Мовні особливості публіцистики Івана Франка

    Публіцистичну майстерність І. Франко оцінює за трьома визначальними моментами: вміння передати повноту змісту, характерного публіцистиці взагалі, майстерність форми та відповідність, гармонійність форми та змісту. Перший момент виявляється в тому, що публіцист  відбирає, осмислює, оформлює і подає  конкретний матеріал, викарбовуючи найсуттєвіші сторони публіцистичного твору  – суспільну значимість, актуальність, науковість, перспективність, публічність.

    Важливим  і цікавим для нас у теоретичних  роздумах І. Франка є те, що він, аналізуючи окремий твір, намагається визначити  в першу чергу „нижню межу” публіцистики. Чи аналізована річ належить до публіцистики, чи не належить до неї? Як не дивно, але в багатьох дослідженнях з історії публіцистики ми не знаходимо такої елементарної та необхідної умови, як відмежування від публіцистичного усього того, що не має виявленої, як сказав І. Франко, „публіцистичної якості”.

    Публіцистична майстерність, як наголошував Франко, починається з підготовки, вибору фактичного матеріалу, з „живого  почуття зв’язку між фактами”, з виношування, кристалізації провідних  ідей твору, доводів, засновків і  висновків. Майстерність починається  там, де народжується твір публіциста, за словами І. Франка, „в тій таємній  глибині його темпераменту, на межі свідомого і несвідомого, де повстають  усякі поетичні твори зі сплаву конкретних вражень, неясних споминів, під гарячим  подихом глибоких та неясних симпатій і антипатій” [І. Франко.  Остап Терлецький.- К., 1957 (С.59)].

    При розгляді форми публіцистичного  твору в І. Франка на першому місці  завжди стоїть логічна структура. Звичайно, він звертав увагу на художньо-образну  систему, досить пильно аналізував тон, настроєво-емоційний лад. Але логічне  мислення було основою. І з рівня  його майстерності І. Франко найчастіше починає мову про публіцистичну  майстерність взагалі. Воно й зрозуміло, оскільки головною функцією публіцистики є формування громадської думки. Публіцистика, за словами    І. Франка, дає „нові обсервації” суспільного життя, є „школою політичного мислення”, вчить „систематичності в думанню”, виробляє „провідні думки дальшого розвою”.

    Трактування І. Франком основних проблем публіцистичної майстерності становить значний  інтерес, цінність і для тих, хто  досліджує історію публіцистики, і для тих, хто займається теоретичними питаннями. Вони допомагають вияснювати ще не вияснене, розкривати ще не розкрите.

    2.2. Дослідження публіцистики Івана  Франка 

    Сучасні дослідники вважають, що публіцистичний стиль відповідає українському прагненню  поєднати мислення і дії, і тому прогнозують  його активний розвиток у подальшому. В цьому сенсі нам, нащадкам Івана  Франка, необхідно вивчати теорію і практику написання публіцистичних творів з метою впливу на громадськість, спрямування її до активної життєвої позиції і зміни суспільства  на краще.

    Завдяки науковому доробку дослідника М. Нечиталюка відомо, що одна з перших спроб охарактеризувати публіцистичну  діяльність І. Франка належить Р. Заклинському. Після нього, вже в радянські  часи і, звісно, з певним ідеологічним нахилом, досліджували Франкову творчість  М. Возняк і С. Щурат [Возняк М. С. Велетень думки і праці. – К., 1956; Щурат С. В. Рання творчість Івана Франка. – К.: 1956. УДК 94 (477) Публіцистика Івана Франка: до історіографії питання /Г. І. Карпенко //Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. – Дніпропетровськ: ПДАБА, 2008. – № 9. – С. 59–62]. Останньому, до речі, належить спроба науково осмислити шляхи розвитку Франкової публіцистики. О. Дей у своїх дослідженнях дошукувався генезису найбільш значимих публіцистичних виступів Франка та їх суспільно-політичного резонансу в Галичині [Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. – К., 1959]. Перед дослідником І. Дорошенко постала проблема встановлення межі Франкової критики і публіцистики [Дорошенко І. Іван Франко – літературний критик. – Л., 1966]. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що у трактуванні Івана Франка публіцистика асоціювалася з певним видом літературної праці у пресі, і тому досить важко відділити його суто публіцистичні статті від літературно-критичних та інших.

