналізу фінансового й виробничого стану підприємства. Крім того, українські підприємства відрізняються від зарубіжних системами бухгалтерського й статистичного обліку, нерозвиненістю фінансового ринку та нестабільністю умов здійснення інвестицій і т.п. Наслідком цього є відносно високі прибутковість і ризик вітчизняних підприємств у порівнянні з зарубіжними. Отже просте копіювання зарубіжних методичних матеріалів недоцільне для українських підприємств, для яких необхідна й можлива розробка власних рекомендацій.

     Таким чином, інвесторам і підприємствам-реципієнтам  необхідна обґрунтована, комплексна й універсальна методика оцінки інвестиційної  привабливості об’єкта інвестицій, за допомогою якої інвестор зможе оптимально розмістити свої ресурси, а реципієнт зможе об’єктивніше оцінити свої фінансові й виробничі можливості щодо гарантованого забезпечення досягнення цілей, своїх і інвесторів, а, у кінцевому результаті, професійно керувати інвестиційною привабливістю свого підприємства. Розробці зазначеного питання присвячений 2-й розділ даної дисертації.

     Об’єктом  інвестицій можуть бути основні фонди, які знову створюються і модернізуються, й оборотні кошти, цінні папери різних емітентів, майнові права, нематеріальні активи.

     Поняття інвестування часто звужують до реального  інвестування, тобто інвестування, яке збільшує згодом національний продукт. Однак важливо відзначити, що при  дослідженні аспектів, які впливають на прийняття інвестиційних рішень і аналіз інвестицій як макроекономічного фактору, необхідно розрізняти реальні (чи прямі) й фінансові (чи портфельні) інвестиції.

     Реальні інвестиції – це інвестиції в будь-який тип матеріальних активів, таких  як земля, обладнання, заводи. Вони здійснюються особами (як юридичними, так і фізичними), контролюючими весь акціонерний капітал підприємства чи його частини, з метою створення нової вартості, одержання чистого прибутку, а в результаті – і досягнення економічного росту.

     Фінансові інвестиції – це інвестиції, здійснені  шляхом придбання цінних паперів  – акцій, облігацій і т.ін. У  сучасній економіці розвиток інститутів портфельного інвестування служить  важливим фактором, що сприяє росту  прямих інвестицій.

     Економічна  теорія розрізняє також валові й чисті інвестиції (відповідно брутто- й нетто-інвестиції). Валові інвестиції перевищують чисті на величину амортизації.

     Послідовники  різних економічних течій приділяють значне місце економічній теорії інвестицій. При цьому особливу увагу звертають на два фактори, які найбільш серйозно впливають на інвестиційні процеси – це фактори часу та ризику. Оцінка значимості кожного з цих факторів розрізняється, оскільки, наприклад, для державних цінних паперів промислово розвинених країн основним критерієм буде фактор часу, а для опціонів – фактор ризику.

     Проблематиці  інвестування приділялася серйозна увага в різних економічних теоріях. Наприклад, співвідношення ризиків  і прибутковості вкладень досліджувалося в рамках концепції росту добробуту представниками неокласичної теорії, зокрема, А. Пігу. Значна увага цьому питанню приділялась також і послідовниками теорії Дж. М. Кейнса.