Кримінальна відповідальність за незаконно заволодіває транспортним засобом

– обґрунтовується, що вчинення незаконного заволодіння транспортним засобом перед яким-небудь зі злочинів, передбачених статтями 185-187, 189-191 КК, має враховуватися для кваліфікації останніх як повторних. З цією метою пропонується: а) доповнити п. 1 примітки до ст. 185 КК вказівкою на ст. 289 КК; б) в диспозиції ч. 2 ст. 187 КК передбачити кваліфікуючу ознаку вчинення злочину особою, яка раніше вчинила незаконне заволодіння чужим транспортним засобом, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства;

– внесено пропозицію збільшити в санкції ч. 1 ст. 289 КК максимальний розмір штрафу з однієї тисячі двохсот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та передбачити в санкції ч. 3 цієї статті конфіскацію майна як обов’язкове додаткове покарання у випадку вчинення злочину з корисливих мотивів;

– на підставі аналізу  ознак незаконного заволодіння  транспортним засобом сформульовані  та викладені у висновках авторські  пропозиції по вдосконаленню редакції ст. 289 КК та постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р. № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті»;

удосконалено:

– визначення поняття  родового об’єкта злочинів, що посягають на безпеку руху та експлуатації транспорту, під яким розуміються суспільні відносини, які забезпечують безпеку руху та експлуатації всіх видів транспорту, що входять в єдину транспортну систему (механічного і трубопровідного);

– наукову позицію, відповідно до якої на рівні безпосереднього об’єкта незаконного заволодіння транспортним засобом слід виділяти основний і додатковий обов’язковий об’єкти. Основним безпосереднім об’єктом незаконного заволодіння транспортним засобом є суспільні відносини, що забезпечують безпеку дорожнього руху механічного транспорту як такий стан його функціонування, при якому відсутній неприпустимий ризик заподіяння шкоди життю та здоров’ю людей, навколишньому природному середовищу й матеріальним цінностям. Додатковим обов’язковим об’єктом злочину є відносини власності на транспортний засіб, що виникають між власником і невласниками, а також інші речові відносини, що виникають між особою, яка має обмежене речове право на транспортний засіб (титульним володільцем), та іншими особами, крім власника;

– позицію, відповідно до якої насильницьке незаконне заволодіння  чужим транспортним засобом необхідно  вважати закінченим не з моменту  застосування насильства, а з моменту, коли винний вчинив протиправне вилучення  транспортного засобу; якщо особа незаконно заволодіває чужим транспортним засобом, який перебуває в русі, злочин слід вважати закінченим у той момент, коли власник або правомірний користувач під впливом насильства почав здійснювати переміщення транспортного засобу в зазначеному винним напрямку;

набуло подальшого розвитку:

– положення щодо можливості визнання певних категорій осіб суб’єктами злочину, передбаченого ст. 289 КК (не відсторонені від керування транспортним засобом водії, які самовільно здійснили поїздку на закріпленому за ними транспортному засобі; посадові особи підприємств, установ і організацій, що мають певні повноваження з оперативного управління, використання й розпорядження транспортними засобами; особи, які за характером виконуваної роботи мають доступ до транспортного засобу; члени сім’ї, близькі родичі та знайомі власника чи користувача транспортного засобу);

– позиція щодо необхідності зниження віку, з якого може наставати  кримінальна відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК, до 14 років;

– положення, відповідно до якого значна та велика матеріальна  шкода, про яку йдеться у диспозиціях  ч. 2 та ч. 3 ст. 289 КК, має бути спричинена власнику транспортного засобу.

Практичне значення отриманих результатів. Теоретичні положення, узагальнення й висновки дисертації можуть бути використані: у науково-дослідницькій сфері — як матеріал для подальшої розробки проблем кримінальної відповідальності за незаконне заволодіння транспортним засобом; у правотворчій діяльності — при роботі над пропозиціями щодо змін і доповнень до чинного законодавства з метою його подальшого вдосконалення; у практичній діяльності — при застосуванні кримінального законодавства в частині кваліфікації незаконних заволодінь транспортними засобами, звільнення від кримінальної відповідальності й призначення покарання за них; у навчальному процесі — як матеріали при викладанні Особливої частини кримінального права, підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, методичних вказівок, науково-практичних коментарів КК України.

