Шпаргалка "Система національних рахунків"

11. ВВП як центральний показник Системи національних рахунків.

Валовий національний продукт. Результати та ефективність економічного зростання виявляються у створюваному щороку суспільному продукті, його обсязі та структурі. 
Існують різні методи обчислення суспільного продукту і використовуються різноманітні показники для визначення результатів функціонування макроекономіки: сукупний суспільний продукт, кінцевий, чистий, валовий, внутрішній національний продукт. Кожен з них має свої особливості та відображує певний бік відтворювальних процесів. Причому об'єктивна тенденція така, що в міру ускладнення й розвитку цих процесів виникає потреба в знаходженні нових, достовірніших показників, за допомогою яких можна точніше й обґрунтованіше проаналізувати кількісні та якісні сторони суспільного відтворення на кожному конкретному етапі розвитку. Немає й не може бути показників раз назавжди даних, тому абсолютизація будь-якого з них, як і ігнорування, однаково неспроможні в науковому відношенні. Безумовно, перехід до ринкової економіки та формування постіндустріальної, соціально орієнтованої економіки потребують освоєння нової методології вимірювання ходу та результатів соціально-економічного поступу, з урахуванням міжнародного досвіду аналогічних обчислень. Це необхідна передумова посилення керованості процесів економічного життя. 
Упродовж багатьох десятиліть у деяких країнах (це стосується й України) використовувався як один з найбільш узагальнюючих показників сукупний суспільний продукт ССП. Його визначали як суму валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. З боку натурально-речової структури він поділявся на продукцію І і II підрозділів — засоби виробництва і предмети споживання. У вартісному відношенні він складався з вартості спожитих засобів виробництва (фонд відшкодування Ф„) та заново створеної вартості — національного доходу Д що містив необхідний продукт НП і додатковий продукт ЦП. 
ССП = ФВ + НЛ+ДП. 
У складі сукупного суспільного продукту розрізняють проміжний продукт (перенесену вартість сировини, матеріалів, палива, електроенергії тощо) та кінцевий продукт, що за натурально-речовою формою включає сукупність споживних вартостей виробничого та невиробничого призначення, які не підлягають подальшій переробці й використовуються для задоволення потреб суспільства. 
Сукупному суспільному продукту були властиві два серйозні недоліки: 1) повторний рахунок спожитих предметів праці; 2) врахування результатів функціонування лише сфери матеріального виробництва. Перший характеризував його як об'ємний показник, що робило його не придатним для вимірювання ефективності використання ресурсів, а це з часом ставало все настійнішою необхідністю. Другий свідчив про надто вузькі його можливості для оцінювання розвитку економіки в постіндустріальному суспільстві, для якої найбільш істотним є саме зростання ролі нематеріального виробництва. 
Усе це зумовило необхідність застосування поширеної на Заході так званої системи національних рахунків (СНР), яка вже застосовується більш як у 100 країнах і уніфікована Статистичною комісією ООН. Головним макроекономічним показником в статистиці розвинених країн та міжнародних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ЄБРР) вважається валовий внутрішній продукт (ВВП). Він закономірно посідає центральне місце і в системі національних рахунків. Проте передбачається також використання валовою національного продукту (ВНП), оскільки валовий внутрішній продукт ВВП не призначений для вимірювання виробництва, яке здійснюється за межами економічної території країни. 
Обчислення цих показників, започатковане в Україні в 1988 р., не лише полегшує міжнародні зіставлення темпів і рівнів економічного розвитку та сприяє нашому спілкуванню з усім світом єдиною статистичною мовою, а й дає змогу поглибити макроекономічний аналіз. 
ВВП і ВНП: спільні і відмінні особливості. Спільна головна особливість ВНП і ВВП полягає в тому, що вони відбивають кінцеві результати діяльності людей не тільки в матеріальному, а й у нематеріальному виробництві. Вони визначаються як вартості всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг у національній економіці за певний часовий період (зазвичай протягом одного року або кварталу). 
ВНП і ВВП різняться насамперед територіальною ознакою. 
