Україна на шляху до незалежності

     вихід із соціально-економічної кризи;

     проведення ефективних ринкових реформ;

     реструктуризація та модернізація економіки;

     збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

     досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.

     Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об'єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його у цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв'язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище у всіх сферах життя, негативно відбившись на становленні державності новоутворених країн.

     В економіці це проявилося в катастрофічному падінні виробництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв'язків, порушення багатьох технологічних ланцюжків, руйнування спільного товарного та фінансового простору, що функціонував тривалий час.

     У політиці -- на зміну диктату одного центру і відсутності політичної свободи прийшло об'єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз'єднаність і слабка керованість.

     У соціальній сфері -- гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.

     У духовно-етичній сфері -- на зміну колишнім ідеалам і дискредитованим цінностям, у тому числі гордості за належність до великої країни, ще не прийшла чітка нова система духовно-моральних орієнтирів1.

     Крім того, зазначимо, що поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових.

     Проблема "Україна та СНД" має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.

     Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення у новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському (просторі 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

     Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 р. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, в грудні 1993 р. до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше стало питання про залучення у рамки об'єднання Молдови та Грузії.

     Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 р. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об'єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 р. -- на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі у так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання у лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об'єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД. Наша республіка підписала цю угоду із застереженням: "Із врахуванням національного законодавства України", а в квітні Україна заявила, що буде виконувати угоду лише у галузі військово-технічного співробітництва.

     Намагання перетворити СНД у наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який "визначив би правову та організаційну основу СНД". Вбачаючи у запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати у січні 1993 р.

     Новий етап у міждержавних економічних відносинах у межах СНД був започаткований Договором про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993 p.). Трохи пізніше -- у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності EC СНД були розроблені у травні 1993 р. на засіданні глав держав--учасниць співдружності у Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом "глибокої інтеграції", створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через; міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.

     Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до EC СНД на правах асоційованого члена (як Туркменистан) -- це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з EC СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.

     Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткова втягнутість України в інтеграційні процеси СНД дає змогу республіці брати участь у економічних процесах, в яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто, інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв'язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. (На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України -- 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.)

     Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в рамках EC СНД тактичних та стратегічних рішень.

     Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні риси позиції України:

     1. Підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів.

     2. Еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз).

     3. Пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави.

     4. Розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу.

     5. Недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях.

     6. Характер і глибина участі України у спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет. Акту про незалежність, чинному законодавству.

     Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД Поступово на їхній базі викристалізувалася концепція інтеграції на "різних швидкостях". На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п'ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша республіка підписала 74%) та вибірковій участі у статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

     Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонували. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала у співдружності лише форму "цивілізованого розлучення", то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія та енергетика. З іншого -- все чіткіше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД у наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних факторів; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі приведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на "різних швидкостях", яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

     Одним з важливих факторів, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Суть стратегічних інтересів Росії полягає у тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з'єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу республіку пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, -- Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що ж стосується України, то її "зав'язаність" на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі населення республіки тощо.

     Спроби закласти нові засади у фундамент відносин між Україною та Росією були здійснені ще наприкінці горбачовського періоду. У серпні 1990 р. представники українського парламенту, згуртовані у Народну Раду, та їхні російські партнери з блоку "Демократична Росія" підписали "Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР", яка базувалася на Деклараціях про державний суверенітет. Цей документ підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжнародного права, "суверенну рівність" обох республік; невтручання у внутрішні справи один одного і відмову застосування сили у їхніх відносинах; непорушність існуючих державних кордонів між Україною та Росією і відмову від будь-яких територіальних претензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і культурних прав представників народів РРФСР, що проживають в Україні, і навпаки, закликавши до взаємовигідної співпраці й гарантій врегулювання суперечок.

     Ці принципи були закладені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаного Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох республік в їхніх кордонах у межах СРСР. Не випадковим був вибір Києва для проведення переговорів. Б. Єльцин, виступаючи на прес-конференції зразу після укладення договору, підкреслив, що на відміну від попередніх угод, які були укладені у радянській столиці на нерівних умовах, нова угода свідчить про кардинальні зміни у відносинах між Москвою та Києвом. Характерно, що обидва парламенти ратифікували договір протягом кількох днів, хоча у Москві вже тоді висловлювалися сумніви у доцільності дотримання його положень у вирішенні питання про майбутнє Криму.

     Проголошення Декларації про державний суверенітет України, провал спроби серпневого перевороту кардинально змінили характер російсько-українських відносин, обом державам необхідно було зважати на національні інтереси одна одної, налагоджувати взаємовигідні контакти на міждержавному рівні. Введенню відносин України з Росією як незалежних держав у правове поле сприяло підписання низки угод -- на 1 грудня 1995 р. між ними було укладено 80 угод, з яких 46 економічного характеру. Про стратегічний рівень партнерства свідчать обсяги міждержавного зовнішньоторговельного обороту. Зокрема, у першому півріччі 1998 р. майже чверть експортних поставок Україна здійснювала у Російську Федерацію, що дорівнює обсягу українського експорту в такі країни, як Китай, Туреччина, Німеччина, Білорусь та Італія разом узяті. Більша частина імпортних надходжень у нашу республіку здійснювалася з Росії. Однак інтенсивність політичних контактів та масштабність економічних зв'язків зовсім не означають безхмарності в українсько-російських відносинах. Фахівці налічили десять вузлів протиріч у цих відносинах, невирішеність яких могла б за певних обставин перерости у пряму конфронтацію: з приводу Криму та подальшої долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього Радянського Союзу тощо.