Мовні особливості публіцистики Івана Франка

lign="justify">    Саме  зі сторінок цього видання лунали Франкові ідеї про необхідність активно  впливати на реальні справи через  літературу і публіцистику, про витворення з „сирої етнографічної маси”  повноцінної нації тощо [Шаповал  Ю. Г. «Літературно-науковий вісник» (1898–1932): Творення державницької ідеології  українства. – Л., 2000].

    Доробком  „Націології” О. Гриніва став не тільки аналіз публіцистичних статей Франка, а й виокремлення позиції публіциста з різних важливих питань: стосунки українців з іншими народами (угорцями, євреями, росіянами, поляками тощо), проблема національного самоусвідомлення й  ідеалу, ідеал національної самостійності [Гринів О. Українська націологія: ХІХ – початок ХХ ст. Історичні нариси. – Л.: Світ, 2005. – 288 с.].

    З нагоди 150-річчя від дня народження Івана Яковича з’явилося чимало нових розробок, що торкаються його публіцистичної діяльності також. Зокрема  професор М. Нечиталюк проаналізував  забуту полемічно-дискусійну статтю Івана  Франка „Program mlodych Ukraincow”, яка вийшла у 1893 році в „Kurjer Lwowski”, і зробив висновок про зрушення у світогляді Франка до національної ідеї. Це підтверджується  солідарністю поглядів останнього з  провідними положеннями „Програми молодих Українців” (тобто програмним документом таємного товариства М. Міхновського „Братство Тарасівців”).

    М. Нечиталюк схиляється до глибокого  впливу критики І. Франка на головного  автора „Програми” – М. Міхновського: саме Франко „спонукав Міхновського до подальшої розробки національного питання – від ідеї автономно-федеративного державного устрою (як у „Програмі молодих Українців») до ідеї національно-політичної самостійності України (як у „Самостійній Україні”) ” [Нечиталюк М. «...Щоб діти наші були вже стихійними українцями». Нові матеріали. До 150- річчя І. Франка // Культура і життя. – 2006. – 22 лютого.- С. 6].

    В. Здоровега, аналізуючи творчість Івана  Франка крізь призму його публіцистики, намагається з’ясувати, наскільки  сучасні українські публіцисти засвоїли уроки свого видатного попередника. Дослідник з’ясовує роль і значення публіцистичної діяльності у всій творчій  долі українського генія, наводячи чотири головні причини цього явища: по-перше, внутрішнє покликання І. Франка до спостереження за життям власного народу, по-друге, скромні журналістські  будні, що підштовхували до заробітку  статтями, по-третє, багатющий публіцистичний досвід Франкових попередників і  сучасників, і, нарешті, останньою причиною була суспільно-політична ситуація, що вимагала гострого слова. В. Здоровега  схиляється до думки, що Іван Франко був  не стільки Мойсеєм, вождем української  нації, скільки „Мислителем, Пророком із неминучим компонентом касандризму, тобто із здатністю передбачати, але без можливості практично  змінювати хід реальних подій” [Здоровега  В. Іван Франко і українська публіцистика // Дзеркало тижня. – №22 (601). – 2006. – 10 червня. – С. 12].

    Як  бачимо, публіцистична спадщина Івана  Франка досить ґрунтовно вивчена  цілим рядом дослідників і  продовжує виступати об’єктом різностороннього розгляду, оскільки велич Франкового таланту породжує масштабність наукових розвідок. Серед наступних завдань  для франкознавців має бути детальний  аналіз різнопланових публіцистичних розвідок неперевершеного майстра, зокрема дослідження тих статей, що присвячені проблемам теорії літератури та літературної критики.

 

    

3.МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ  ОКРЕМИХ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНИХ СТАТЕЙ  ІВАНА ФРАНКА

3.1. Морфологічний  аналіз лексики окремих літературно-критичних  статей Івана Франка 

    Літературно-критичні статті Івана Франка становлять неоціненну скарбницю наукової спадщини генія  української нації.

    За  характеристикою вживання слів (морфологічною  будовою мови) у літературно-критичних  статтях надається перевага самостійним  частинам мови. Серед них іменники (література, час, патріот, ідеал, матерія, примір, поезія та інші), дієслова (узяти, тямити, починати, знати, говорити, згадувати, прочитати та інші), прикметники (чесний,блаженний, гарячий, високий, великий,благотворний, патріотичний та інші), займенники (він, вона, вони, її, його, мене, тота, та інші), числівники ( один, другий, 1876 та інші), прислівники (добре, голосно, гаряче, докладно, страшно,дивно та інші).