ВНП країни — це сукупна ринкова вартість усього обсягу продукту обох сфер національної економіки, створеного національними підприємствами (або її громадянами) незалежно від місця їхньої діяльності. Тому ВНП включає доходи громадян, котрі мешкають за кордоном, і прибуток, отриманий в інших країнах транснаціональними корпораціями, але він не містить прибутку іноземних інвесторів, які функціонують у певній країні. 
ВВП країни — це сукупна ринкова вартість усіх продуктів матеріального і нематеріального виробництва, створених на її території, незалежно від громадянства їхнього виробника. 
ВВП відрізняється від ВНП на суму чинникових доходів від використання ресурсів певної країни за кордоном без аналогічних доходів, вивезених із країни іноземцями. Отож, якщо до ВВП додати різницю між доходами підприємств і громадян, котрі працюють за кордоном, і доходами іноземців, які займаються діяльністю в межах країни, то отримаємо ВНП. У кількісному відношенні різниця між ВНП і ВВП дуже незначна, оскільки в більшості країн переважна частка товарів і послуг створюється їхніми жителями на території своїх країн: для розвинених країн, як правило, в межах ±1—3 відсотки. Проте існують цікаві винятки: ВНП Кувейту, Швейцарії, Пакистану значно перевищує ВВП, а ВВП Данії та Ірландії значно перевищує ВНП. 
У національній статистиці країн як основний макроекономічний показник може бути прийнятий і валовий внутрішній продукт ВВП, і валовий національний продукт ВНП. Наприклад, ВНП як основний показник національної статистики використовується у США та Японії. Проте в системі національних рахунків ООН вихідним показником є ВВП. 
Центральним показником системи національних розрахунків є ВВП, хоча в статистиці деяких зарубіжних країн застосовують і більш ранній показник — ВНП. 
Методика обчислення ВВП. Існує кілька методів обчислення ВВП (як і ВНП). Головними з них є такі: метод доданої вартості (або виробничий метод); метод витрат (або метод кінцевого використання); метод доходів (або розподільний метод). 
Метод доданої вартості (виробничий метод). ВВП, як уже зазначалось, є грошовою оцінкою всіх вироблених кінцевих товарів і послуг у національній економіці протягом року. При цьому враховується тільки річний обсяг кінцевих товарів і послуг, створених на території певної країни. Для правильного обчислення ВВП необхідно врахувати всі продукти, створені в певному році, але без повторного (подвійного) рахунку. Власне тому вже в самому визначенні ВВП йдеться про кінцеві товари і послуги, які споживаються в межах домашніх господарств чи підприємств і не беруть участі у виробництві нових товарів і послуг, на відміну від проміжних товарів і послуг. Якщо у ВВП включити проміжні товари і послуги, то ми неминуче отримаємо не об'єктивно завищену оцінку ВВП. 
Виключити повторний рахунок дає змогу додана вартість. Додану вартість визначають як різницю між обсягом виробленої продукції та поточними витратами на придбання сировини, матеріалів, палива, енергії, послуг в інших підприємствах. Додана вартість становить ринкову ціну продуктів підприємства за вирахуванням ринкової ціни спожитої сировини і матеріалів, придбаних у постачальників. Отже, додана вартість — це те, що підприємство виплачує у вигляді відшкодування (оплата праці, прибуток, відсоток) тим, хто працює на підприємстві, тим, хто володіє підприємством, і тим, хто вкладає свій капітал у підприємство {Клас Екяунд. Ефективна економіка: шведська модель). 
Додача вартість ДВ включає такі складові, як вартість спожитого основного капіталу у вигляді річних амортизаційних відрахувань Лр, оплата праці до сплати податків і будь-яких внесків є9п, прибуток підприємств /7П, відсоток позичкового капіталу ВПК. рента Р, непрямі податки на бізнес ПДп. 
Загальна сума доданих вартостей, створених усіма підприємствами в країні, є ВВП. тобто ринковою оцінкою всіх вироблених товарів і послуг у суспільстві за рік. Отже, за виробничим методом, або методом доданої вартості, ВВП (ВНП) розраховують як суму ринкової вартості, доданої обробкою в господарських суб'єктах до вартості спожитих товарів і послуг. 
ВВП як загальна сума доданих вартостей, створених у суспільстві зазвичай протягом року. ВВПДВ включає такі складові компоненти, як вартість спожитого основного капіталу Ар, оплата праці робітників і заробітна плата службовців до сплати податків і внесків різних видів Оп, прибуток підприємств Я„. відсоток на позичковий капітал Впк. рента Р, непрямі податки ПД„: 
ВВПДВ = Ар + Оп + /7П + Впк + Р + ЦДН, або ВВП = ДВ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12. ВНП як макроекономічний показник Системи національних рахунків.

