Лекции по "Экономики"

  Основні положення щодо вартості робочої сили і визначення її величини викладені К. Марксом у першому томі «Капіталу» (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1 // Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. — Т. 23. — С. 168—170).

  Є й інші точки зору щодо вартості робочої сили. Класики політичної економії під товаром розуміли не робочу силу, а саму працю. «Природною ціною праці, — писав Д. Рікардо, — є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їхньої кількості». (Рикардо Д. Начала политической экономии // Классика экономической мысли. — М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000. — С. 454).

  Дослідження показують, що Рікардо був схильним зводити природну ціну праці (тобто  вартість робочої сили) до вартості (ціни) мінімуму засобів існування.

13.3. Винагорода за працю в ринковій економіці:  
заробітна плата

Заробітна плата: неокласичний підхід. Заробітна плата: марксистській підхід.

  Заробітна плата: неокласичний підхід. Переходячи до вивчення економічної природи заробітної плати, слід мати на увазі, що вона є трудовим доходом, тобто доходом, одержаним робітником від праці. Трудові доходи є основним джерелом доходів для величезної більшості людей. Заробітна плата та інші різновиди заробітку становлять сьогодні в розвинутих країнах до 80% національного доходу.

  Що  являє собою категорія «заробітна плата»? Різні економічні школи дають  на це питання неоднакову відповідь. Сучасна неокласична політична економія вважає, що «…заробітна плата, або ставка заробітної плати, — це ціна, яку платять за використання праці». (Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. — Т. 2. — С. 156.) Положення цієї теорії ґрунтуються на теорії граничної продуктивності, яка вперше була викладена американським економістом Дж. Б. Кларком у його книзі «Розподіл багатства».

  Суть  такого підходу до економічної природи  заробітної плати можна пояснити за допомогою рис. 13.1. 

Рис. 13.1. Визначення рівня заробітної плати  
на конкурентному ринку праці

  На  цьому графіку лінія D характеризує спадну граничну продуктивність (дохідність) додаткових одиниць праці Q, а також попит на працю, що відповідає її граничній продуктивності. Лінія S характеризує пропонування праці на окремому конкретному ринку за умов досконалої конкуренції; W_с — ставка заробітної плати. Точка а визначає граничну продуктивність останньої одиниці праці. W_с водночас характеризує витрати підприємця на оплату праці. За умов вільної конкуренції загальний рівень заробітної плати для кількості праці Оа становить W_с на одиницю і дорівнює граничній продуктивності Оа-ї одиниці праці.

  Нормативна  версія теорії граничної продуктивності виражається старою істиною: «Від кожного — за здібностями, кожному — за працею», сформульованою у версії неокласичної теорії.

  Проте неокласична теорія має низку  недоліків. Наприклад: чому менш продуктивна праця в нічний час оплачується вище; чому високо оплачується важка фізична праця, яка, однак, не є високопродуктивною; чому за тієї самої продуктивності праці є дуже великі відмінності між країнами в диференціації оплати праці? Так, у Японії диференціація в оплаті праці на підприємствах у 2—3 рази менша ніж у США, хоча середній рівень заробітної плати майже однаковий.

  Заробітна плата: марксистській  підхід. Протилежною неокласичній є марксистська теорія заробітної плати за капіталістичної ринкової системи. К. Маркс розглядав заробітну плату в органічній єдності з вартістю товара робоча сила. «…Вартість робочої сили — це вартість життєвих засобів, необхідних для підтримання життя її власника… Сума життєвих засобів, — писав К. Маркс, — повинна бути достатньою для того, щоб підтримати трудящого індивіда як такого в стані нормальної життєдіяльності». (Маркс К. Капітал: Т. 1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 23. — С. 169.) У життєві блага, що необхідні для нормальної життєдіяльності трудящого індивіда, К. Маркс включав:

  1) блага, необхідні для задоволення  природних потреб, як от: їжа, одяг, житло, паливо і т. д.;

  2) блага, необхідні для утримання  дітей робітника та виробництва робочої сили;

  3) витрати на навчання, підготовку, виховання, необхідні для того, щоб людина набула підготовки і навиків у певній галузі праці, стала розвиненою і специфічною робочою силою.