Апробація результатів  дисертації. Дисертаційне дослідження обговорювалося та рецензувалося на кафедрі кримінального права № 2 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Ряд положень дисертації обговорено на науково-практичних конференціях, зокрема: «Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи» (22–23 квітня 2004 р., м. Харків); «Проблеми протидії злочинності: історико-правовий аспект» (13-17 вересня 2007 р., с. Стерегуще); «Сучасні проблеми юридичної науки» (30–31 жовтня 2007 р., м. Харків), «Правові засади підвищення ефективності боротьби зі злочинністю в Україні» (15 травня 2008 р., м. Харків). Окремі із сформульованих у роботі пропозицій використовувалися автором при проведенні практичних занять із кримінального права зі студентами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (2005–2008 рр.).

Публікації. За темою дисертації автор опублікував чотири наукові статті у виданнях, які Вищою атестаційною комісією України визнані фаховими для юридичних наук, а також тези чотирьох наукових доповідей.

Структура роботи обумовлена метою, завданнями і предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, шести розділів, які містять шість підрозділів, висновків (до кожного розділу і загальних до всієї роботи) та списку використаних джерел (279 найменувань). Загальний обсяг роботи – 212 сторінок, з них основного тексту – 185 сторінок.

Література й законодавство використані станом на 10 червня 2008 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ОБ’ЄКТ І ПРЕДМЕТ НЕЗАКОННОГО ЗАВОЛОДІННЯ

ТРАНСПОРТНИМ ЗАСОБОМ

 

1.1. Об’єкт незаконного заволодіння транспортним засобом

 

Кожен злочин, включаючи й незаконне заволодіння транспортним засобом, завжди посягає на певний об’єкт. Це обов’язковий елемент всіх складів злочинів. Як зазначав А. Н. Трайнін, злочину, позбавленого об’єкта, бути не може [241, с. 125].

Під об’єктом злочину прийнято розуміти те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється погроза заподіяння такої шкоди [124, с. 101]. Об’єкт злочину має винятково важливе значення для пізнання сутності злочинного посягання, визначення його суспільної небезпечності й юридичної природи, правильної кваліфікації, відокремлення злочинів один від іншого та від незлочинних діянь.

Пануючою в науці кримінального права є точка зору, відповідно до якої об’єктом злочину визнаються суспільні відносини [4, с. 31; 13, с. 163; 14, с. 70; 41, с. 287; 42, с. 123; 54, с. 96; 74, с. 18; 82, с. 28; 135, с. 86-105; 162, с. 29; 226, с. 83; 232, с. 75-76; 241, с. 123; 266, с. 193]. Вперше сформульована А. А. Піонтковським у 1924 р. [183, с. 129-130], вона поділяється багатьма авторами й нині [38, с. 80; 120, с. 93-96; 121, с. 101; 126, с. 130; 180, с. 66-68; 247, с. 68].

Однак в юридичній літературі були висловлені й інші погляди на об’єкт злочину [33, с. 19-65; 34, с. 4-15; 92, с. 70-75; 137, с. 197-207; 166, с. 60; 262, с. 47-51]. Так, під ним розуміють суб’єктивне право [224, с. 84], норму права в її реальному бутті [229, с. 32-35], життєві блага [6, с. 161-162], соціально значущі цінності, інтереси й блага [137, с. 200-202], правове благо [34, с. 4-15; 160, с. 159], цінності [262, с. 51-52], людей [166, с. 60-62; 245, с. 137], соціальну оболонку особистості [243, с. 84, 87].

На наш погляд, ці концепції  або необґрунтовано розширюють поняття  суспільних відносин, включаючи в  його склад невластиві йому елементи, або наділяють окремі елементи суспільних відносин тією властивістю, яку мають суспільні відносини в цілому.

Тому ми підтримуємо  позицію, відповідно до якої об’єктом злочину визнаються охоронювані кримінальним законом суспільні відносини як цілісна система взаємозалежних і взаємодіючих елементів. Саме ця позиція дозволяє повною мірою виявити механізм заподіяння шкоди об’єкту незаконного заволодіння транспортним засобом, установити характер і ступінь його суспільної небезпечності, відмежувати цей злочин від інших.

Вырезано. Для  заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Таким чином, замінивши  поняття «угон» на поняття «незаконне заволодіння» і передбачивши можливість вчинення цього злочину будь-яким способом і з будь-якою метою (включаючи й мету обернення транспортного засобу на користь винного або інших осіб), законодавець створив універсальну консолідуючу норму, під дію якої підпадають різні за своєю правовою природою злочини — викрадення транспортного засобу і заволодіння ним без мети викрадення.