 

Макроекономіка вивчає характер та результати функціонування економіки в цілому. 
В якості узагальнюючих показників результатів функціонування національної економіки за певний період застосовують наступні агрегати: 
– валовий внутрішній продукт (ВВП); 
– валовий національний продукт (ВНП); 
– чистий національний продукт (ЧНП); 
– національний доход. 
Протягом майже сімдесятьох років в колишньому Радянському Союзі розвивалась і використовувалась система макроекономічних показників, яка мала назву Баланс народного господарства (БНГ). Характерною особливістю цієї системи був розподіл суспільного виробництва на дві нерівнозначні сфери: 
– матеріальне виробництво; 
– нематеріальна сфера. 
Відповідно до цієї концепції, сукупний суспільний продукт (ССП) та національний доход (НД) як основні макроекономічні показники БНГ створювалися лише виробничою сферою. А продукт, вироблений нематеріальними галузями економіки (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, охорона здоров'я тощо) в розрахунок не брався. Вилучення послуг зі сфери економічного виробництва в радянській статистиці відображало низький рівень економічного розвитку, недорозвинену сферу послуг, а також те, що пріоритетом економічної політики було проголошено розвиток матеріального виробництва. У світовій практиці існує ряд загальноприйнятих економічних показників, які характеризують підсумки функціонування національної економіки протягом року, тобто ті, що вказують на рівень економічного добробуту суспільства. 
Система національних рахунків – це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, які використовуються для описування та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу на макрорівні. СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та визначення передбачають, що економіка, описана за її допомогою, функціонує на основі дії ринкових механізмів та інститутів. 
СНР містить інформацію про: 
– всі господарські суб'єкти, які беруть участь в економічному процесі: юридичні особи та домогосподарства; 
– всі економічні операції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, накопиченням активів та іншими аспектами економічного процесу; 
– всі економічні активи і пасиви, які формують національне багатство (основні фонди, матеріальні обігові кошти, фінансові активи, вартість землі та корисних копалин тощо). 
При розрахунку основних макроекономічних показників у СНР враховується відмінність між національною та вітчизняною «основами» реєстрації показників. Розрізняють показники результатів економічної діяльності: валовий внутрішній продукт та валовий національний продукт. 
Валовий внутрішній продукт (ВВП) характеризує сукупну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених підприємствами, організаціями та установами в поточному періоді на економічній території країни. 
Під економічною територією країни розуміють територію, яка адміністративно керується урядом даної країни та в межах якої особи, товари і гроші можуть вільно переміщуватись. На відміну від географічної території, вона не охоплює територіальні анклави інших країн (посольства, військові бази тощо), але містить такі анклави даної країни, які розташовані на території інших країн. 
В цілому фізична особа або організація (юридична особа) вважаються резидентами тієї економіки, з якою вони пов'язані тісніше, ніж з будь-якою іншою, або ж тієї економіки, де міститься центр їхніх інтересів. 
Показник ВВП представляє загальну вартість кінцевого продукту, виробленого тільки всередині країни, з використанням як власних, так і чужих факторів виробництва, тобто у ВВП не знаходить відображення продукт, створений за кордоном із використанням факторів виробництва даної країни. 
Валовий національний продукт (ВНП) — це сума доданих вартостей, створених з використанням факторів виробництва, що належать даній країні та її громадянам. 
Термін «національний» протистоїть термінові «внутрішній». 
З одного боку у ВНП країни включають і його частину створену за кордоном, але з використанням факторів, що знаходяться у власності даної країни та її громадян. З іншого боку, у ВНП країни не входить те, що вироблено в даній країні з використанням факторів, що належать іншим країнам. 
Різниця між показниками ВВП і ВНП незначна й знаходиться в межах від одного до декількох відсотків. 
В основі розрахунків макроекономічних показників лежить рівність доходів і витрат. Економічна система є замкненою, і всі витрати на купівлю товарів та послуг неминуче є доходами виробників цієї продукції. Тобто, будь-яка дія, що впливає на витрати, мусить обов'язково відбиватися на доходах, і навпаки — все, що впливає на доходи, надалі відбивається на витратах. 
Щоб уникнути подвійного рахунку — ситуації, коли одна й та сама операція може бути врахована двічі, в СНР вирізняють такі поняття: 
– проміжна продукція — це товари і послуги, що купуються з метою подальшої переробки, обробки або для перепродажу; 
– кінцева продукція — товари і послуги, що купуються з метою кінцевого споживання, не для подальшої переробки чи продажу; 
– додана вартість фірми — вартість, що створена в процесі виробництва на даному підприємстві і охоплює реальний вклад підприємства у створення вартості конкретного продукту, не включає вартості проміжних товарів і послуг, що були придбані фірмою і використані в процесі виробництва

