Мовні особливості публіцистики Івана Франка

    Із  пристрасним бажанням „зробити із мужів народ” входить українська література у ХХ ст., і провісниками духу нової доби належить назвати  такі зразки письменницької публіцистики останніх десятиріч періоду „народницького дискурсу”, як численні статті Івана  Франка, „Зазивний лист до української  інтелігенції” П. Куліша, „Сьогочасне  літературне прямування” та „Українство  на літературних позвах із Московщиною” І. Нечуй-Левицького, „Листи з України  наддніпрянської” Б. Грінченка і „Листи на Україну наддніпрянську” М. Драгоманова та ін. А вже в добу „дискурсу модернізму” маємо справжнє різнобарв’я творців письменницької публіцистики – від виступів Лесі Українки до „Думок проти течії” і „Камо грядеш? ” – книжок-памфлетів М. Хвильового, яким привернув увагу до того, що ми називаємо сьогодні європейськими орієнтирами нашого розвитку.

    Доповнювали високі набутки української публіцистики, незважаючи на радянські заборони і  утиски, ті письменники, що писали у  вільних від цензурного гніту  умовах – у західній діаспорі. „Малоросійство”                     Є. Маланюка, „Партачі життя” О. Теліги, „Дух руїни” О. Ольжича – це тільки окремі найяскравіші приклади, які  засвідчують: українській публіцистиці вдалося зберігати свою гідність навіть у найнесприятливіших обставинах.

    Усе наполегливіше пробивалася письменницька  публіцистика до повноти своєї суспільної значущості і правдивості й на власних національних теренах вже  з початку 60-х років. Для чіткішого  окреслення явища, про яке йдеться, назвімо такі, можна сказати хрестоматійні зразки письменницького слова останніх десятиріч, як „Літера, за якою тужать” Б. Антоненка-Давидовича, „Феномен доби” В. Стуса, „Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала” Л. Костенко та ряд ін. Окрім згаданих статей, великого суспільного резонансу набули і публіцистичні книжки, як-от „Вечірні розмови”М. Рильського – з давнішого часу, а з новітнього – „Ментальність орди” Є. Гуцала, „Що ж ми за народ? ” В. Яворівського, „Україна в небезпеці” С. Плачинди та ін.

    Вдало ілюструє відмінність української  ситуації від ситуації в країнах, од яких ми історично відстаємо, Л. Костенко у статті „Геній в умовах заблокованої культури”. Чому, ставить вона запитання, наші поети не могли дозволити  собі авангардистські бешкети на взір тих, що їх влаштовували, супроводжуючи  читання віршів киданням у вікна  каміння, поети Франції ще в 70-80-х  рр. позаминулого століття? Та тому, що „у Франції Бастилію знесли ще у 1789 р., і, отже, в умовах свободи можна  було бешкетувати, – українські ж  поети були приречені на інше –  вони мусили закликати ламати на вікнах своєї країни-в’язниці ґрати” [Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Урок української. – 2000. – №2. – С. 4]. Звідси і потужний струмінь публіцистичності в суто художніх жанрах, і феномен слова-зброї – письменницька публіцистика, традиція якої має в українців явно задавлену історію від Велесової книги до геніального твору-зойку, твору-набату „Слово про похід Ігорів”; від переважання саме публіцистики у вітчизняній пізньосередньовічній літературі до акцентованої й часом переакцентованої пафосом етнічно-культурної окремішності творчості письменників ХІХ ст.

    Громадянська  і життєва активність письменників невіддільні від їхньої творчості. Мистецький хист, уміння бачити і передбачати  служать суспільству в розв’язанні  питань всенародного масштабу[Москаленко А. Два кити публіцистики.- К.,1997.-152с. (С.58)]. Передові письменники завжди прагнуть реалізувати свою місію і мистецькими творами, і публіцистичними виступами.

    Неважко спостерегти, активація звернення  письменників до слова „прямої дії” пов’язана зі зламно-критичним станом держави й суспільства. Або ж із крайнім загостренням якоїсь життєво невідкладної проблеми, що її влада не хоче або нездатна розв’язати. От тоді письменник і міняє художнє перо на публіцистичне, діє за знаним принципом „не можу мовчати”. Зафіксовані випадки, коли зміна пера має некороткочасний характер, а розтягується на роки, і те „забуття” або „ігнорування” художником найорганічнішої для нього справи має насправді надзвичайно вагому причину: „відчуття ним недостатності суто образно-мистецького освоєння дійсності, усвідомлення певної наруги над проблемою, коли вона, втрачаючи температуру, піддається роз концентруванню в характери”.[Погрібний А. до розуміння феномена письменницької публіцистики//Слово і час.- 2007.- №4.-С.45-52(С. 47)]

    З прийняттям незалежності українська публіцистика почала розвиватися в повну силу і функціонувати в усіх сферах масової інформації.

