Философия науки

Новим історичним явищем стає місто. Урбанізація - невід’ємна межа цивілізації. Місто виникає як географічне місце економічного, політичного, військового і культурного тяжіння. В місті здійснювався обмін між продуктами ремесла і землеробства, між двома секторами економіки; в місті розташовувалися органи влади, державний апарат; місто – це місце знаходження храму головного місцевого божества, державних і храмових шкіл.

Людина того часу живе в світі, в якому найтіснішим чином перепліталися земне і божественне, світ людей і світ богів. Божественними знаменнями цікавилися, їх боялися, намагалися уникнути. Звідси – те важливе значення, яке приділялося в ці часи віщунам, астрологам, які накопичували цією своєрідною діяльністю певний досвід об’єктивного пізнання світу.

Але поступовий розвиток практики (форм діяльності і спілкування) визначає розвиток раціональної складової свідомості. Міф поступово трансформується в раціональний Логос. На цьому шляху поступово зароджується донаукове пізнання природи (протонаука).

Грандіозним за своєю історичною значущістю і наслідками подією було виникнення писемності. Писемність з’являється як принципово новий в порівнянні з мовою засіб спілкування, що дозволяє закріплювати, зберігати і передавати мовну інформацію за допомогою накреслювальних знаків. Писемність - на відміну від безпосереднього мовного спілкування - здатна долати просторові і часові межі спілкування людей, виходити за межі безпосереднього контакту спілкування.

Одним з підсумків розвитку форм писемності був ієрогліфічний лист, в якому малюнки замінюються певними знаками. Ієрогліфічний лист розвивався в напрямі від зображення певних уявлень (образів, понять), незалежно від їх звучання в усній мові, до ієрогліфів. Ієрогліфи одночасно вказували і образи (уявлення, поняття) і ті звуки, з яких складаються слова, позначаючи дані образи (уявлення, поняття). На рубежі IV-III тис. до н.е. ієрогліфічний лист вже широко застосовувався в Месопотамії. А вже у 2400 р. до н.е. ієрогліфічний лист перетворився на впорядкований словесно-складовий лист клинописного типу. Клинописний лист був достатньо складною системою, що складається з декількох сотень і навіть тисяч спеціальних знаків. Протягом III тис. до н.е. складається і єгипетська ієрогліфіка.

Вищою формою писемності, що склалася у II тис. до н.е., був фонетичний лист, буквений. У фонетичному листі знаки позначали не предмети, а склади, звуки. У фонетичному листі графічно передаються окремі звукові позначення. Перший алфавітний лист був винайдений фінікійцами. Лист Фінікії був встановлений в основу старогрецького листа, а також в основу арамійського листа, з якого пізніше виникли індійська, персидська, арабська системи писемності.

Виникнення писемності - завдяки можливості зберігання, накопичення і передачі досвіду людської діяльності і спілкування - виявилося найважливішим стимулом для прискорення розвитку духовної культури, стало найважливішою передумовою становлення протонауки.

Зростання населення, його рухливості, динамізму способу життя, зміцнення племінних союзів, розвиток військової справи, політичний і військовий експансіонізм, розвиток обміну, торгівлі - все це сприяло значному розширенню географічного кругозору людини.

Разом з освоєнням нових просторів нашої планети, збагаченням уявлень про межі ойкумени удосконалювалися зачаткові форми картографії, карти - схеми місцевості, а також способи орієнтації по зірках, особливо у народів, що освоювали океанські простори, народів-мореплавців (народи Океанії, наприклад).

Становлення господарства, землеробства і скотарства значно стимулювало і розвиток біологічних знань. Перш за все це пов’язано з освоєнням доместикації (одомашненням тварин і рослин), що мало колосальне значення для розвитку цивілізації. Одомашнення тварин і рослин за своєю суттю припускає використовування такого фундаментального біологічного явища як штучний відбір (селекція).

В епоху класоутворення відбувається і поступове відділення від системи біологічних знань медицини як самостійної галузі знань. Розвивається традиція лікувального застосування засобів рослинного походження (трава, квіти, плоди, кора дерев і ін.) і засобів мінерального і тваринного походження (жир, частини тваринних організмів і ін.). Розвиваються прийоми санітарії і гігієни, з’являються фізіотерапевтичні процедури, масаж, голкотерапія, дієтика, розробляються нові хірургічні прийоми, з’являються металеві хірургічні інструменти. Удосконалюється акушерство - одна з перших медичних спеціальностей.

Первинне накопичення хімічних знань здійснювалося в області ремісничої хімічної техніки. Основні види такої стародавньої техніки: високотемпературні процеси (металургія, склоробство, кераміка); отримання фарбників, використовування бродіння для переробки органічних речовин.