 

 

 

 

 

13. Сутність рахунку "Товари"

Сучасна економіка є  насамперед ринковою. Тому важливе  значення має з'ясування сутності ринку, його структури, функцій та умов формування. 
Ринок не може існувати без системи підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів і послуг, цінних паперів і робочої сили, тобто ринкової інфраструктури. 
Упродовж тривалого часу ринок визначали як місце, де здійснюється купівля або продаж товарів. Ось чому у багатьох людей слово «ринок» асоціюється насамперед з базаром — місцем обміну вироблених благ. Проте «ринок» — поняття більш широке і містке. Це і магазини, універмаги, універсами тощо, де продаються продукти харчування, одяг, взуття, товари щоденного вжитку. На фондових біржах продаються і купуються цінні папери (акції, облігації), на товарних — пропонуються товари за стандартними якісними показниками. Відносини між продавцями і покупцями з приводу існуючих та потенційних товарів також входять до поняття «ринок». 
Як явище господарською життя ринок з'явився у давнину, будучи наслідком історичного розвитку виробництва й обміну: розвитку суспільного поділу праці, появи економічно самостійних, юридично незалежних господарюючих суб'єктів і переходу від натурального виробництва до безпосереднього продуктообміну, а потім і до товарного обміну. 
У сучасних умовах, коли, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з другого — відбувається розвиток засобів зв'язку, купівля-продаж може здійснюватися за допомогою телефонного і поштового зв'язку, через Інтернет-магазини. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. 
Ринок — це сфера обміну, який здійснюється за законами товарного виробництва та обігу 
Проте коли йдеться про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що обмін може відбуватися й у неринковій формі (наприклад, бартер), тому поняття ринку передбачає, що обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, яка відображується у ціні. Інакше кажучи, ринок виконує роль механізму, за допомогою якого досягається рівновага политу і пропозиції, 
відбувається координація різноманітної діяльності людей через систему цін. Ринок вирішує три основні економічні завдання: що, як і для кого виробляти. 
Які товари і послуги виробляти визначають не парламент чи уряд, а покупці та продавці. Покупці купують тільки ті товари, які відповідають певним вимогам. Якщо немає попиту на якийсь товар, а на його виробництво витрачені матеріали, сировина, знаряддя праці, робоча сила, то фірма чи виробник зазнають збитків. Головну роль у вирішенні питання, що виробляти, у ринкових умовах відіграє ціна. Покупець заплатить за певний товар ціну, яка його влаштовує, а продавець віддасть свій товар за суму, що принесе йому доход. 
Як виробляти товари визначає конкуренція між виробниками. При застосуванні примітивної техніки, технології, організації виробництва індивідуальні витрати виробництва будуть вищими за суспільно необхідні, а отже, господарюючі суб'єкти продаватимуть свої товари за цінами, нижчими, ніж витрати на ці товари. В результаті вони стануть банкрутами. Отже, конкуренція спонукає всіх товаровиробників зменшувати витрати виробництва через запровадження нової техніки, технології, організації виробництва тощо. 
Для кого виробляти товари визначає попит. Якщо населення отримує високі доходи, то воно може купувати різноманітні товари. У разі коли більшість населення країни має обмежені доходи, вона купуватиме лише предмети першої необхідності. У першому випадку попит стимулюватиме виробництво, а в другому — його відсутність зумовлюватиме згортання виробництва. 
Важливим споживачем, а отже, стимулятором виробництва, є підприємства, фірми. Якщо вони отримують значні прибутки, то купують чинники виробництва (матеріали, сировину, техніку, інформацію, робочу силу), що сприяє розвитку виробничого споживання. І навпаки, за значної збитковості підприємств попит на чинники виробництва зменшуватиметься. 
Замовниками різних товарів можуть бути уряд та іноземні фірми, що також визначає напрям виробництва. 
Отже, ринок забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, його цілісність, суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість задовольняє потреби людей лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільно необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом і пропозицією. На ринку кількість товарів, які хочуть придбати покупці, має дорівнювати кількості товарів, які пропонують продавці. За таких умов ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й зумовлює рівновагу. 
Ціна рівноваги — це ціна, за якої пропозиція відповідає потішу. Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість між різними галузями виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумами вартостей і цін товарів, між платоспроможним попитом і пропозицією. 
