Україна на шляху до незалежності

     Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин останніх років була проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримська проблема мала два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:

     Легітимність (законність) перебування Криму у складі України. У минулому Кримський півострів входив до складу РРФСР. Він був переданий Україні декретом Президії Верховної Ради СРСР (19 лютого 1954 р.) з ініціативи Президії Верховної Ради РРФСР (резолюція від 5 лютого 1954 p.), що остаточно узаконено Верховною Радою СРСР у "Законі про передачу Кримської області з РРФСР до Української РСР" (26 квітня 1954 p.). Дискредитація комуністичної партії після спроби путчу, утворення незалежних України та Росії підштовхнули російських політиків до розгляду цього питання під іншим кутом зору, вони почали стверджувати, що рішення про передачу Криму було прийняте партійним керівництвом, а не Росією.

     Особливості сучасного етнічного складу Криму. Відповідно до перепису 1989 р. росіяни становлять на півострові 67% населення, українці -- лише 25,8%. Крім цього, 47,7% українців визнають російську мову рідною мовою.

     Динаміка російсько-української конфронтації з приводу кримського питання характеризується надзвичайною нерівномірністю: то різке загострення, то тривале перебування цього питання у затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономічних зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Криму недійсним. Загострило ситуацію те, що навесні 1992 р. Київ і кримські власті завершували переговори щодо розподілу влади.

     Спробою "покласти край" стали резолюція закритої сесії російського парламенту (21 травня 1992 р,), у якій проголошено рішення 1954 р, "таким, що не має законної сили з моменту прийняття". Наступним кроком в ескалації конфлікту була знову постанова російського парламенту (липень 1993 р) на цей раз з приводу ствердження "російського федерального статусу" Севастополя, забезпечення фінансування з російського бюджету, Цей документ закликав до переговорів з Україною про статус міста "як головної бази єдиного Чорноморського флоту".

     Цілком очевидно, що протягом всього розгортання конфлікту російська сторона намагалася використати Крим як розмінну монету у переговорах про флот. Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення, становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес, адже він налічував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 вертольотів палубної авіації -- майже 10% усього флоту колишнього СРСР вартістю понад 80 млрд. доларів.

     Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конкретні шляхи розв'язання "кримського вузла". Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російського важеля, як засуви на нафто- та газопроводах, у питанні розподілу Чорноморського флоту. Вистояти в умовах гострої політичної кризи, жорсткого пресингу російської сторони дали можливість, з одного боку, конструктивна, гнучка політика керівництва республіки, з іншого -- підтримка міжнародної спільноти, в тому числі Рад Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

     Певним підсумком російсько-українських відносин перших років незалежності, спробою розв'язати існуючі протиріччя стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ врегульовує та вирішує низку принципових питань:

     забезпечує рівноправне і беззастережне визнання один одного як стратегічного партнера із співробітництва у різних сферах;

     визнає територіальну цілісність України і підтверджує легітимність і непорушність існуючого між Україною та Російською Федерацією кордону;

     заперечує використання одна проти одної сили, в тому числі економічні та інші методи тиску, стверджує невтручання у внутрішні справи одна одної, дотримання прав людини;

     гарантує захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

     вирішує питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севастополя (флот та інфраструктура були поділені порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Україні кораблі);

     врегульовує проблему взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед Російською Федерацією (нашій республіці практично списано зовнішній борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морськоі бази в Севастополі);

     забезпечує нормалізацію українсько-російських торгово-економічних відносин та розв'язання питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

     Крім налагодження добросусідських відносин з Російською Федерацією в рамках СНД, для України пріоритетним є розвиток двосторонніх контактів, зміцнення та поглиблення політичних та торговельно-економічних зв'язків з іншими республіками колишнього СРСР, насамперед з найближчими сусідами -- Білорусією та Молдовою.

     Українсько-білоруські дипломатичні відносини були встановлені 27 грудня 1991 р. і нині ґрунтуються на понад 60 договорах та угодах різного рівня. Досягненням української дипломатії є завершення робіт щодо визначення лінії українсько-білоруського державного кордону і підписання відповідного договору. Постійно зростає зовнішньоторговельний обіг між країнами -- Білорусь посідає друге місце після Росії у зовнішньоекономічній діяльності України. Однак 1995 р. українсько-білоруський товарообіг ще значно поступався радянським часам -- порівняно з 1990 р. він зменшився втричі. З метою поглиблення та посилення міждержавних відносин у цьому році було підписано Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва.

     Налагодження тісних контактів сприяло розгортанню процесів взаємного інвестування: на території Білорусі діють створені Україною 150 підприємств (інвестиції становлять 500 тис. дол.)3 а в Україні -- 40 білоруських підприємств (інвестиції 17 млн. дол.). Жваві контакти простежуються у прикордонних районах -- створено об'єднання Єврорегіон "Буг", розробляється угода про співробітництво прикордонних областей тощо. Однак останнім часом дедалі більше простежується тенденція падіння темпів зростання обсягу українсько-білоруських торговельних відносин. Основною причиною цього є необхідність корекції законодавчої бази торговельно-економічного співробітництва між нашими державами, яка зумовлена приєднанням Білорусі до Митного союзу з Росією, Казахстаном і Киргизстаном, створенням Співтовариства Республіки Білорусь та Російської Федерації.

