Типологічні чинники стилю лідерства у студентів

7. Тривожний (боязкий)  тип. Людям даного типу властиві  низька контактність, сором’язливість,  невпевненість у собі, приниженість, миролюбивий настрій. Вони рідко  вступають у конфлікти з оточуючими, граючи в них у основному  пасивну роль, у конфліктних ситуаціях  шукають підтримки й опори.  Нерідко мають наступні позитивні риси: дружелюбність, самокритичність, працьовитість. Внаслідок своєї беззахисності також нерідко слугують „цапами-відбивайлами”, мішенями для жартів.

8. Емотивний тип. Ці  люди надають перевагу спілкуванню  у вузькому колі обраних, з  якими встановлюються гарні контакти, яких вони розуміють „з півслова”.  Рідко самі вступають у конфлікти,  граючи в них пасивну роль. Образи носять у собі, намагаються  не показувати їх оточуючим,  не випускають їх назовні. Позитивні  риси: доброта, співчутливість, загострене  почуття обов’язку, працьовитість.  Негативні риси: надмірна чутливість, сльозливість.

9. Демонстративний тип.  Цей тип людей характеризується  легкістю встановлення контактів,  прагненням до лідерства, бажанням  влади та похвали. Він демонструє  високий рівень пристосування  до людей і разом з тим  схильність до інтриг (при зовнішній  м’якості манери спілкування). Такі  люди дратують оточуючих самовпевненістю  та високим рівнем домагань. Систематично  самі провокують конфлікти, але  при цьому активно захищаються.  Мають наступні риси, привабливі  для партнерів по спілкуванню:  артистичність, здатність зацікавити  інших, неординарність мислення  та вчинків. Їх негативні риси: егоїзм, блюзнірство, хвалькуватість, уникання роботи.

10. Екзальтований (афективно-екзальтований)  тип. Йому властиві висока контактність, балакучість, влюбливість. Такі  люди часто сперечаються, але  не доводять справу до відкритих  конфліктів. У конфліктних ситуаціях  вони бувають як активною, так  і пасивною стороною. Разом з  тим прив’язані й уважні до  друзів і близьких. Вони альтруїстичні,  здатні до співчуття, мають  гарний смак, виявляють яскравість  і щирість почуттів. Негативні  риси: схильність піддаватися тимчасовим  настроям і паніці.

Визначивши вид акцентуації, можна усвідомити, які труднощі соціальної адаптації відчуває людина, які спонукання у мотиваційній сфері є у неї провідними, а також прогнозувати її поведінку, особливо в соціально неблагополучних, ускладнених ситуаціях. Людина, що знає «загострені риси» свого характеру, може при бажанні контролювати свою поведінку, вчасно стримуючи ті чи інші небажані для себе і оточуючих форми реагування.

1.4.3. Здібності – індивідуально-психологічні властивості індивіда, які зумовлюють успішне виконання певних видів діяльності (засвоєння знань, навичок, вмінь і їх використання під час трудової діяльності) [44].

Здібності не є вродженими можливостями індивіда, це – соціальне надбання. Вродженими можуть бути лише анатомо-фізіологічні особливості, тобто задатки, що лежать в основі розвитку здібностей, самі ж здібності, як стверджує Б. М. Теплов, завжди є результатом розвитку [56]. Здібності – це реалізовані в тому чи іншому напрямі і в тій чи іншій мірі задатки людини. В ході індивідуального розвитку людини її задатки стають конкретними здібностями до тих чи інших видів діяльності.

Як наголошує Г. С. Костюк, здібності належать до основних властивостей, що характеризують людину як суспільну істоту, громадянина своєї країни, як особистість. Це – істотні психічні властивості людської особистості, що виявляються в її цілеспрямованій діяльності та зумовлюють її успіх. Сферою вияву здібностей людей є всі галузі їхньої різноманітної практичної, наукової і мистецької діяльності. Анатомо-фізіологічною основою здібностей академік вважав будову і функціональні властивості людського мозку та його органів.

Разом з тим у спільних здібностях людей розрізняють типологічні  та індивідуальні відмінності. Життєві  факти свідчать про те. що у здібностях людей, як і в інших рисах, "має  місце єдність загального, типологічного  й індивідуального".

