Шпаргалкаи по "Філософії"

1.Предмет і функції філософського знання

Філософія – теоретичний світогляд, вчення яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.

Предмет філософії історично змінювався. У різні епохи у, філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, політичні чи етичні проблеми.  Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом та інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття, простір – час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких конструюється світ і є  предметом філософії.

Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції. Серед них:

Світоглядна функція, пов'язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу.

Загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції

Пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення.

Критична функція з її принципом “піддавай усе сумніву» виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань.

Аксіологічна функція з її вимогою дослідження об'єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей.

Соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін.

Гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.

Освітня функція, пов'язана з впливом філософії на свідомість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства.

2.Культурно-історичні передумови виникнення філософії

Виникнення філософії стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Історично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам'ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філософського (від міфу до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл). Видатний дослідник давньогрецької філософії О. Лосєв зазначав, що три основні міфологічні ідеї: спільне походження, безперервний рух і боротьба протилежностей посіли провідне місце в тій натурфілософії, яка замінила антропологічну міфологію. А індійська філософія взагалі формувалась у лоні міфології (у Ведах), тому розмежувати їх часом буває важко. Це ж стосується і пізнішої європейської філософії, яка розвивалася в загальному культурному контексті, витвореному християнством. Стиль мислення, проблематика, світовідчуття філософів, навіть філософів-атеїстів, укорінені в світоглядну проблематику християнства. Міфологія і релігія є певним культурним тлом на якому склалася філософія.

Проте, на відміну від міфології та релігії, які будучи духовними засобами соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія потребує певних соціальних чинників. Розділ праці є першою необхідною умовою для виникнення філософії. Другою необхідною умовою є толерантність до інакомислення, що можливо лише в демократичному суспільстві. Третій чинник – розвиток засадничих принципів наукового мислення: вчення про природу і логіка Аристотеля, евклідова геометрія, математика, фізика та ін.

Ще один чинник виникнення філософії – розвиток торгівлі, що підвищує комунікативність між народами, що дає можливість переймання ідей.

3.Місце і значення історії філософії в освоєнні філософського знання

Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе місце. Оскільки історичний підхід до предмета, є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки тлумачення філософських проблем, можна краще оцінити окрему філософську концепцію.

Знання з історії філософії потрібні кожній культурній людині. Платон, Августин Аврелій, Декарт, Ніцше були філософами, але вплив їх учень виходить за межі філософії.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об’єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес.

Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. Філософські системи ніби співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Однак філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну епоху. Їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини до світу.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму і духовному розкріпаченню особи.

4.Основи періодизації західноєвропейської філософії

Західноєвропейський філософський процес характеризується кількома основними етапами свого розвитку:

Давньогрецька філософія (7ст. до н.е.- 5ст): (Піфагор, Сократ, Платон, Арістотель та ін);

Середньовічна філософія (6 ст. – 15ст.). На її теренах працювали такі видатні мислителі, як А.Аврелій (Блаженний),Ф.Аквінський та ін.

Філософія Нового часу (16 ст.- пер.пол. 19ст.) у ній виокремлюють:

- доба Відродження (М.Кузанський, М.Коперник, Дж.Пікко делла Мірандола, Дж. Бруно);

- Просвітництво і барокко (Ф Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.-В. Лейбніц та ін.);

- німецьку класичну філософію (І. Кант, Й.Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель);

Сучасна філософія (друга половина 19ст.-20ст.) репрезентують течії:

- позитивізм (неопозитивізм, постпозитивізм – О. Конт, Г.Спенсер, Е.Мах, Р.Авенаріус, К. Поппер, М. Шлік, Р.Карнап тощо);

- екзистенціалізм (М.Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, А.Камю та ін.);

- філософія життя (З. Фрейд, Ф.Ніцше, А.Бергсон та ін.);

- філософія науки (Т.Кун, І.Лакатос, П.Фейєрабенд та ін.);

- філософська антропологія (М.Шеллер, Г.Плесснер, А. Гелен);

- неотомізм (Ж.Марітен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський та ін.);

- феноменологія (Е.Гуссерль, Ф.Брентано, П. Рікер та ін.);

- герменевтика (Ф.Шлегель, Ф.Шлейєрмахер, В.Дільтей та ін.);

- структуралізм (К.Леві-Строс, М.-П. Фуко);

- прагматизм (Ч.Пірс, В.Джемс, Жд. Дьюї).

