Проблеми соцiально-економiчного розвитку малих монофунцiональних мiст та шляхи iх вирiшення

   - міста - центри сільськогосподарських  районів;

   - монофункціональні міста.

   Серед малих міст окреме місце посідають  міста, що виникли і функціонують на базі одного-двох  однопрофільних підприємств. Такі міста дістали  назву монофункціональних. В Україні  з-поміж науковців і фахівців ще немає єдиної думки стосовно того, які міста можна вважати монофункціональними, і на жаль, поки що не ведеться державна звітність відносно таких міст, у результаті чого кількість таких міст визначається з великими розбіжностями: від 111 до 200 населених пунктів.

   Основні методологічні підходи до визначення критеріїв віднесення того чи іншого АТО до міста ґрунтуються на повному  врахуванні характеру спеціалізації  і ступеня комплексності господарства, обсягів виробництва основних видів продукції на душу населення, співвідношень між обсягами ввозу-вивозу продукції, розподілу населення за галузями тощо. Серед цих показників центральним критерієм монофункціональності міста є, на мою думку, показник питомої ваги зайнятих на підприємствах містоутворюючої галузі, який перевищує 50% загальної чисельності працюючих. За цим критерієм, проаналізувавши різні статистичні матеріали та наукові дослідження, монофункціональними можна вважати 122 міста. Коло їх може бути розширене, якщо за критерій монофункціональності прийняти показник зайнятості в галузі основної спеціалізації міста на рівні 40 і більше відсотків від загальної чисельності зайнятого населення міста. Навіть за умови зайнятості 30% працюючого населення на підприємствах однієї галузі господарський профіль міста, а отже, і соціальну ситуацію в ньому визначатимуть саме підприємства цієї галузі.

   Міські  поселення концентрують значно більший  соціально-економічний потенціал, ніж  сільські і в силу цього стають центрами “притягання” для навколишньої території, вузлами різноманітних зв’язків.

   Функції міст визначаються рівнем розвитку і  структурою їх економічної та соціальної бази. В складі такої бази виділяються  містоформувальні і містообслуговувальні галузі. До перших відносять ті види діяльності, продукція чи послуги яких переважно реалізуються поза межами даного населеного пункту. Залучені у ці галузі необхідні ресурси забезпечують існування і розвиток міста, процес розширеного суспільного відтворення. Ті ж галузі, основна продукція яких не виходить за межі міста, відносять до містообслуговувальних. Нерідко розділити галузі на ці дві групи буває надзвичайно важко і навіть неможливо, бо одне і те ж підприємство (установа) може одночасно випускати продукцію (надавати послуги) для населення іншого міста чи навколишньої сільської місцевості. Тому доцільно виділяти галузі, які складають економічну і соціальну базу міста, підкреслюючи при цьому їх містоформувальні і містообслуговувальні функції. Це підтверджується і тим, що містоформувальними можуть бути як галузі виробництва, так і соціальної сфери (рекреація, наука та ін.).

   Кількість монофункціональних міст станом на 1 січня 2009 року, згідно із прийнятим критерієм  зайнятості, їх структура за виробничою спеціалізацією наведена в табл. 1.3.

   Таблиця 1.3

Монофункціональні міста України  за виробничою спеціалізацією

у 2008 році

   Аналіз  структури монофункціональних міст України за профілем господарської  діяльності свідчить, що найбільший відсоток серед них (37%) становлять міста, де містоутворюючою основою є шахти і гірничодобувні підприємства. Для 15% міст такою є харчова промисловість,                                      для 10% - деревообробна і целюлозно-паперова промисловість. Електроенергетика та транспорт є основними сферами зайнятості для населення у 8% монофункціональних міст.

   З них 122 міст з моногалузевою структурою виробництва:

• з чисельністю населення до 10 тис. чол.. – 22 міста;
• з чисельністю населення від 10 до 20 тис. чол. – 46 міст;
• з чисельністю населення від 20 до 50 тис. чол. – 43 міста;
• а також з чисельністю від 50 до 100 тис. чол. (середніх міст) – 11 міст.

   Таким чином, міст з моногалузевою структурою виробництва в країні             122 АТО, з них 111 малих міст та 11 середніх міст.

   Особливу категорію міст складають міста районного значення не районні центри, їх налічується 50 АТО. Саме в цих містах, не дивлячись на таку ж кількість мешканців як в райцентрах, відсутні служби соціального захисту населення, відділи субсидій, служби для молоді, контроль за будівництвом, відділи культури і спорту. Районні служби залишають поза увагою такі населені пункти, мешканців направляють до органів місцевого самоврядування. Тому міськими радами створюються відповідні посади для забезпечення мешканців міст необхідними послугами. Як приклад, що ці міста залишаються поза увагою є підготовка програми благоустрою малих міст Міністерством з питань житлово-комунального господарства, в якій передбачалась адресна допомога малим містам, до переліку якої входили лише районні центри. За пропозицією секції малих міст АМУ до програми включені і малі міста, що не є районними центрами.

     За характером динаміки соціально-економічного  розвитку монофункціональні міста  поділяють на:

• міста, що інтенсивно розвиваються та протягом останніх трьох років і мають позитивні показники зростання виробництва - 6% малих міст;
• міста, які мають недостатні темпи розвитку - 61% малих міст;
• депресивні малі міста - 33% малих міст.

   Вузька  спеціалізація виробництва в  монофункціональних містах, а саме  залежність їх економіки від стабільності роботи одного-двох промислових підприємств поставила під загрозу можливість подальшого існування малих монофункціональних міст.

   Природно, що в кожному типі монофункціональних міст існують свої специфічні умови формування, організації і розвитку ринку праці. Однак, незважаючи на це, всім монофункціональним міським населеним пунктам притаманні певні загальні риси, серед них найбільш характерною є скорочення їх людності. Особливо різко скорочується чисельність населення в містах, де містоутворюючою базою є підприємства харчової промисловості, а також у шахтарських містах.

