Україна на шляху до незалежності

     Визнання національної символіки як державної. У січні -- лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", синьо-жовте знамено -- державним прапором, а тризуб -- малим гербом України.

     Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 p., відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта -- гривня.

     На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил -- гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. В цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес повинен іти шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил мала не перевищувати 0,8--0,9% від чисельності населення України (420--440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4--5% державного бюджету.

     Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р, Вже 6 грудня побачив світ Закон '"Про Збройні сили України", в якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил,

     Пакет Законів, які було прийнято надалі ("Про прикордонні війська України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та ін,), створив певну правову базу для реформування війська.

     Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. -- 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції -- активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння -- з одного боку, реальні можливості та потреби української держави -- з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

     Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Воєнну доктрину України". Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах -- воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що "хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України".

     В цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але у його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

     Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил -- гаранта захисту державної незалежності -- це лише початок процесу розбудови держави. В межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції -- трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть "розбудови держави" полягає у перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

     Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади -- законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України -- Верховна Рада -- дістався у спадок від Української РСР. її було обрано ще навесні 1990 p., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. В цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні -- забезпечувалася спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні -- більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо негативно вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

     Після проголошення незалежності у структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, єдності в політиці в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.

     Термін "президент" в перекладі з латинської мови означає "той, хто сидить попереду", іноді ще перекладають і як "головуючий". Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям "лідер". Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

     Судова влада здійснювалася судовими органами, які в своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими частинами цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України "Про прокуратуру", прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

     На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику ре

     формування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього, замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади -- Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993 p.), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

     Найслабшою ланкою у трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але у критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди -- В. Масола (травень -- жовтень 1990 р,), В. Фокіна (листопад -- жовтень 1992 p.), Л. Кучми (жовтень 1992 -- вересень 1993 p.), Л. Кравчука -- Ю. Звягільського (вересень 1993 -- червень 1994 p.).

     Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значних повноважень для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: "Є два шляхи. Сьогодні у нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... -- управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу".

     Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент концентрує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

     Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргумента: "Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію". Проте Верховна Рада його не підтримала.

     Протистояння Президент -- Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України "Про представника Президента України" та Положення "Про місцеву державну адміністрацію", затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

     Отже, на початковому етапі державотворення (1991 -- перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася у низці негативних тенденцій:

     У цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень.

     Роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент -- уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати.

     Загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях.

     Послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, так необхідну в умовах перехідного періоду.

     За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді.

     Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

     Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

     Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. "Про вибори народних депутатів України", у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати у народні депутати України -- в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

     11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту -- віком від 25 до 50 років. До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.