5.Східна і західна парадигми філософування

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивого йому способу сприйняття світу. Між європейською філософією, з одного боку, та індійською і китайською філософіями - з іншого, існують відмінності.

Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, на Сході. У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філософія була тісно пов'язана з релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася у релігії, а в Давній Греції була відокремлена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов'язана з наукою. На Сході такого зв'язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії — вчення про світ (онтологія) і пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона лише на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб'єктів філософування. В Китаї та Індії в силу різних обставин особа не посідала, того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайській та індійській філософії панують не особи (погляди окремих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейській традиції це не просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.

Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною - націленою на оволодіння зовнішнім світом. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними спрямованими на оволодіння внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, практики морального самовдосконалення тощо.

Єдність різних філософських традицій , яка дає підстави вважати їх саме філософіями, виявляється в тому, що всі вони тяжіють до раціонального (заснованого на розумі) пояснення світоглядних проблем. І структура порушуваних проблем (онтологічна, гносеологічна, етична, соціальна), практично однакова.

6.Загальна характеристика класичної філософії

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини.(класичний) Увага мислителів повернута від об'єкта до суб'єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Такий підхід називається антропоцентризмом.

Антропоцентризм. філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі. Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами (з давньогрецької - «мудреці») - ідеологами давньогрецької демократії. Устами Протагора (480—410 до н. є.) людину було проголошено «мірилом усіх речей Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення - сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ - своєрідна фігура в давньогрецькій філософії. За переказами, він був неписьменний, не залишив написаних творів. Про його погляди можна дізнатись з творів Платона, він проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість – найвищою доброчесністю людини.

Платон, як і Сократ поділяв суще на світ вічних нерухомих, неділимих, тотожних собі ідей і на світ мінливих, подільних речей, як у Геракліта. Процес пізнання він зводив до пригадування У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Якщо у світі загальним є ідеї, в людині - душа, то в суспільстві - держава. В ідеальній державі виокремлював три стани: правителів, воїнів, селян і ремісників.

Арістотель прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, але піддавав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей.

У людині А. Виділяє три різні душі: рослинну, тваринну, розумну.

7.Проблема першопочатку світу в античній натурфілософії

Натурфілософія - система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей.

Заголом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:

-          що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного);

-          як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції;

-          як поєднати мінливість та усталеність речей. Рух і спокій.

За Фалесом основою всього сущого є вода. Все з’являється з води і зникає перетворюючись у воду. Головне Ф започаткував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене з загального, пояснене через загальне. Традицію Ф. розвинули його послідовники Анаксімандр, який вважав основою світу апейрон-безкінечне, і Анаксімен, який вважав, що це повітря.

Піфагореїзм - напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей. Піфагор(580-500 до н.е.) та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. Дальший розвиток натурфілософії пов’язаний з Гераклітом (544-483 до н е) та елеатами (від м.Елей) Парменідом (540-480 до н.е.) і Зеноном (490-430 до н.е.). За Гераклітом первинним є вогонь, але вогонь поставав прообразом мінливості сущого. Він стверджував, що все тече, все змінюється. Елеати вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. За першооснову брали буття. Споріднює вчення Геракліта й елеатів і те, що в них абсолютизується принцип неперервності.

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципу дискретності, перервності як засобу побудови світу. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла (487—424 до н. є.), Анаксагора (500—428 до н. є.) і атомістів Левкіппа (V ст. до н. є.) та Демокріта (прибл. 460— прибл. 370 до н. є.).

Емпедокл вважав, що всі речі є результатом злиття 4 коренів — землі, води, повітря і вогню. На думку Анаксагора, першоосновою речей є насіння. Якщо Емпедокл і Анаксагор надавали першоелементам якісних ознак, то атомісти Левкіпп і Демокріт вбачали в атомах, вважаючи їх найменшими неподільними часточками, тільки кількісні відмінності — щодо форми, порядку і положення (повороту). Постулюю чи атоми і пустоту, Демокріт розв’язав логічні суперечності, які висувала натурфілософія.

Загальне та одиничне як моделі мислення, принцип квантифікації (кількісного виміру) сущого, принцип причинності та ідея атомізму – це здобутки давньогрецької натурфілософії.