Якщо рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через ціну впливає на виробництво. Недостатня кількість певних споживних вартостей на ринку призводить до підвищення цін на них і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво, зумовлює його розвиток або скорочення. 
Ефективний ринок 
Якщо запаси товарів реалізуються за цінами, близькими до ціни рівноваги, то такий ринок є ефективним. 
Найефективніше ринки функціонують в умовах чистої конкуренції, до яких належать: 
необмежена кількість учасників ринку, вільний доступ до ринку і вільний вихід із нього. Вільний ринок існує за будь-яких форм власності, крім державної; >- мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Кожний учасник ринку вкладає гроші в акції, облігації та інші цінні папери для отримання доходу. Це можливо лише у разі залучення додаткових ресурсів та розширення виробництва; >* вироби на ринку однорідні; наявність у кожного учасника ринку повного обсягу інформації щодо 
попиту, пропозиції, ціни, норми прибутку тощо; у системі вільного ринку немає місця будь-яким типам монополії, виключені інфляція, безробіття, надвиробництво. 
Проте усі перелічені ознаки належать до «ідеального вільного ринку», який не існує у дійсності. Будь-який реально функціонуючий ринок (його ще називають конкурентним, або операційним) має елементи вільного. Поняття «вільний ринок» — це не стихія та анархія, як інколи думають. Він має зовсім інше трактування: надання права вільного вибору споживачеві того чи іншого блага у межах його доходів і рівня цін, що склалися. Це має забезпечити: по-перше, незалежність економічного суб'єкта від владних структур; по-друге, вільний вибір товару; по-третє, диктат на ринку споживача, а не виробника. 
Ринок є одним із найбільших досягнень цивілізації, загальноекономічним явищем, характерним для будь-якого способу виробництва, де діють закони товарного господарства. 
Ринкові відносини динамічні, вони відображують особливості історичних, економічних, природних, соціально-політичних, національних, культурних та інших умов розвитку різних країн. У зв'язку з цим між різними країнами існують значні відмінності у характері ринку і ринкових механізмах (мотивація праці, критерії ефективності, ступінь розвитку кредитно-банківської системи, організація та методи регулювання). 
Сучасний ринок як високорозвинений продукт цивілізації докорінно відрізняється від ринку епохи вільної конкуренції. Для нього характерні гарантований збут значної кількості товарів, соціальний захист непрацездатного і малозабезпеченого населення, державне регулювання фінансової, грошової, кредитної та цінової політики, висока організованість і виконавча дисципліна. 
Ринок с складним утворенням, яке, з одного боку, с сферою обміну, сукупністю процесів купівлі-продажу, баланс між якими досягається за рахунок цін, а з другого — забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, безперервність процесу відтворення, його цілісність.Функції ринку Більш глибоко сутність ринку можна розкрити через функції, які він виконує (рис. 28). 
Регулююча функція ринку передбачає постійність зв'язків між різними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлення пропорцій в економіці та безперервність процесу відтворення. Через конкуренцію ринкові відносини активно впливають на рівень витрат на виробництво будь-якого товару, науково-технічний прогрес, задоволення платоспроможного попиту населення. Внаслідок дії закону вартості, закону попиту та пропозиції, інших законів ринкової економіки індивідуальна праця зводиться до суспільно необхідної. Без конкуренції, еквівалентного обміну вартість продукту не може бути визначена. Цей механізм сприяє вирівнюванню прибутків підприємців різних галузей виробництва, утворенню середньої норми прибутку, що досягається через перелив капіталів між галузями. Останнє, в свою чергу, є регулятором пропорцій в економіці. 
Споживач здійснює контроль над виробництвом завдяки тому, що створена споживна вартість перетворюється на товар лише після визнання її суспільством (після продажу). Якщо цього немає, то в суспільстві зменшується роль ринку як регулятора, що призводить до наростання диспропорцій між попитом і пропозицією товарів, виникнення дефіциту як загальноекономічного явища. 
Визначаючи важливість регулюючої функції ринку, не можна її абсолютизувати. У сучасних розвинених системах ринок регулюється також державою і товаровиробниками. А це передбачає існування державних і недержавних методів регулювання. 
Стимулююча функція ринку полягає в тому, що вона сприяє заохоченню тих, хто найраціональніше використовує чинники виробництва для отримання найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації та стимулювання праці, управління. Якщо суб'єкти господарювання не прагнутимуть до постійного підвищення ефективності виробництва, їхні індивідуальні витрати виробництва перевищать суспільно необхідні, вони будуть неконкурентоспроможними і збанкрутують. Це означає, що ринок виконує розподільчу функцію.