Здібності – складні, синтетичні властивості особистості, здійснювати  структурний аналіз яких можна тільки виходячи з діяльності, в якій вони актуально існують. Кожна діяльність, спрямована на розв’язання пізнавальних чи практичних задач, включає певні знання, дії, операції та пов’язані з ними психічні властивості, потрібні для успішного її виконання. Відповідно до цього можна визначити й основні компоненти здібностей до даного виду діяльності. У своєму розвиненому вигляді вони включають певні знання. Між знаннями та здібностями є подвійний зв’язок: набування знань залежить від здібностей, внаслідок їх нагромадження розвиваються самі здібності. До складу здібностей входять не всі, а тільки узагальнені, систематизовані знання. Здібності є результатом пізнання людиною об’єктивної дійсності, водночас вони виступають у її житті як засіб орієнтування в нових ситуаціях, розуміння нових об’єктів, їх групування, класифікації і розумного діяння [67].

До складу кожної здібності, що робить людину придатною до виконання певної діяльності, завжди входять деякі операції або способи дії, за допомогою яких ця діяльність здійснюється. Жодна здібність не є актуальною, реальною здатністю, поки вона органічно не увібрала в себе систему відповідних суспільно вироблених операцій: але ядро здібності – це не засвоєна, не автоматизована операція, а ті психічні процеси, з яких ці операції, їх функціонування регулюються, якість цих процесів [50].

Теплов Б. М. виділяє три  ознаки, які містить в собі поняття  «здібність»:

• По-перше, під здібностями розуміються індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої, ніхто не стане говорити про здібності там, де справа йде про властивості, у відношенні яких усі люди рівні.
• По-друге, здібностями називають не будь-які індивідуальні особливості, а лише такі, які мають відношення до успішності виконання якої-небудь діяльності або багатьох діяльностей. Такі властивості, як, наприклад, запальність, млявість, повільність, які, безсумнівно, є індивідуальними особливостями деяких людей, звичайно не називаються здібностями, тому що не розглядаються як умови успішності виконання будь-яких діяльностей.
• По-третє, поняття "здібність" не зводиться до тих знань, навичок чи умінь, що уже вироблені в даної людини. Однакові знання та вміння в області, наприклад, математики для досвідченого вчителя можуть у різних учнів позначати зовсім різне: в одного при блискучих здібностях до математики вони вказують на зовсім недостатню роботу, у іншого вони можуть свідчити про великі досягнення [56].

Розрізняють такі види здібностей:

1. загальні здібності  проявляються в усіх видах  діяльності (пам’ять, увага);

2. спеціальні – в конкретних (музичні, фізичні, творча уява, сенсомоторика).

Г. С. Костюк наголошував на їх тісному зв'язку, який проявляється в тому, що чим вище рівень загальних здібностей людини, тим успішніше розвиваються й спеціальні її здібності [67].

1.4.4. Спрямованість – сукупність сталих мотивів, які орієнтують діяльність особистості та є порівняно незалежними від наявної ситуації [44].

Це система мотивів, які визначають самосвідомість, формуються та виявляються в діяльності людини [27]. Спрямованість виступає як системоутворююча властивість особистості, що визначає її психологічний склад. Саме в цій властивості виражаються цілі, в ім’я яких діє особистість, її мотиви, її суб’єктивні ставлення до різних сторін дійсності: вся система її характеристик. Б. Ф. Ломов вважає, що у глобальному плані спрямованість можна оцінити як відношення того, що особистість отримує і бере від суспільства (маються на увазі і матеріальні, і духовні цінності), до того, що вона йому дає, вносить в його розвиток.

Проблема спрямованості, за С. Л. Рубінштейном – це насамперед питання про динамічні тенденції, які в якості мотивів визначають людську діяльність, самі, в свою чергу, визначаючись її цілями і завданнями [51]. Спрямованість включає два тісно між собою пов’язані моменти:

• предметного змісту, оскільки спрямованість – це завжди спрямованість на щось, на якийсь більш-менш визначений предмет;
• напруги, яка при цьому виникає.

Спрямованість особистості виражається в різноманітних тенденціях, які розширюються та збагачуються і слугують джерелом багатоманітної та різнобічної діяльності. В процесі цієї діяльності мотиви, з яких вона виходить, змінюються, перебудовуються і збагачуються все новим змістом.

У цілому спрямованість особистості  показує, чому людина діє та ставиться  так чи інакше. На думку Б. Ф. Ломова, те, як саме конкретна особистість бере участь в тих чи інших соціальних процесах (сприяє їхньому розвитку, протидіє, гальмує або ухиляється від участі в них), залежить від її спрямованості, яка формується в процесі розвитку особистості в системі суспільних відносин [28]. Найсуттєвішим поняттям є мотив.