    У текстах досліджуваних статей переважають  іменники вжиті у формі називного  (завдання, вплив, примір, золото, поезія, велич, повага, автор, українець та ішні), родового (редакції, книжки, робітників, самостійності, народу, письменства), давального ( чоловікові, оку), рідше орудного (іменами, щудлами, кулісами, ) та знахідного (тарабарщину, літературу) відмінків.

    Переважна більшість слів (іменників) у цих  статтях вживаються в однині (література, автор, вплив, примір, сніг, сонце, поезія), у множині (часи, ідеали, патріоти, пориви, погляди, імена), а також іменники вжиті тільки у однині (правда, молодь).

    Серед іменників, зафіксованих у текстах, переважають іменники чоловічого роду (час, патріот, вплив, реалізм, наслідок, метод, поступ), рідше жіночого (література, робітниця, ціль, причина, питання) та середнього роду (громада, доказування, право, оповідання).

    Таким чином, для іменників характерним  буде суфіксальний тип словотвору, тобто поєднання кореня, суфікса  та закінчення, а також тип „корінь + закінчення”(реал-ізм, громад-а).

    У текстах літературно-критичних статей зафіксовано дієслова вжиті у  формі теперішнього часу (тямлю, проявляється, потягають, читається, балакають, світить), минулого (спорили, згадував, здибали, змінилися, побачив), рідше майбутнього (повірите, вискажем,). Перевага у вживанні надається дієсловам-інфінітивам (вказувати, узяти, додати, бути, говорити, сказати, балакати, аналізувати) та дієсловам I особи однини (тямлю, згадував, прочитав, ), I особи множини (погляньмо, плели, балакали, спорили вискажем, замітимо, мусимо), III особи однини (спішив, підходив, світить, порушив,стане, упадає), рідше III особи множини (становлять, мусять).

    І. Франко у статтях надає перевагу дієсловам доконаного виду (зійдеться, почнемо, змінилися, проявився, вказалася, прочитав, побачив), значно рідше дієсловам недоконаного виду (тямлю, має, бути, балакають, показує, світить).Для дієслів доконаного типу літературно-критичних статей характерний такий словотвірний тип: „префікс + корінь + суфікс + суфікс” або „префікс + корінь + закінчення” (зі-йд-еть-ся, про-чит-ав). Також зафіксовано дієслова із частками -ся, -сь (розслизлися, змінилися, доказується), які, як правило, характерні для III особи однини та множини.

    Для дієслів недоконаного виду характерний  такий словотвірний тип: „корінь + суфікс + суфікс”, „корінь + закінчення”, „корінь + суфікс” (балака-ють, говор-и-ти).

    За  результатами дослідження серед  дієслів переважають дієслова дійсного способу (тямлю, почнемо, зійдеться, знали, минули, пропали), рідше умовного способу (не згадував б).

    У статтях наявні форми дієслова –  дієприслівники (підпираючися, говорячи) та форми на -но, -то (поставлено, написано). Дієприслівники зафіксовані у статтях утворені за допомогою суфікса -чи-,.

    До  складу лексики казок І. Франка належать прикметники. Серед них найбільшу  групу складають якісні прикметники  (гарячий, високий, вічний, великий, короткий, чесний, наївний), відносні (артистичний, незмінні, благотворний, літературний, галицький, український).

    Більшість прикметників ужиті у формі чоловічого та жіночого роду називного відмінка однини (літературна, огромний, благотворний, чесний), середнього роду (високе, самостійне) та окремі прикметники ужиті у множині (незмінні, чужі, високі). Крім називного, прикметники зафіксовані у непрямих відмінках(широку, артистичної, круглого, великими, свіжоухвалених).

    Для прикметників, зафіксованих у статтях, характерними типами словотвору є: „корінь + закінчення” (гаряч-ий,), „корінь + суфікс + закінчення” (літератур-н-а), „префікс + корінь + суфікс + закінчення” (не-мін-н-ий),складання основ (благо-творний).