    Завдяки аналізу дослідником М. Нечиталюком  теоретичних міркувань письменника  щодо визначення поняття „публіцистика” маємо наступне трактування: це „специфічний вид літературно-журналістської творчості, характерними рисами якого є органічний зв’язок з політичним і культурним життям суспільства („політичним моментом”), актуальність і оперативність („моментальність”) реагування на політичні події, науковість і переважно полемічність обговорення у пресі злободенних суспільно-політичних та інших питань у довільній документальній емоційно-образній формі з метою ідеологічного й морально-етичного впливу на радикальну зміну („переродження”) панівної громадської думки („опінії”) у дусі прогресивних ідей часу” [Нечиталюк М. Ф. Публіцистика Івана Франка (1875-1886). Семінарій. – Л.:ЛДУ, 1972. – 240 с.]. Отже, бачимо, що у Франковому розумінні публіцистичні твори можуть охоплювати майже усі злободенні політичні, культурні та інші (зокрема, економічні) теми.

    Наукові праці А. Брагінець, М. Возняка про  Франка-журналіста мали безпосереднє відношення до вивчення його публіцистики, оскільки допомогли глибше зрозуміти  суспільно-політичні погляди письменника [Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні  погляди Івана Франка. – Л.:1956; Возняк М. Нариси про світогляд І. Франка. – Л.: 1955]. Наприкінці 1950-х років намітилась нова тема досліджень, саме – про майстерність публіцистики. Статті І. Курганського дали поштовх дослідженню публіцистики Івана Франка як своєрідного виду літературної творчості, цьому також сприяла думка М. Возняка про надзвичайну силу Франкової публіцистики [Возняк М. С. Велетень думки і праці. – К., 1956; Курганський І. Взаємодія понятійного й образного в публіцистиці І. Франка // Українське літературознавство. Вип. 11. – Л., 1970. – С. 14-20; Курганський І. Полемічні засоби Франка-публіциста // Наук. зап. ЛДУ – Т.42, в.1. – 1958].

    Питання теорії публіцистики в працях Івана  Яковича піднімалось у той  час також у статті Б. Леськіва, а П. Колесник розглянув спільну  публіцистичну діяльність Франка і  М. Павлика [Леськів Б. Питання теорії публіцистики в працях І. Франка // Іван Франко. Статті і матеріали. Українське літературознавство. – Вип. 5. – 1968. – С. 10–17; Колесник П. Й. З публіцистичної діяльності І. Франка і М. Павлика // Радянське літературознавство. – 1959. – № 3 – С. 114–120].

    Окрему  увагу слід приділити науковому  доробку М. Нечиталюка, який вивченню Франкової публіцистики присвятив  дві монографії і багато статей. Дослідник слушно визначив головні  завдання її дослідження: по-перше, збирання і систематизація спадщини письменника; по-друге, періодизація його публіцистичної діяльності; по-третє – систематизація думок Франка про теорію публіцистики; і останнє – безпосередній  аналіз публіцистичних праць [Нечиталюк  М. Ф. Проблеми вивчення Франкової публіцистики // Українське літературознавство. – Вип. 11. – Л.: ЛДУ, 1970. – С. 7–13].

    Щодо  проблеми періодизації публіцистичної діяльності Івана Яковича, М. Нечиталюк  запропонував виокремити дев’ять її періодів (крізь призму журналістської діяльності) або три великих періоди (з огляду на умови праці, формування публіцистичного таланту і майстерності) [Нечиталюк М. Ф. Публіцистика Івана  Франка (1875-1886). Семінарій. – Л.:ЛДУ, 1972. – 240 с.].

    Із  набуттям Україною незалежності зацікавлення дослідників публіцистичним доробком Франка підсилилось, про що красномовно  свідчить велика кількість статей і  монографій, у яких розглядаються  різні аспекти означеної проблеми.

    Предметом дослідження стала та частина  публіцистичної спадщини Івана Франка, що свого часу з ідеологічних причин не ввійшла до 50-томного зібрання творів письменника – це статті з питань національної ідентичності, на єврейську тематику, деякі літературно-критичні статті тощо. Своїми сумнівами щодо месіанства двох великих теоретиків соціалізму Маркса та Енгельса, сумнівами  щодо непомильності їх будови соціалістичної справедливої держави Іван Франко вніс свою лепту в історію соціалістичного  руху, в якому поряд із вірою  у досягнення соціальної гармонії мусила бути і „критика з боку”, і пересторога, і застереження [Франко З. Т. За бортом 50-томника // Українське літературознавство. – Вип. 56. – Л., 1992, с. 49–65].

    М. Гнатюк у ході дослідження спогадів Михайла Грушевського про Івана  Франка прослідкував суспільно-політичну  діяльність останнього і зауважив, що Баденівські вибори 1897 року показали Франку – кандидату в депутати від радикальної партії систему  панування над українськими масами; ця подія стала темою статті Франка „Як я став казенним радикалом” (1897 р.) [Гнатюк М. Спогади М.Грушевського про І. Франка // Українське літературознавство. – Вип. 56. – Л., 1992. – С.10–39,].