Розвиток астрономічних знань в цю епоху визначався в першу чергу потребами вдосконалення календаря, рахунку часу. Найважливішою умовою зародження наукової астрономії було усвідомлення зв’язку небесних явищ і сезонів року.

Якщо привласнювальне господарство цілком могло обходитися місячним календарем, то виробниче господарство вимагало більш точних знань часу протікання сільськогосподарських робіт, які могли базуватися лише на сонячному календарі, на сонячних циклах.

В Стародавньому Єгипті зв’язок небесних явищ і сезонів року був усвідомлений дуже давно, ще в період Стародавнього царства (2664-2155 р.р. до н.е.). Передвісником Нового року виступав у стародавніх єгиптян Сіріус. Перша видимість Сіріусу на ранковому небі (біля 20 липня) (геліактичний схід Сіріусу) наступав за декілька тижнів до розливу Нилу. Ці землеробські правила і були першим кроком на шляху становлення наукової астрономії.

В епоху Середнього царства (2052-1786 г.г. до н.е.) були розроблені діагональні календарі (декани). Декани - це зоряний годинник, що служив для визначення часу по зірках. З часом декани з системи зірок, що служать для визначення часу вночі, перекочували в астрологічну літературу, де вони виступали в новій формі і новій ролі - богів, що визначали долю людей.

Але ще більший розвиток, ніж в Стародавньому Єгипті, астрономія отримала у Вавилонії і Ассирії. Так, в Месопотамії на початку III тис. до н.е. був прийнятий місячний календар. А вже через тисячу літ місячно-сонячний календар. До місячного року (12 місяців, 354 дні) час від часу додавався додатковий «високосний місяць», щоб порівнятися з сонячним роком (365,24 діб). На Стародавньому Сході розвиток астрономічних знань найтіснішим чином переплітався з метою і задачами астрології.

В цілому, найбільшим досягненням тогочасної астрономії став розвиток математичних методів для обчислювання положень Сонця, Місяця і планет, затьмарень і інших небесних явищ. Старогрецька астрономія згодом багато в чому засвоїла традиції астрономів стародавнього Межиріччя.

В цю епоху бурхливо розвивається й математика. По-перше, це розширення меж предметів, що рахуються. З’являються словесні позначення для чисел понад 100 одиниць, спочатку до 1000, а потім аж до 10000. По-друге, закладаються передумови позиційної системи рахунку. Вони полягали у вдосконаленні уміння рахувати не одиницями, а відразу деяким набором одиниць (4,5 або частіше всього 10). Третім важливим напрямом розвитку математичних знань цю епоху є формування найпростіших геометричних абстракцій - прямої лінії, кута, об’єму.

На Стародавньому Сході математика отримала особливий розвиток в Месопотамії. Вавилонська математика підіймається до рівня алгебри, оскільки вона оперувала не числом конкретних предметів (людей, худоби, каміння і ін.), а числом взагалі, числом як абстракцією. При цьому числа розглядаються як якийсь символ іншої, вищої реальності.

Основна загальна особливість і загальний історичний недолік давньосхідної математики – це її переважно рецептурний, алгоритмічний, обчислювальний характер. Математики Стародавнього Сходу навіть не намагалися доводити істинність тих обчислювальних формул, які вони використовували для вирішення конкретних практичних задач.

2. Розвиток науки в часи античності

В античній Греції людський розум вперше усвідомив свою силу і люди сталі займатися наукою не тільки тому що це потрібно, але і тому що це цікаво, відчули «радість пізнання». Перші вчені сталі називатися філософами, тобто «любителями мудрості», і в грецькому суспільстві виникла потреба у вчителях мудрості, для задоволення якої з’явилася професія вченого і вчителя.

Академія Платона і ліцей Аристотеля були першими в світі учбово-науковими установами, попередниками сучасної вищої школи. Поступово в Стародавній Греції з’явилися фахівці і більш вузького профілю: інженери, лікарі, астрономи, математики, географи і історики, а також наукові установи типу Олександрійського музею, попередника сучасних науково-дослідних інститутів. Разом з тим тут зародилася наукова інформація у вигляді наукових творів, лекцій, диспутів і листування вчених.

Найвизначнішими постатями в старогрецькій філософії є Сократ, Платон і Аристотель. Проте ще до них так звані вчені-досократики на основі власних спостережень за зовнішнім світом висували теорії, що пояснюють природу речей. За суттю, це були перші вчені на Заході.

Родоначальник грецької науки Фалес Мілетській (близько 624-547 рр. до н. е.) і інші представники Іонійської школи: Анаксимандр (близько 610-546 рр. до н. е.) і Анаксимен (близько 585-525 рр. до н. е.) - висунули ідею про матеріальну першооснову всіх речей, про їх розвиток з цієї першооснови. Так, Фалес вважав, що такою основою є вода (лише один атом кисню відділяє Фалеса від уявлень сучасної фізики), Анаксимандр – якийсь нескінченний і невизначений початок «апейрон», Анаксимен – повітря. Продовжуючи цю традицію Геракліт створив уявлення про світ як про вічно спалахуючий і вічно згасаючий вогонь. «Світ, – стверджував Геракліт, – єдиний зі всього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічний живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає...»

Таким чином, на противагу релігійним уявленням про створення світу божественною силою з нічого перші грецькі мислителі висунули ідею вічності і ідею діалектичного розвитку.

Майже одночасно з матеріалістичними уявленнями іонійців виник ідеалістичний напрям у філософії, розвинутий Піфагором (близько 580–500 рр. до н. е.) і його учнями.

Вплив піфагорійської школи був вельми значним адже вчення про рух Землі іменувався «піфагорійським вченням». Центральним пунктом цієї філософії було вчення про божественну роль чисел, які керують світом. Піфагорійці, приписуючи числам містичні властивості, інтерпретували окремі числа як досконалі символи: один – загальна першооснова, два – початок протилежності, три – символ природи. Вони вважали, що будь-яку річ, будь-яке явище світу можна виразити числами. Разом з тим в ідеї піфагорійців про важливість числових відносин в природі є раціональне зерно: кількісний аналіз, математичні співвідношення сьогодні складають основу наукового опису. Перший приклад такого опису дали самі піфагорійці, відкривши, що довжини струн, звучання яких дають гармонійні інтервали, відносяться як прості цілі числа (2:1, 3:2, 4:3). Найважливішою заслугою піфагорійців є уявлення про Землю як шар і про її рух.

Піфагорійці висунули так звану піроцентричну систему, в якій Земля, Сонце, Місяць і планети рухаються навкруги центрального вогню. Вважаючи десять священним числом, піфагорійці ввели десять рухомих сфер, що обертаються навкруги центрального вогню.

Надалі Аристарх Самоський викинув центральний вогонь із цієї теорії, помістивши в центрі Всесвіту Сонце, побудував першу модель геліоцентричної системи. Мабуть, ця модель не була відома Копернику. В присвяченні до своєї книги він посилається на вчення про рух сфер навкруги центрального вогню, висловлене піфагорійцем Філолаєм.

Левкіпп (бл. 500-440 до н. е.) і Демокріт (ок. 460-370 до н. е.) заснували теорію атомістики, згідно якої вся матерія складається з гранично малих частинок, існуючих в пустоті.

Зверніть увагу на логіку, якою керувалися ці мислителі. Спостерігаючи, як речовина переходить з однієї форми в іншу (тверда, рідка, газоподібна) під впливом різних температур (наприклад, вода може бути у вигляді пари або льоду), вони припустили, що однакові атоми по-різному поєднуються за різних умов. Вивчаючи навколишній світ, ці вчені прокладали шлях до створення загальних теорій. Вони володіли надзвичайною інтуїцією і керувалися нею.

Якщо досократики були зайняті вивченням світу, ґрунтуючись на відчуттях, то інші грецькі мислителі стверджували ідеалістичний погляд на світ. Витоки цього переконання сходять до Платона, який вважав, що речі, які ми бачимо і сприймаємо, є лише зліпки з вічних безтілесних сутностей («ідей»).

Так, щоб осягнути світ, людина повинна піти далі за сприйняття речей, даних йому у відчуттях, інакше – відправитися на пошуки вічного світу «ідей». В своєму знаменитому творі Держава (Книга VII) Платон малює алегоричний образ печери, підтверджуючи думку про те, що більшість людей бачить лише швидкоплинні тіні, відображені на стінах печери ідеальними і незмінними ідеями. Тільки філософам вдається поглянути за той бік вогню, побачити самі ідеї, а потім крізь отвір в печері – і сонячне світло. Звідси витікає, що реальність не там, де знаходиться стіна з її тінями-примарами (плотський світ). Спіткати істинну реальність можна, лише роздумуючи над загальними підвалинами і «світом ідей».

На відмінності від свого вчителя Платона Аристотель стверджував, що пізнання світу відбувається через досвід, що осягається розумом. На його думку, слід вивчати явища, або феномени, а не відвертатися від них. Як бачимо, становлення наукового мислення швидше йде від Аристотеля, а не від Платона. Аристотель розглядав знання як плід впорядкованого сприйняття і досвіду, які об’єднують всю інформацію, що поступає від органів чуття. Фактично такий підхід і стане визначаючим для науки.