  На  противагу іншим товарам вартість робочої сили включає в себе історичний і моральний елемент. На вартість робочої сили впливають також умови праці, і перш за все ті, які небезпечні для життя носія робочої сили або є тяжкими для її здійснення. Посилена затрата праці передбачає посилене заміщення.

  На  відміну від класиків політичної економії К. Маркс уважав, що заробітна плата «…є перетвореною формою вартості, або ціни, робочої сили». (Там само. — С. 548.) У свою чергу, у вартості робочої сили представлена така кількість уречевленої суспільної праці, яка містить частину, наприклад половину, дня суспільної середньої праці, «…тобто потрібна лише половина робочого дня для щоденного виробництва робочої сили». (Там само. — С. 170.) Інша частина виступає як неоплачена і у вигляді додаткової вартості m присвоюється капіталістом. Отже, доводилось, що робітник більше половини свого робочого дня використовує на виробництво додаткової вартості, яку різні особи під різними приводами розподіляють між собою. (Там само. — С. 218, 224.) Ця теорія є протилежною неокласичній теорії, за якою: 1) заробітна плата є винагородою виключно за працю; 2) заробітна плата має дорівнювати граничному продукту виробника. З цього випливає, що робітник одержує за свою працю весь її продукт.

  Недолік Марксової теорії полягає насамперед у тому, що в ній заробітна плата  не пов’язується з результатами праці трудящого.

  Марксистська  концепція стосовно сутності заробітної плати в основному поділяється  авторами вітчизняних підручників  з політичної економії (див.: Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — С. 242—243, 417; Основи економічної теорії / За ред. проф. С. В. Мочерного. — С. 316), але з певними застереженнями, які варті уваги. Так, на відміну від К. Маркса, визначається, що: 
1) частка заробітної плати в новоствореній вартості поступово зростає (див.: Основи економічної теорії / За ред. проф. С. В. Мочерного. — С. 307—308); 2) заробітна плата виражає як вартість робочої сили, так і оплату за працю (див.: Основи економічної теорії: політекономічний аспект. — С. 417).

  Отже, заробітна плата — це ціна, що виплачується за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарно-ринкових відносин виражає вартість товару робоча сила і оплату за працю, за витрати й результати її, що визнані ринком.

  При цьому під результатом праці  слід розуміти її граничний продукт.

 
13.4. Форми заробітної  плати. 
Номінальна і реальна заробітна плата

Основні форми заробітної плати. Номінальна і  реальна заробітна  плата. Мінімальна заробітна  плата. Продуктивність праці і заробітна  плата. Відмінності в заробітній платі.

  Основні форми заробітної плати. Заробітна плата має дві форми: відрядну і почасову. У свою чергу кожна з них має відповідні системи. Історично і логічно першою формою заробітної плати є почасова заробітна плата. Вона може бути погодинною, поденною, щотижневою, щомісячною. Отже, за цієї форми розмір заробітку обчислюється відповідно до відпрацьованого часу.

  У багатьох країнах при визначенні розмірів заробітної почасової плати визначається одиниця виміру ціни праці — ціна години праці — погодинна ставка оплати праці. Погодинна ставка оплати праці (З_г) розраховується діленням установленої величини заробітної плати (за день, тиждень, місяць — З_п) на нормативну кількість годин праці (відповідно за день, тиждень, місяць — Г):

З_г = З_п / Г.

  Погодинна заробітна плата зазвичай застосовується на підприємствах, де переважає чітко регламентований технологічний режим. Так, у масово-поточному виробництві виробіток працівників визначається швидкістю руху конвеєра. Ще більшою мірою це стосується частково автоматизованих операцій і виробництва з переважанням апаратурних процесів (хімічні, технології, термічна обробка і т. ін.). Вигода від застосування погодинної заробітної плати для підприємця пов’язана з тим, що вона дозволяє легше підвищувати інтенсивність праці без підвищення заробітної плати.

  В останні два-три десятиліття погодинна  зарплата у багатьох країнах перетворилася  у головну форму оплати праці. Вона охоплює приблизно 70% робітників обробної галузі промисловості США і Франції та до 60% промислових робітників Великобританії і Німеччини.