     1.3. Жанрова різнорідність публіцистики 

    Публіцистичному стилю властиві дві основні нерозривно поєднані функції інформативності  й впливу: точно, доступно і яскраво  інформувати читача про найважливіші факти в житті країни й за рубежем; впливати на читача, викликати в  нього певне відношення до повідомлюваних фактів і подій, а іноді й спонукати  до тих або інших дій.

    До  основних ознак публіцистичного  стилю, на думку Мацько Л.І., належать : „спрямованість на новизну, динамічність, актуалізація сучасності, інформативність; політична, суспільна, морально-етична оцінка того, про що пишеться або мовиться, синтез логізації та образності мовного вираження, що нагадує про близькість публіцистичного стилю до наукового і художнього, документально-фактологічна точність, декларативність, закличність, поєднаність стандарту й експресії, авторська пристрасть, емоційність, простота і доступність, переконливість” [Мацько; 272].

    Основні мовні засоби публіцистичного стилю  – це сплав елементів наукового, офіційно-ділового, художнього стилів. З одного боку, у ньому широко використовується суспільно-політична  лексика, політичні заклики, гасла, точні найменування (подій, дат, учасників, місця), а з іншого – багатозначна образна лексика, що здатна привернути увагу читача і вплинути на нього, художні засоби – тропи і фігури. Всі лексеми, як правило, чітко поділяються  на позитивно-оцінні й негативно-оцінні. Навіть при художньому домислі в  публіцистичному стилі авторське  „я” збігається з фактичним мовцем.

    У розвитку публіцистичного стилю  спостерігається тенденція 2-х протилежних  тенденцій: тенденція до утворення  типових для даного стилю конструкцій  і зворотів, до типізації слововживання, що природно, веде до виникнення функціонально  – прикріплених штампів; тенденція  до усунення штампів, до пожвавлення  оповідання свіжими словесними зворотами.

    У книзі „Сучасна українська літературна мова. Стилістика” за редакцією Білодіда І. К. виділено три різновиди публіцистичного стилю української літературної мови:

1. „власне-публіцистичний з формами повідомлень, прокламацій, звернень, відкритих листів, передових статей, міжнародних оглядів;

2. науково-публіцистичний – праці на тими політики, економіки, суспільних відносин; літературно-критичні статті, анотації, наукові та літературно-мистецькі огляди;

3. художньо-публіцистичний: нариси, мемуари, листи, фейлетони,  гуморески, пародії тощо” [Сучасна українська літературна мова. Стилістика/ За ред. І. К. Білодіда. – К.- Т.5.- 1973.- С. 196 (С.    )].

    На  відміну від Білодіда І. К., мовознавці Дудик П. С. та Мацько Л. І. не виділяють  підстилів публіцистичного стилю, а лише класифікують його жанри. Так, у праці „Стилістика української  мови” Дудик П. С. виділяє такі публіцистичні жанри: статті, замітки, звіти, інтерв’ю, репортажі, кореспонденції, рецензії, огляди, есе, листи, нариси, реклами, сатиричні жанри (фейлетони, памфлети, байки, гуморески, епіграми, пародії). А  у підручнику Мацько Л. І. „Стилістика української мови” подається наступна класифікація: передмова, репортаж, замітка, інтерв’ю, нарис, фейлетон, памфлет.

    Грищина В. І. виділяє такі підстилі публіцистичного  стилю: газетно-публіцистичний (мова газети), агітаційний (заклич, листівки, прокламації), офіційний політико-ідеологічний (ухвали), масово-політичний (виступи на зборах політичного характеру) [Грищина  В. І. Оцінна функція компонентів  інфраструктури речення в публікації // Збірник наукових праць Херсонського ДПУ. Філологічні науки, 1998. – Випуск І; (С. 53). Однак чіткої межі між даними підстилями в науці не існує.. Окремі мовознавці, зокрема Мацько Л. І та Сидоренко О. М., виділяють „стиль засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення) ” [Мацько Л. І., Сидоренко О. М. Українська мова: Посібник. – К.,1996.- с. 227 (С. 42)].

    Стиль масової інформації не можна ототожнювати з публіцистичним стилем із його основною агітаційно-пропагандистською функцією. Завдання й функції стилю масової  інформації значно ширші: це й популярний виклад наукових досягнень, і поширення  художньо-естетичних знань, і програми та матеріал навчально-освітнього змісту.