Статтю 289 КК включено до розділу XI Особливої частини «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту», який виділяє всі посягання на безпечне функціонування транспорту в окрему групу. Всі злочини, об’єднані в цьому розділі, вчиняються при безпосередньому використанні транспорту, поводження з яким є джерелом підвищеної небезпеки для оточуючих і відбувається чітко в межах установлених правил, спрямованих на забезпечення його безпечного функціонування. Слід погодитися з  
О. І. Коробєєвим, що це «набагато точніше відображає особливості родового об’єкта аналізованих злочинів, сприяє з’ясуванню їх специфіки та ступеня суспільної небезпечності, правильній кваліфікації, більшій індивідуалізації покарання та диференціації відповідальності всередині цієї групи злочинів, дозволяє цілеспрямовано встановлювати причини й умови, що викликають їх вчинення» [86, с. 59].

Таким чином, родовим об’єктом зазначеної групи злочинів, до якої належить і незаконне заволодіння транспортним засобом, є відносини, що забезпечують безпеку руху та експлуатації транспорту, які існують з приводу тих самих або подібних технічних пристроїв.

Розділ XI Особливої частини КК одержав найменування «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту». Тим самим законодавець визнав відносну самостійність понять руху та експлуатації транспорту, що веде до необхідності встановлення їх змісту¹.

Словники так визначають ці поняття. Рух — це зміна положення кого-, чого-небудь унаслідок обертання, коливання, переміщення і т. ін.; рухатися значить переміщатися, пересуватися [22, с. 1280; 165, с. 124-125]. Під експлуатацією розуміється систематичне використання людиною продуктивних сил (родовищ корисних копалин, залізниць, машин і т. ін.); розробка, користування, добування [22, с. 341; 163, с. 883]. Відповідно рух транспорту представляє собою переміщення транспортних засобів у просторі, а експлуатація транспорту — використання його корисних властивостей.

У юридичній літературі з цього приводу були висловлені різні точки зору.

На думку В. А. Мисливого, злочини проти безпеки руху — це окрема група суспільно небезпечних діянь, які посягають на суспільні відносини з експлуатації механічних транспортних засобів у сфері дорожнього руху [155, с. 151]. Отже, експлуатація транспортних засобів охоплює їх використання в процесі руху.

В. К. Глистін вважав, що відповідні злочини посягають не лише на безпеку руху транспорту, але й на безпеку його експлуатації, з чого можна зробити висновок, що вчений розрізняв поняття руху та експлуатації [133, с. 68].

З урахуванням викладеного пропонуємо розрізняти експлуатацію в широкому та вузькому значенні. У широкому значенні експлуатація охоплює рух транспорту, оскільки сам рух транспортних засобів є використанням його корисних властивостей, тобто є його експлуатацією. У вузькому значенні експлуатація означає таке використання корисних властивостей транспортних засобів, що не пов’язане з їх рухом. Саме таке значення поняття «експлуатація» мається на увазі законодавцем у назві розділу XI Особливої частини КК.

Вырезано. Для  заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Вважаємо, що небезпечні фактори руху та експлуатації транспорту можуть загрожувати не лише людині та майну, але й навколишньому природному середовищу, на що вже зверталася увага вище. Крім того, досить важко уявити собі ситуацію, коли нейтралізується можливість заподіяння шкоди людям і майну джерелом підвищеної небезпеки або коли така загроза взагалі не існує. На наш погляд, через саму природу джерела підвищеної небезпеки така загроза існує завжди й не може бути повністю нейтралізована. Певний ризик виходу з-під контролю транспортних засобів присутній завжди. Мова може йти лише про максимально можливе зниження рівня такого ризику.

Тому вважаємо за можливе  визначити безпеку дорожнього руху механічного транспорту як такий стан його функціонування, при якому відсутній неприпустимий ризик заподіяння шкоди життю та здоров’ю людей, навколишньому природному середовищу і матеріальним цінностям.

Суб’єктами розглядуваних суспільних відносин є, з одного боку, особа, що незаконно заволоділа транспортним засобом, а з іншого боку — всі інші учасники дорожнього руху. Саме їх життю та здоров’ю може бути заподіяна шкода джерелом підвищеної небезпеки, і саме вони наділені відповідними правами й обов’язками в системі забезпечення безпеки руху та експлуатації транспорту [12, с. 41]. Слід погодитися з думкою, що «рівною мірою суб’єктом суспільних відносин по забезпеченню безпеки дорожнього руху необхідно визнати будь-яку особу, яка перебуває в межах досяжності небезпечного впливу некерованого механічного транспортного засобу» [12, с. 53]. Крім того, на нашу думку, до кола суб’єктів цих суспільних відносин необхідно включити й тих осіб (юридичних і фізичних), які не є учасниками дорожнього руху, але чиїм об’єктам власності може бути заподіяна шкода. Коли ж виникає загроза заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, суб’єктом цих відносин є й органи державної влади, місцевого самоврядування, які відповідно до ст. 13 Конституції України здійснюють права власника на природні об’єкти від імені Українського народу.