     10 березня 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між Україною та Республікою Молдова. Своєрідним підґрунтям партнерства та взаємодопомоги став Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво, підписаний Президентами обох держав 23 жовтня 1992 р Правове поле українсько-молдовських відносин налічує майже 30 угод та протоколів, що регулюють взаємовідносини у різних сферах. У міждержавних відносинах принципово важливими є такі проблеми:

     чітке визначення державного кордону (у 1994 р. було підписано Договір між Україною та Молдовою про взаємне визнання кордонів, проте спільна комісія з питань делімітації розпочала свою роботу тільки 1996 р і узгодила лише десяту частину кордону, що проходить по фарватеру Дністра);

     вирішення питання щодо будівництва порту на р. Дунай поблизу Джуржулешти;

     визначення долі 259 об'єктів, що перебувають на території України, але є власністю Молдови (це санаторії, пансіонати, бази відпочинку і підприємства в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях загальною вартістю 453,8 млн. крб. у цінах 1991 p.);

     врегулювання питання щодо функціонування залізниці (7 ділянок молдовської залізниці проходить через територію України),

     Досить жваво розвивалося торгово-економічне партнерство, однак у цій сфері теж є свої проблеми, оскільки дедалі помітнішою стає тенденція переорієнтації Молдови на Росію та Румунію. Зокрема, наш товарообмін з Молдовою на початку 1994 р. становив лише 10%, тоді як з Росією Молдова мала 50%, а частка Румунії за короткий час досягла 8%.

     На прохання молдовської сторони Україна погодилася на миротворчу місію і виступила як країна-гарант та посередник у врегулюванні придністровського конфлікту.

     В останні роки надано імпульсу процесові співробітництва з країнами СНД азіатського регіону. Переломним став 1995 p.:

     у квітні було укладено Меморандум про тристороннє співробітництво між Україною, Туркменистаном та Ісламською Республікою Іран;

     у червні укладено Договір про поглиблення економічної інтеграції між Україною та Республікою Узбекистан, а також угоди про співпрацю в галузі культури, науки, охорони здоров'я, спорту, туризму, інформації;

     у вересні укладено низку важливих документів з Казахстаном -- міжурядову Угоду про співробітництво в галузі науки і технології, Угоду між міністерствами оборони в галузі військової освіти, Угоду між міністерствами соціального захисту населення обох країн про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення.

     У червні 1996 р. укладено повномасштабний Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Республікою Киргизстан, а також пакет угод щодо принципів співробітництва у галузі виробництва і поставок авіаційної техніки у 1996--2001 pp.

     Отже, двосторонні відносини України з країнами СНД розвиваються досить плідно і динамічно, забезпечуючи реалізацію національних інтересів нашої держави. Ці відносини у політичній сфері сприяють вирішенню проблеми кордонів, врегулюванню питань щодо спадщини СРСР, гарантуванню безпеки республіки; в економічній сфері -- забезпечують стабільність поставок енергоносіїв в Україну та транзиту товарів через території інших держав, активізують процес виробничої кооперації, інтенсифікують зовнішньоторговельні операції; у гуманітарній сфері -- сприяють культурному та науковому співробітництву, регулюють питання громадянства, одержання освіти рідною мовою, забезпечення доступу населення до засобів масової інформації.

     Однак далеко не всі проблеми двостороннього співробітництва вже остаточно врегульовано. Ще чекають свого вирішення питання кордонів, взаємних боргів, взаємовигідних умов торгівлі тощо. Тому необхідна тривала копітка робота на дипломатичній ниві, робота, спрямована на зближення позицій, збалансування інтересів, пошук компромісу.

     Україна перебуває на вирішальному етапі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості у діях різних політичних сил, єдності та віри у власні сили народу.

 

      Список рекомендованої літератури 

1. Аркас М.М. Історія України-Русі. - 2-ге факс. вид. - К., 1990.

2. Акт проголошення незалежності України // Правда України. - 1991. -31 серпня.

3. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - Харків, 1993.

4. Богомаз К.Ю. Політичні партії і громадські організації на Україні. - К., 1992.

5. Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-90-ті роки / Навч. посіб. для студ. - Ніжин, 1994.

6. Бойко О.Д. Історія України: Посіб. для студ. - К., 1999.

7. Бойко О.Д. Україна 1991-1995 рр.: тіні минулого чи контури майбутнього? (Нариси з новітньої історії). - К., 1996.

8. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посіб. для студ. - К., 1996.

9. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1989.

10. Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. - К., 1995.

11. Грушевський М.С. Історія України-Русі: В 11-ти т., 12 кн. - К., 1991-2000.

12. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. - К., 1996.

13. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. - К., 1991.

14. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. - К., 1990.

15. Єфименко О.Я. Історія України та її народу. - К., 1992.

16. Запорізька Січ: Короткий довідник / Упоряд. М. Новиченко. - К., 1992.

17. Іванченко Р. Київська Русь: початки української держави. - К., 1995.