14. Сутність рахунку "Немонетарне золото".

 

На час створення  Міжнародного валютного фонду його члени робили внески частково в золоті (25%), що відповідало ролі монетарного золота в Бреттон-Вудській валютній системі. Після внесення змін до Статуту МВФ, в 1976 році цю процедуру скасували. Золоті запаси МВФ зменшилися з 4772 до 3217 т почасти внаслідок надання можливості його членам викупити золото, попередньо внесене до фонду, а почасти внаслідок продажу металу на аукціонах. Отримані кошти були зараховані до спеціальних фондів і використані як допомога слаборозвинутим країнам. 
МВФ розрізняє "монетарне" та "немонетарне" золото, визначаючи перше, як таке, що утримується офіційною монетарною установою, а друге - як усе інше золото в запасах. Монетарне є складовою офіційних резервів, тому воно не входить до складу будь-якого поточного або основного рахунків платіжного балансу та відображається як грошовий рух. 
Фонд володіє 103,4 млн. тройських унцій золота, яке коштує за сьогоднішніми цінами 34 млрд. доларів. Запаси створювалися країнами-членами, які повинні були сплатити ¼ від квоти золотом. 
Ця угода втратила чинність у квітні 1978 р., коли його монетарна роль була усунена зі Статуту Фонду. Сьогодні Фонд приймає золото як оплату зобов'язань лише зі схвалення країн-членів, що володіють 85% всіх голосів. 
Фонд є власником золота. Та фондом володіють уряди, які й створюють правила. Вони не дозволяють залучати золото до таких угод, як позички, оренда, обмін або використовувати його як допоміжний засіб. Фонд може продавати золото за згодою 85% членів. 
В останнє він продавав золото у 1976-1980 рр., 25 млн. унцій - за чотири рази, а прибуток використали як допомогу країнам, що розвиваються. Таку ж суму було повернуто країнам членам як реституцію, під цим чітко розумілося, що золото повністю не належить фонду. Взагалі ж його запаси зменшилися на третину. 
Коли у 1995 р. виконавчий орган Фонду переглянув роль золота, країни досягли домовленості, що Фонд повинен і далі тримати "відносно велику суму" золота серед своїх активів не лише заради розсудливості, а й для швидкого реагування на непередбачувані зміни. Та термін "відносно велика" конкретно так і невизначено. 
Певну роль в офіційних операціях із золотом відіграє Банк міжнародних розрахунків у м. Базелі (Швейцарія). Його було створено в 1930 році як неполітичний інститут - свого роду Центральний Банк для центральних банків. Центральні банки послуговуються ним для купівлі чи продажу золота або як посередником у здійсненні угод між собою (особливо коли надмірна інформація з цього приводу небажана). БМР також пропонує центральним банкам операції своп золото проти вільно конвертованої валюти. 
Власні резерви банку становлять приблизно 200 т золота. 
Не можна применшувати й ролі Європейського фонду валютної кооперації у визначенні нинішніх функцій золота. Країни-учасниці утримують в ньому 20% власного золота. Вони, відповідно, одержують валютні одиниці ЕКЮ, які враховують як резервні активи, фонд має близько 2700 т золота, обліковує його обсяги за ринковою ціною середньою за 6 попередніх місяців. Таким чином, золото допомагає визначити кількість ЕКЮ в обігу Європейської валютної системи. 
Сьогодні управління Фондом здійснюється Європейським монетарним інститутом і оцінюється за двома рівнями: 
1) середня ринкова ціна золота за попередні 6 місяців; 
2) ринкова ціна на передостанній робочий день до здійснення оцінки. 
Треба також врахувати, що Європейський монетарний інститут є наступником Європейського фонду валютної кооперації та базовою організацією для майбутнього Європейського центрального банку. 
Золоті резерви Фонду передані Європейському центральному банку, який створено у Франкфурті-на-Майні як головний інституційний елемент Європейського валютного союзу. В Європейському центральному банку золото відіграватиме роль фундаменту, частини капітальних та об'єднаних (загальних) валютних резервів (еквівалентом у 50 млрд. ЄВРО золотом у валютах країн-членів ЕВС). 
Визначення Європейською валютною системою золота як резервного активу ще раз свідчить, що цей унікальний його статус не може бути знеціненим. Цю думку поділяли і на Близькому Сході, де здійснювали операції з купівлі золота на початку 80-х років. Ці країни розміщують 5-8% своїх довгострокових інвестиційних портфелів у золото, як у стратегічний запас. Вислів "стратегічний запас" вживається досить часто, і не тільки на Близькому Сході, а й в інших регіонах. Уряди багатьох країн прагнуть мати в резерві певну кількість золота, зазвичай утримуваного у сховищах на батьківщині. Індонезія та Сінгапур, до речі, більшість придбаного золота зберігає у власних сховищах центральних банків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

15. Сутність рахунку "Послуги".

Система національних рахунків (СНР) — це система взаємопов’язаних статис-тичних показників, яка побудована у вигляді певного набору рахунків і таблиць з метою одержання повної картини економічної діяльності держави.

У системі функціонують:

—        продукти — результати праці, що мають матеріально-уречевлену форму;

—        послуги — результати діяльності, які задовольняють певні особисті і суспільні потреби, які не втілюються в продуктах. Їх поділяють на послуги матеріально-го і нематеріального характеру;

—        товари — продукти і послуги, призначені для продажу на ринку;

—        нетоварні послуги — послуги державних закладів і суспільних організацій, які відносяться до їх поточного споживання;

—        трансферти — перерозподільні потоки доходів, які є односторонніми безоплат-ними передачами доходів як у грошовій, так і в натуральній формі, що здійсню-ються з метою перерозподілу доходів і заощаджень. При цьому не враховують потоки доходів, продуктів і послуг у зворотному напрямі. Трансферти поділя-ють на поточні і капітальні.

В основі СНР лежить концепція розширеного трактування виробництва. СНР, ухвалена Статистичною комісією ООН у 1993 p., охоплює як галузі, що виробляють матеріальні блага, так і галузі, що виробляють послуги (галузі науки, освіти, мистецтва, культури, охорони здоров’я, державного управління, фінанси, страхування, житлово-комунальне господарство тощо) (табл. 19.1). Вона не залишає поза увагою й економічну діяльність домогосподарств, але з певними обмеженнями. Наприклад, якщо догляд за будинком та подвір’ям, виховання та догляд за дітьми чи особами похилого віку здій-снює наймана прислуга, то її діяльність враховується при підрахунку валового внутріш-нього продукту та національного доходу. Якщо ж ці види діяльності виконують самі господарі дому — не враховуються. Пояснюють цей парадокс насамперед складністю збору інформації про зазначенні види діяльності.

Розділ 19. Система національних рахунків — нормативна база макроекономічного  рахівництва

Класифікація видів економічної  діяльності в СНР-93

№        Види економічної діяльності

1          Виробництво товарів для власного споживання, продажу та нагромадження

2          Виробництво нефінансових послуг для реалізації

3          Діяльність фінансових установ (банків, страхових компаній і т. ін.)

4          Діяльність органів державного управління, що надають неринкові послуги (суспільні блага) для сумісного користування та окремим домогосподарствам або їх групам для індивідуального користування