    Значну  кількість словникового складу текстів  статей займають займенники. Серед  усіх займенників найбільше зафіксовано  особових займенників (я, ми, він), присвійних (ваш, наш, його, їхній) та похідних від них форм. Рідше зустрічаються заперечні (ніхто), означальні (весь, сам, інший), питальні (котрий?, який?, хто?), а також зворотній займенник себе. Особові та присвійні займенники ужиті у формі називного, родового, давального відмінків у чоловічому та жіночому родах однини і множини, рідше зафіксовані займенники вжиті в орудному та місцевому відмінках.

    Найбільшою  чисельністю уживання володіє займенник  ми (21), рідше вживається займенник я та вони.

    У дослідженні виявлено кількісні  та порядкові числівники. Серед кількісних числівників найбільше власне кількісних, які позначають роки (1876, 1880, 1881),значно менше неозначено-кількісних (кілька). Більшість серед кількісних числівників, ужитих статтях І. Франка, складені, рідше прості (одно, тисяча вісімсот сімдесят шість).

    Крім  кількісних виявлено окремі порядкові  числівники (другий, перший). Вони уживаються у різних відмінкових та особових формах, як правило, родового відмінка (другого, друге).

    Значну  групу серед словникового складу розглянутих статей становлять прислівники. За значенням прислівники поділяються  на такі розряди: способу дії (добре, голосно, гаряче, страшно), міри і ступеня (мало, багато), часу (тепер, здалека, зблизька).

    Як  правило, прислівники на -о-, -е-, виявлені у текстах літературно-критичних  статей, утворені від прикметників (страшно, докладно, гаряче), окремі з них утворені від родового чи знахідного відмінків прикметників з прийменниками з, на (здалека, на висоті, звільна).

    Більшості прислівникам характерні такі словотвірні  типи: „корінь + суфікс” (страшн-о, добр-е); „префікс + корінь + суфікс” (не-гарн-о); „префікс + корінь” (з-далека).

    У статтях зафіксовано усі службові частини мови: прийменники (в, до, з, за, із, на, по, при), сполучники (а, але, б, як, і, й, та, ту, чи, що, щоб, якої), частки (би, не, ні).

    Цікаво, що частотність вживання окремо взятого  слова більша у службових частинах мови (сполучник і вживається 36 разів), а загальна чисельність слів самостійних частин мови у порівнянні із службовими значно більша.

    Так, за походженням у текстах переважають  первинні прийменники (у, в, на, від, до, при, з, за), а за будовою виявлено прості прийменники (за, із, в) та складні прийменники (з-поміж).

Серед сполучників за будовою переважають  прості (і, а, але, як), рідше – складні (щоб, якщо, якби). Оскільки у текстах переважають прості сполучники, то значна кількість серед них є за походженням непохідні, тобто неспіввідносні з іншими частинами мови. (Ми балакали голосно і гаряче, спорили о питаннях побічних та дальших,але, на головне, зо всім годилися, іменно на те, що вплив той огромний і благотворний, що ідеали тоті високі і завдання також високі.).

    Крім  прийменників і сполучників у  тексті виявлено частки. Серед них  переважають заперечні частки не, ні, рідше – формотворчі (хай, би, б), а також модальні стверджувальні частки (так).

    Отже, у текстах літературно-критичних статей І. Франко надає перевагу за морфологічною будовою самостійним частинам мови (іменники, дієслова, прикметники, займенники, числівники). У текстах досліджуваних статей переважають іменники, ужиті у формі називного та родового відмінків однини, рідше давального, орудного та знахідного відмінків однини та окремі іменники ужиті у множині. Серед іменників, зафіксованих у текстах, переважають іменники чоловічого роду. Для іменників характерний суфіксальний тип словотвору, виявлено окремі слова префіксального способу. Дієслова, зафіксовані у статтях, ужиті, як правило, у формі теперішнього та минулого часу доконаного виду в усіх особах однини. Характерним способом словотвору для дієслів буде префіксально-суфіксальний та суфіксальний. Зафіксовано окремі активні дієприслівники. Найбільшу группу складають якісні прикметники, ужиті у формі чоловічого та жіночого роду називного відмінка однини, рідше відносні. Характерними типами словотвору є суфіксальний та префіксально-суфіксальний способи словотвору. Найбільш чисельнішою групою слів є особові займенники, ужиті у називному та родовому відмінках однини. У дослідженні зафіксовано окремі кількісні та порядкові числівники, а також прислівники, утворені за допомогою суфіксального та префіксально способів словотвору. Серед прийменників за походженням переважають первинні, а за будовою – прості; серед сполучників за будовою – прості, а за походженням – непохідні.