Мотив виступає як компонент складної системи – мотиваційної сфери особистості, під якою розуміють всю сукупність її мотивів, які формуються і розвиваються протягом її життя. В цілому ця сфера динамічна і змінюється в залежності від багатьох обставин. Однак, деякі мотиви є відносно стійкими і домінуючими, що утворюють як би «стрижень» всієї сфери (саме в них у першу чергу проявляється спрямованість особистості). Зміна цих мотивів відбувається тільки при істотних змінах умов життя особистості та її життєдіяльності в суспільстві (і більше того: самого суспільства). Нерідко вони виявляються настільки стійкими, міцними, що зберігаються протягом досить тривалого часу або навіть усього життя дорослої людини. Інші мотиви варіативні і епізодичні: вони пов’язані з конкретними ситуаціями і залежать від них. Звичайно, у різних людей співвідношення стійких і мінливих мотивів складається по-різному.

Кожен період життя людини, кожен його більш-менш значний «крок» в системі суспільних відносин призводить і до зміни його мотиваційної сфери. Однак розвиток мотиваційної сфери протікає не за принципом «нашарування» одних мотивів на інші. О. В. Лішин зазначає, що у процесі розвитку особистості відбувається їх диференціація та інтеграція, перетворення одних в інші, або придушення одних іншими; на базі одних мотивів формуються інші, виникають протиріччя між різними мотивами (боротьба мотивів), взаємне посилення або ослаблення; змінюється співвідношення домінуючих і підпорядкованих мотивів і т. д. Динамічним є також рівень усвідомлення різних потреб, що лежать в основі мотивів.

У психології прийнято розрізняти так звану «коротку» і «далеку» мотивацію (це розрізнення введено Тепловим). Короткі мотиви пов’язані лише з найближчим майбутнім особистості, далекі – з більш-менш пролонгованою перспективою її розвитку. Дальність мотивації суттєво впливає на ставлення людини до тієї діяльності, якою він займається (ведучим і непровідних); до людей, з якими він спілкується; до дійсності, в якій він живе, у цілому.

Оскільки індивід є членом суспільства, в аналізі потреб як основи мотивів треба виходити не з абстрактного уявлення про нього (індивід взагалі), а з того, як конкретний дійсний індивід включений у систему суспільних відносин і яким чином ця система відбивається в його індивідуальній свідомості.

Щоб зрозуміти мотиваційну сферу (її склад, будова, динаміку) і розвиток цієї сфери, необхідно розглядати зв’язки та відносини особистості з іншими людьми. Проте на мотиваційну ж сферу людини впливають не тільки її безпосередні контакти з людьми, а й опосередковані, а також ті сфери життя суспільства, які відносяться до суспільної свідомості. В процесі розвитку в суспільстві індивід як би виходить за межі безпосередніх зв’язків з іншими людьми, а його мотиваційна сфера починає формуватися під істотним впливом ідейної життя суспільства: ідеології, політики, етики, права, естетики і т. д.

У ході досліджень Л. І. Божович та її співробітниками було встановлено три види спрямованості особистості:

1. Колективістична (суспільна) – визначає поведінку людини, орієнтованої на інтереси та потреби суспільства, колективу, інших людей, з явним переважанням колективістичних мотивів.

2. Ділова – свідчить  про переважання мотивів, породжених самою діяльністю, тобто безпосереднім захопленням її процесом, безкорисливим прагненням до істини, до результату діяльності або випливають з переконань людини щодо переваги інтересів справи.

3. Особиста – відрізняється переважанням мотивів власного благополуччя, прагненням до самоствердження, до особистих досягнень [27].

1.4.5. Самосвідомість є усвідомленням людиною себе як індивідуальності, тобто є процесом усвідомлення особистісного змісту компонентів свідомості як вищих цінностей у контексті життєвого шляху [16]. Самосвідомість є тим утворенням у структурі особистості, яке конституює потребу й уміння індивіда критично оцінювати та контролювати свою поведінку, довільно скеровувати, перебудовувати власні дії та вчинки з урахуванням їх можливих наслідків для навколишніх і для себе особисто. Розвинена самосвідомість, за М. Боришевським, – базова умова виникнення в людини прагнення до саморегуляції у плані дотримання соціально цінних та особисто значущих норм, правил між людських взаємин [2].

Усвідомлюючи свою психіку, людина насамперед усвідомлює свої психічні процеси, тобто своє сприймання, свою пам’ять, свою увагу, свою мову, своє мислення тощо, бо вона щодня сприймає, пам’ятає, розмовляє, мислить, виявляє волю, увагу. Отже, психічні процеси є важливою стороною змісту самосвідомості людини. Усвідомлюючи свою психіку, людина далі усвідомлює ті особливості психіки, які звичайно називають психічними властивостями. Це ті особливості, які формуються у людини в процесі життя і відрізняють її від інших людей [63].