Україна на шляху до незалежності

     Склалося надто скрутне становище: стара система господарювання сильно підірвана, нова -- ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не могло вписатися в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів і до 3 трлн. крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень--квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий же період 1992 р.

     Значні грошові ін'єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись стримати інфляцію, Кабінет Міністрів і Національний банк України у другій половині 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов'язковий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не зачіпали головних чинників інфляції -- глибинних структурних деформацій в економіці.

     У пошуках шляхів виходу з кризи прем'єр-міністр Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програмою антикризових дій на вересень--грудень 1993 р. та на 1994 p., запропонував такий перерозподіл влади: законодавчу -- Президентові, виконавчу -- урядові, розроблення Конституції -- Верховній Раді. На його думку, уряд мав здійснювати такі повноваження: залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національного банку урядові; право уряду самостійно призначати і знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати і ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте ця пропозиція не була підтримана.

     У вересні 1993 p. JI. Кучма пішов у відставку.

     З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, вся повнота виконавчої влади була зосереджена в руках Президента України Л. Кравчука. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра став голова Донецької міськради Ю. Звягільський. Спочатку Президент створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, а потім було сформовано новий уряд.

     У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабінету Міністрів була схвалена "Концепція плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 рік", яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав дрейф до адміністративних важелів управління.

     Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Спочатку це виявилося у своєрідній реформаційній паузі, після чого почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р.

     Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відомої формули П. Столипіна: "Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи". "Заспокоєння" інфляції та економічної стабілізації намагалися досягти, як правило, адміністративними методами управління.

     Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін -- на споживчі товари та послуги за січень--липень 1994 р. вони зросли у 1,7 раза, тоді як в грудні 1993 р. цей показник становив 1,9 раза. Зниження інфляції було досягнуто, головним чином, за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн. крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину -- 69%, науку -- 60%, культуру -- 30%.

     Отримання інфляції та зростання цін зовсім не означало стабілізації і виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж 1991--1993 pp. За цей період особливо значний спад відбувся у паливній промисловості (на 35,6%); в чорній металургії (34,8%); в легкій промисловості (на 50,7%).

     Практика реально показала, що навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив таку атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків -- послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. (За даними фахівців Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%).

     Отже, у період 1991 -- середини 1994 pp. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилась у кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи, набуло певного досвіду реформування. 

     3. Україна на міжнародній арені 

     Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 p.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на реального повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

     Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності у міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної чіткої лінії України на міжнародній арені 2 липня 1993 року Верховна Рада республіки схвалила "Основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ визначив базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність нашої держави.

     Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; розповсюдження у світі іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

     У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає жодних територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

     В основу моделі зовнішньої політики 1991--1994 pp. було покладено принцип "балансу інтересів", що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

     Після президентських виборів 1994 р. весь розвиток зовнішньої політики України пішов по лінії модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

     Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне положення та структура економіки визначили для неї не роль "санітарного кордону" проти будь-кого, а роль мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна повинна бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

     Визнання особливого значення взаємовідносин України з Росією у новій зовнішньополітичній моделі зовсім не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, саме на західному напрямі республіка мусила зробити найбільший прорив у своїй зовнішній політиці, адже лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

     Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення республіки. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної і Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України -- до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці відмінні орієнтації можна, на думку сучасного керівництва, лише в моделі "мосту", тобто, лише проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

     Важливим моментом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

     Отже, протягом 1991--1998 pp. активно тривало вироблення концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі її формування (1991--1994 pp.) в його основу хоча і було покладено принцип "балансу інтересів", але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі відбулися значні зміни, розставлені нові акценти у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію "мосту між Заходом і Сходом",

     Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки власної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики у перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави у першій половині 90-х років:

     Неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами.

     Швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя.

     Утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор'я).

     Блокування з країнами Причорноморського басейну.

     Союз із Росією та іншими країнами СНД.

     Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерною рисою зовнішньої політики України у перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому у цей період було прийнято за орієнтир першу модель. її мета -- звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще у "Декларації про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 p., у якій зазначалося: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї". 24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.