    Так, Мацько Л. І. та Сидоренко О. М. стиль  масової інформації поділяють на такі підстилі:

• „власне інформаційний;
• газетний різновид, споріднений із офіційно-діловим стилем;
• різновид публіцистичний, що ґрунтується на мовних засобах значно ширшого діапазону, ніж різновид інформаційний; саме отут використовуються всі три емотивні мовні шари, тоді як специфіка інформативних жанрів змушує їх користуватися тільки нейтральними мовними засобами”.[]

    Публіцистичний  різновид стилю масової інформації нерідко визначають як „впливовий”, оскільки він призначений насамперед переконувати читача, формувати його ставлення до певних подій і явищ суспільного життя. У зв'язку з  цим утворилися й певні публіцистичні  кліше, у яких втілюється заклик і  оцінка подій, що сприяють швидкому взаєморозумінню  автора й читача. На думку деяких дослідників, такі кліше становлять основу публіцистичного різновиду  стилю масової інформації, бо особливості  індивідуального вияву тісно  пов'язані з виявленням часових  і національних ознак у стилі. Зокрема чеський лінгвіст А. Стіх зауважує, що „публіцистичний функціональний стиль, на відміну від наукового  – гостріший, значно уніфікований, відзначається виразнішою індивідуальною, часовою й національною диференційованістю” [Мацько Л. І., Сидоренко О. М. Українська мова: Посібник. – К.,1996.- 227с. (С. 43)].

    Класифікація  публіцистичного стилю за мовними  особливостями та способами подання  інформації, що подана у підручнику „Сучасна ділова мова за професійним спрямуванням” Зубкова М., пропонує такі підстилі:

1. «стиль  засобів масової інформації(часописи, листівки, радіо, телебачення, анонс  тощо);

2. художньо-публіцистичний  стиль (памфлети, флейтони, політичні  доповіді, нариси тощо);

3. есей;

4. науково-публіцистичний  стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо) ”[].

    Об’єктом  дослідження нашої роботи є літературно-критична стаття. Тому ми дотримуватимемося  класифікацій, запропонованих Білодідом  І. К. та Зубковим М., у яких жанром науково-публіцистичного  підстилю є літературно-критична стаття.

    Літературно-критичні статті розглядають особливості  творчості письменника, дають оцінку тому чи іншому творові.

    2. ПУБЛІЦИСТИКА ІВАНА ФРАНКА

    2.1. Іван Франко про публіцистичну  майстерність 

    Іван  Якович Франко – геніальний українець  з універсальними здібностями в  різних мистецьких і наукових сферах: поезії, прозі, журналістиці, історії, філософії, мистецтвознавстві тощо. Шосту частину його титанічної спадщини складають публіцистичні праці, в яких він розглядає головні  економічні, суспільно-політичні та мистецькі проблеми українства. Серед  цього доробку не таке вже й  скромне місце, а саме понад вісімдесят статей, розвідок, рецензій присвячених  ним дослідженню й аналізу  публіцистики своїх попередників та сучасників, своїх однодумців і супротивників, займають проблеми власне історії публіцистики.

    У цих працях ми знаходимо науковий розгляд публіцистичних творів як важливих чинників формування громадської думки  і моралі, характеристику головніших періодів в історії української  публіцистики, оцінку діяльності журналістів  як прогресивного, так і реакційного  таборів тощо.

    Високі  вимоги, тверді принципи, наукові критерії, з якими І. Франко підходив не лише до пересічних творів, але й до таких, що мали помітний вплив на розвиток громадської думки, ґрунтувалися на його цільній концепції публіцистики як специфічної за суспільними завданнями, методом, структурою літературної творчості.

    Специфічність творчості публіциста І. Франко бачив  у тому, що „він порушує душу, апелює до чуття морального, старається усю  істоту чоловіка подвигнути в напрямі  своїх думок і ідеалів” [Іван Франко. Іван Вишенський і його твори.-Львів, 1975.- 298 с.( С. 173)].

    Публіцистика, за висловом І. Франка, „є та кузня, в  котрій виковуються добрі великі і тривкі громадські діла” [Іван Франко. Твори в двадцяти томах.- Т. 2.- К., 1950.- (С. 394)]. Виховувати здатність до критичного мислення, виробити цільний прогресивний світогляд у публіки шляхом широкого обміну думок – основне завдання публіцистики, оскільки вона має „величезний вплив на переродження прилюдної опінії”, або, кажучи сучасною фразеологією, на формування громадської думки.