  Особливо  вигідно застосовувати погодинні  ставки заробітної плати, оскільки у  цьому разі робітникові оплачується  не денна (або тижнева чи місячна) вартість його робочої сили, а тільки фа- 
ктично відпрацьована кількість годин. Переводячи робітників на погодинну оплату праці, підприємець таким чином може зменшувати оплату праці відповідної кількості працюючого персоналу.

  Сутність відрядної (поштучної) заробітної плати полягає в тому, що за нею заробіток залежить від розмірів виробітку за одиницю часу. Затрати робітника за цією формою заробітної плати вимірюються кількістю і якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на контролювання робітників, посилення конкуренції між ними.

  На  основі погодинної і відрядної форм заробітної плати підприємства застосовують різні, часом надто складні, системи оплати праці, які спрямовані на стимулювання зростання кількості та якості вироблюваної продукції, на інтенсифікацію праці. За їх допомогою власники підприємств намагаються заінтересувати найманий персонал у найбільшій віддачі, у найкращому виконанні своїх трудових обов’язків, в ініціативності та винахідливості.

  Для сучасного ринкового господарства характерно використання різноманітних систем оплати праці. Кожне підприємство вирішує цю проблему по-своєму, намагаючись реагувати на зміни як у масштабі суспільства, так і на підприємстві. Наприклад, в американському концерні «Форд мотор» для всього виробничого персоналу існує двадцятисхідчаста система заробітної плати. На нижчій сходинці некваліфіковані робітники, на вищій — головні керівники концерну. Решта робітників і представники інженерно-технічного, управлінського і наукового персоналу посідають проміжні сходинки.

  У сучасних умовах найпоширенішими є  такі системи оплати праці: тарифні, преміальні та колективні форми, які  кожне підприємство використовує відповідно до конкретних обставин та модифікацій (див.: Мочерний С. В., Симоненко В. К., Секретарюк В. В., Устенко А. А. Основы экономической теории: Учебник. — К., 2000. — Тема 11. — § 2).

  В останні десятиліття зарубіжні  фірми для посилення мотивації працівників успішно використовують різні системи участі працівників у прибутках і створенні робітничої власності. Досвід показує, що застосування такої системи приводить до додаткового приросту продуктивності праці. Це досягається завдяки більш тісної «прив’язки» працівників до результатів роботи фірми та до її власності. Участь робітників у прибутках здійснюється у формі відрахувань до «фондів робітників» частки прибутку поточного року з використанням пільгового податкового режиму. На цій основі створюються активи робітничих трестів. Участь у прибутках може здійснюватися за терміновими і нетерміновими планами. За першими платежі здійснюються терміново з прибутку поточного року і виплачуються відразу після підрахунку результатів, за другими — робітники одержують відповідну винагороду зі зростанням процентів, головним чином перед виходом на пенсію.

  На  початку 80-х рр. у багатьох західноєвропейських країнах одержали розповсюдження такі форми участі у власності:

• у ФРН — «створення власності робітників» шляхом відрахувань від заробітної плати, робітниче нагромадження і акціонерство персоналу;
• у Франції — участь у прибутках через формування «спеціального резерву участі» з реалізованого прибутку підприємства і 
  соціальне акціонерство. Рахунки «соціального партнерства» можуть поповнюватися добровільними внесками підприємців (до 
  ½ середньомісячного заробітку робітника);
• у Швеції — формування робітничих фондів інвестування через відрахування від заробітної плати.

  В українській перехідній економіці  функціонує значна кількість колективних підприємств. До них слід віднести кооперативи, які засновані на кооперативній власності, а також підприємства, засновані на спільній праці та власності, що складається з індивідуальних паїв. Члени кооперативу — співвласники колективних підприємств — не продають свою робочу силу. Їх особисті доходи виникають у результаті реалізації товарів і одержання валового виторгу (доходу).

  Колективна  форма власності надає доходам (або оплаті праці) низку особливостей. По-перше, оплата праці — це дохід співвласника колективного підприємства, а не найманого робітника. Тому оплата праці тут скоріше є прямою грошовою винагородою за працю, а не заробітною платою. По-друге, фонд оплати праці визначається загальними зборами членів колективного підприємства і створюється за рахунок його валового доходу. Особлива увага приділяється економічному обґрунтуванню співвідношення між коштами, що спрямовуються на оплату праці і на розвиток виробництва.