Україна на шляху до незалежності

     І етап "Зародження багатопартійності" (середина 1988 -- березень 1990 p.):

      виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

     активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

     розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

     виникнення першої формально задекларованої партії -- Української національної партії.

     II етап "Вихід багатопартійності на державний рівень" (травень 1990 - серпень 1991 pp.):

     поява парламентської опозиції;

     ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше -- Декларація про державний суверенітет України;

     збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

     III етап "Становлення багатопартійності" (з серпня 1991 p.):

     розширення спектра багатопартійності;

     посилення розколів та дроблення політичних сил;

     активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

     підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

     зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

     періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною у період виборчих кампаній 1994 та 1998 pp.).

     Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х -- початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії з'являлась фракція у Верховній Раді.

     Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів -- лівого, правого та центристського. Ліве крило утворюють 7 політичних партій, найпотужнішими з яких є Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. 13 партій національного та націоналістичного спрямування формують праве крило організованих політичних сил республіки. Найпомітнішими партіями правого спрямування є Народний рух, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані у центральних керівних органах та на місцях.

     Майже 30 партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або ж лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил -- лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єднання "Громада" та Соціал-демократична партія України (об'єднана) -- зуміли подолати 4% бар'єр і потрапити до Верховної Ради.

     Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

     Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. -- 27, то на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії.

     Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила -- Комуністична партія налічує у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права -- Народний Рух України -- 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 
18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів1.

     Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу свого ідеологічного впливу, чітко не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їхні програми надзвичайно схожі і характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

     Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї, інтегративним стрижнем виступав, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

     Локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

     Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації -- у Східній.

     Поява на політичній арені незареєстрованої "партії влади" колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних під риємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.

     Наприкінці 90-х років багатопартійність значною мірою формальна. Вона не дає змоги створити у Верховній Раді структуровану керівну та опозиційну коаліції партій, відповідальні перед народом владні структури. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

     Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві. Партії поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує у більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи -- майже 10 політичних партій, які мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

     Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

     Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей:

     1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, вирішувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.

     Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його рисою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруги та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу.

     Шлях "шокової терапії" (Польща). Суть цієї моделі полягає у запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів -- блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам та фірмам в економічних питаннях.

     Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України -- Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради "Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки" (листопад 1990 p.), які визначали зміст, мету і основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

     Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції "шокової терапії", зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме у Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об'єктивними факторами, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запровадити систему контрзаходів (використати період розкручування інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом'якшити удар "шокової терапії" по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі у тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань.

     Уже навесні 1992 р. газети писали, що "в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка у 20--30-ті роки". Ситуація справді була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, в тому числі виробництво товарів народного споживання впало на 20%, а продовольчих товарів -- на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи у хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв'язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.

     13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції -- І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жулинський.

     У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому була зосереджена основна частина виробничого потенціалу країни. Паралельно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роздержавлення.

     За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І--III кварталів 1992 р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання впав з 80% до 35%.

     У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений в попередній період інфляційний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 р. підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні заходи -- обмеження фондів споживання на підприємствах, "заморожування" грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо -- дали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло скороченню спаду виробництва, падіння валового національного продукту в першому кварталі 1993 р.

     На жаль, уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв'язків стала могутнім інфляційним чинником.