    Дослідник Б. Червак розглянув маловідому статтю Франка „Радикальна тактика”, метою  якої була популяризація тактичних  поглядів радикальної партії (до речі, спочатку Франко був серед її засновників, а потім розійшовся у поглядах з радикалами, оскільки останні виявилися  неспроможні об’єднати українство навколо національного ідеалу) [Червак Б. На переломі (до національної ідеї Івана  Франка) // Українське слово. – 1995. – 17 серпня].

    Дослідник Ф. Медвідь ретельно проаналізував  головні статті Івана Франка на національну  тематику („Що таке поступ? ”, „Поза  межами можливого”, „Ukraina irredenta”, „Одвертий  лист до галицької української молодежі”  тощо) і представив їх автора як „речника реального націоналізму”, поборника  повної політичної самостійності нації, а також визначив основні складові ідеалу національної самостійності  Франка – національний ідеал, національну  свідомість, національну інтелігенцію, національну мову тощо [Медвідь Ф. Іван Франко: «Ідеал національної самостійності» // Розбудова держави. – 1996. – № 8. – С. 33–36,].

    Цікавою спробою деканонізувати Франка-Каменяра у напрямку розкриття його як Митця  стала книжка Т. Гундорової „Франко – не Каменяр”, видана 1996 року в Мельбурні. Авторка виокремила чотири етапи творчості Франка як Митця: ідеалізм 1870-х років, натуралізм 1880-х, психоаналіз 1890-х і гуманітаризм. Рецензент названої книги І. Моторнюк дійшов висновку, що не „деканонізацію Франка-Каменяра”, а переканонізацію необхідно зробити сьогодні, тобто наповнити його тим змістом, яким себе сам Іван Якович наповнив [Моторнюк І. Якщо «не Каменяр», то – хто? // Дзвін. – 1997. – № 8. – С. 150–153].

    М. Жулинський вважав, що Франко з серйозними застереженнями оцінював можливості вирішення  соціальних проблем на основі соціалістичних ідей [Жулинський М. Іван Франко: «Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої  релігії...» // Хроніка-2000. – 1999. – № 31–32. – С. 165–192, (С. 168)]. Автор статті з’ясував, що для Франка головною справою була демократизація суспільства шляхом еволюційного розвитку, легальними методами реформування існуючої системи на основі поширення знань, відродження культури, національного розвитку, національної самоідентифікації особи і нації тощо. Дослідник дійшов висновку, що Франко обстоював ліберально-демократичну форму правління і ніколи не поділяв ідеї насильницького вирішення соціально-економічних проблем.

    Особлива  увага дослідника А. Наконечного  спрямувалася на ту Франкову думку, що національна свідомість є духовним дороговказом і стимулятором державотворчих зусиль народу. Автор підкреслив, що завдання пробудження національної свідомості та об’єднання української  нації в єдиний організм у Івана  Франка є одним з основних елементів  його української ідеї [Наконечний А. Національна ідея як інтерактивний  чинник у творчості Івана Франка / Людинознавчі студії. – Дрогобич, 2001. – С. 44–53,( С. 44)]. Предметом розгляду О. Усенко стала зарубіжна історіографія, що висвітлює Франкове ставлення до соціалізму . Пізніше автор досліджує причини еміграції галицького селянства через публіцистику Франка [Усенко О. А. Причини еміграції галицького селянства у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття в публіцистиці Франка // Грані. – 2004. – № 2. – С. 48–52].

    Дослідник Б. Шляхов метою своєї статті поставив апологезацію Франка як послідовного соціаліста, тоді як ставлення останнього до марксистської ідеології розглянув  Ф. Кирилюк. М. Люзняк виклав погляди  Каменяра на національну навчальну  книгу як засіб виховання національної свідомості у молоді; Іван Франко як публіцист у контексті ідеї державності став предметом дослідження С. Костя [Кость С. І. Франко – публіцист у контексті ідеї державності // Українське літературознавство. – Л., 2003. – Вип. 66. – С. 104–116; Люзняк М. І. Франко про національну навчальну книгу як засіб виховання національної свідомості // Бористен. – 2002. – № 2. – С. 6–7]. Цікавим дослідженням з проблеми, що розглядається в даній статті, стала монографія Ю. Г. Шаповала про діяльність галицького часопису „Літературно-науковий вісник”, серед засновників якого поруч з                   М. Грушевським, О. Маковеєм та В. Гнатюком стояв і Іван Франко.