   Крім  того, розміри, профіль господарської  діяльності, територіальна концентрація монофункціональних міст, їхня типологія  справляють великий вплив на регіональні (локальні) ринки праці, рівень зайнятості і безробіття в кожному з них, а отже зумовлюють необхідність розробки відповідних специфічних заходів щодо розв'язання багатьох соціальних проблем.

   Наслідком несприятливої соціально-економічної  ситуації в монофункціональних містах є високий рівень бідності їх населення. Згідно даних досліджень з питань оцінки гостроти соціально-економічних проблем населених пунктів, створених на базі містоутворюючих підприємств, в середньому питома вага бідних, згідно оцінок експертів, була рівною 74,8% (при середній по Україні -65,7%).

   В умовах ринкової економіки для успішного  розвитку соціально-економічного комплексу  міст надзвичайно важливо визначити  їх потенціал, напрями розвитку необхідної інфраструктури, залучити потрібні ресурси. Тільки збереження потенціалу, його модернізація та реструктуризація здатні забезпечити прогрес містам і державі, реальну, а не уявну економічну незалежність. Міська влада повинна визначити оптимальну стратегічну модель розвитку міста, створюючи нові та підтримуючи ті підприємства, які можуть ефективно працювати, стимулюючи розвиток міської інфраструктури.

   Проблеми  соціально-економічного розвитку монофункціональних міст потребують розв’язання як на загальнодержавному, так і на регіональному  та місцевому рівнях.

   На  державному рівні необхідно вдосконалити законодавчу базу щодо державної  фінансової підтримки депресивних міст, створити спеціальний інвестиційний режим на територіях пріоритетного розвитку і спеціальних (вільних) економічних зон та інше.

   Державна  підтримка монофункціональних депресивних  міст має здійснюватися шляхом стимулювання інвестиційної діяльності, надання адресних дотацій, субсидій і субвенцій бюджетам цих міст, забезпечення державними замовленнями підприємств у таких містах.

   Перші кроки у цьому напрямку були зроблені у 1997 році, коли Верховна Рада України  своєю постановою від 15 липня 1997 року №453/97-ВР (5) прийняла проект Закону України про адміністративно-територіальний устрій України за основу, але зазначений проект не пройшов друге читання і не набрав чинності закону. У 1999 році Верховна Рада України своєю постановою від          24 грудня 1999 року №1359-XIV схвалила Концепцію  сталого  розвитку  населених  пунктів на довгостроковий період. Але проблема розвитку малих монофункціональних міст поставала ще гостріше, тому Кабінет Міністрів України з метою сприяння розвитку малих монофункціональних міст та на виконання постанови  Верховної  Ради України від 24 грудня 1999 р. N1359-XIV (1359-14) «Про Концепцію сталого  розвитку  населених пунктів» своєю постановою від 17 березня 2000 року №521 схвалив розроблені Міністерством економіки разом з іншими центральними органами виконавчої влади та  Національною  академією наук  Основні напрями забезпечення  комплексного  розвитку малих монофункціональних міст. 19 жовтня 2000 року Президент України видав розпорядження №327/2000-рп (3), яким зобов’язав Кабінет Міністрів України підготувати та протягом першого кварталу 2001 року подати на розгляд Верховної Ради України проект Загальнодержавної програми розвитку малих міст України. Зазначений законопроект був внесений КМУ                 27 липня 2001 року на перше читання, але ВРУ був надісланий на доопрацювання.

   Кризові явища у соціально-економічному розвитку малих міст посилювались, тому ВРУ, заслухавши інформацію КМУ  з питань стану та перспектив депресивних  регіонів, міст та селищ України  своєю постановою від 15 травня 2003 року №782-ІV рекомендувала КМУ посилити роботу у напрямку припинення депресивних тенденцій соціально-економічного розвитку регіонів, міст та селищ України та розробити відповідні напрямки.

   4 березня 2004 року Президентом України  був підписаний Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст України» (2), який на даний час є основним нормативно-правовим документом на державному рівні, що визначає розвиток малих міст.

   На  регіональному рівні було започатковано розробку та впровадження програм соціально-економічного розвитку територій та програм зайнятості населення, розпочалось затвердження правил забудови з урахуванням регіональних особливостей соціально-економічного розвитку монофункціональних міст.

   На місцевому рівні забезпечено розробку місцевих програм соціально-економічного та екологічного розвитку монофункціональних міст; взаємодію органів місцевого самоврядування з державними та приватними підприємствами з питань розвитку міст; ефективне використання повноважень органів місцевого самоврядування щодо формування власних доходів; сприяння розвитку підприємництва, залученню інвестицій, спільні з іншими територіальними громадами проекти розвитку регіонів; утримання об’єктів соціально-культурної сфери.

   Відповідно  до статей 21-22 Бюджетного кодексу України  (9) для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам коштів. Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» в межах ресурсів бюджету передбачені асигнування за відповідними бюджетними програмами для центральних та місцевих органів виконавчої влади, як для головних розпорядників бюджетних коштів.

   Розподіл  відповідних бюджетних програм державного бюджету здійснюється відповідними головними розпорядниками коштів в межах бюджетних призначень.

   Так, у 2008 році з метою врегулювання проблемних питань регіонів, було передбачено  низку бюджетних програм, кошти  яких могли бути спрямовані на розвиток малих міст, а саме:

   за  КПКВ 2761090 «Субвенція з державного бюджету  місцевим бюджетам на соціально-економічний  розвиток» у сумі 1180,0 млн. грн., головний розпорядник коштів - Міністерство регіонального розвитку та будівництва  України;