Україна на шляху до незалежності

     Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи свою силу і вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою республіки "Основних напрямах зовнішньої політики України" зазначається: "З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати у майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки".

     Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.

     Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. Практика засвідчила неготовність обох сторін реалізувати такий зовнішньополітичний сценарій: і Заходу, який через низку причин не наважився на такий крок, і України, що не мала належних умов для тісних інтеграційних зв'язків з розвинутими західними країнами. Крім того, в черзі "за інтеграцією" попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.

     Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об'єднання у рамках СНД. Однак, як зазначають більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, фактично перетворює республіку на ланку "санітарного кордону" між Росією та Західною Європою.

     Після того як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали "Босфорську заяву", а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді--грудні у Києві -- друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявляти себе південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря у більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою вирішити енергетичні проблеми, адже у перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу проляжуть через Туреччину.

     Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують серйозні протиріччя. П'ята модель -- союз з Росією та іншими країнами СНД -- у перші роки незалежності, особливо у 1991--1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила те, що СНД з моменту утворення розглядалася українським керівництвом лише як механізм "цивілізованого розлучення", як тимчасова міждержавна структура без будь-яких керівних можливостей.

     Отже, протягом 1991--1994 pp. українська дипломатія зондувала ґрунт, тією чи іншою мірою випробовуючи на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною у зовнішній політиці України стала вісь "Схід--Захід", по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.

     Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах низки самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, основними характерними рисами якої політологи та історики вважають:

     Тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку.

     Значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б базувалася на новій динамічній рівновазі.

     Активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили.

     Появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості.

     Енергійні різновекторні пошуки країнами, що виникли на руїнах СРСР, свого місця у структурі світової спільноти.

     Зазначені фактори спричинили складність, багатоаспектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.

     В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави у перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію. Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва в Європі тощо) з метою забезпечення військової та економічної національної безпеки. Однак на заваді інтеграційним процесам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного розвитку, що утворився у період "холодної війни"; по-друге, швидка інтеграція могла перенести віруси економічної кризи, соціальної і політичної напруженості з держав Центральної і Східної Європи у стабільний західноєвропейський регіон.

     На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами "Вишеградської трійки" (Польща, Чехо-Словаччина й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Заходом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої специфічні:

     Для повноцінного виходу на міжнародну арену Україні насамперед необхідно було вийти з "тіні Росії", яка зовсім не бажала випускати її з-під свого впливу.

     Вже перші дипломатичні контакти реально показали, що Україна, виходячи зі свого географічного розташування, політичного та економічного стану, опинилася чи не останньою в черзі "за інтеграцією із Заходом", вслід за державами Центральної та Східної Європи.

     Республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спадок -- ядерну зброю, що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн.

     Вирішення проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Але цілком закономірно, що, відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку були підписані угода СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 p.).

     У січні 1994 р. під час зустрічі у Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки-но вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання -- вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.

     Все це спричинило своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання таких процесів та тенденцій на міжнародній арені:

     Інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європейські політичні та економічні структури. Станом на 1 січня 1995 р. наша республіка була членом 37 міжнародних міжурядових організацій, брала участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, утворених у рамках цих організацій. Важливими віхами у процесі входження України до європейської спільноти стали: підписання першою з країн СНД угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (березень 1994 p.), входження до Ради Європи (листопад 1995 p.), отримання кредитів від Міжнародного Валютного Фонду та Європейського банку реконструкції та розвитку (активне кредитування розпочалося в 1995 p.), набуття статусу повноправного члена Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).

     Налагодження регулярного політичного діалогу з США, що відповідає рівню стратегічного партнерства. Після двох з половиною років блокування "економічних та політичних контактів у відносинах між Україною та США намітилися радикальні зміни. Рішучі кроки нашої республіки на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розуміння місця України у світі так і значення українсько-американських відносин. Появу цих тенденцій підтвердили і закріпили візити до США Президента України Л. Кучми та Президента США Б. Клінтона до України, утворення двосторонньої комісії Кучма -- Гор для розв'язання проблем співробітництва, які фактично вивели наші відносини на рівень партнерських.

     Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим чинником гарантування стабільності та безпеки у Європі, помітним фактором міжнародного життя. Про це свідчать дипломатичні контакти -- відвідання України понад десятьма представницькими делегаціями; схвалення Палатою представників Конгресу США резолюції на підтримку України, у якій зазначається, що існування незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності відповідає національним інтересам США; заява Держдепартаменту на підтримку позиції України щодо Севастополя; вихід України у 1996--1997 фінансовому році на перше місце серед країн СНД за розмірами допомоги, що надавалася США.

     Активізація двостороннього співробітництва із західними державами. Плідно розвивалися відносини з ФРН. Якщо 1995 р. обсяги прямих німецьких інвестицій в Україні зросли на 28,3 млн. доларів, то тільки за перший квартал 1996 р. вони збільшилися на 44, 3 млн. доларів. За їх обсягами Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. У 1995 р. у сфері розробки родовищ нафти, розвитку інфраструктури пасажирського та вантажного транспорту, модернізації та розширення зв'язку працювало 252 спільних українсько-німецьких підприємства. На початок 1997 р. договірно-правова база українсько-німецьких відносин налічувала вже понад 40 двосторонніх юридичних документів міждержавного, урядового та міжвідомчого характеру. У 1995 р. експорт Великобританії до України виріс майже на 30%. Активізувалися у цей час і контакти та співробітництво з Італією, Францією, Австрією, Канадою.

     Зміцнення зв'язків з НАТО. Намагаючись гарантувати собі безпеку, Україна у процесі інтеграції до європейських структур, активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього у травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи у цьому альянсі (до речі, це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО, що свідчить про вагомість України як фактора європейської безпеки). 9 липня 1997 р. у Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Цей документ підписали Президент України та лідери 16 держав -- членів альянсу. Зміст Хартії містить принципи взаємовідносин, структуру і характер взаємодії між НАТО і Україною, форми та механізми консультацій, базові засади забезпечення безпеки в Європі. Важливим моментом цього документа є теза про те, що "НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність.., а також принцип непорушності кордонів".

     Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та вирішення проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних відносин.

     8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн--засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алмаатинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть -- у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в рамках єдиної наддержави -- СРСР до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були: