Україна на шляху до незалежності

     Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція "Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя" (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група "Центр" (38); група "Аграрники України" (36); група "Реформи" (27); група "Єдність" (25); група "Державність" (25); "Міжрегіональна депутатська група" (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся у липні--серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс.

     Протягом червня--липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, за кандидатуру якого у другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука -- 45%.

     Після виборів була зроблена спроба перейти до прагматичної стадії перехідного періоду -- стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

     Доробок українського парламенту тринадцятого скликання містить:

     Значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони).

     Перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання професійного рівня депутатського корпусу.

     Прийняття нової Конституції України.

     Посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання суспільного життя).

     Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Особливо помітною була слабка позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим -- один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 -- березень 1995 pp.), Є. Марчука (березень 1995 -- травень 1996 pp.), П. Назаренка (травень 1996 -- липень 1997 pp.). З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко. 
Протистояння "Президент -- Верховна Рада" тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було зафіксовано у Конституційному договорі.

     У березні 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори Верховної Ради. Березневий виборчий марафон визначив політичний спектр нового українського парламенту: Комуністична партія України -- 24,7%, Народний Рух -- 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України "За правду, за народ, за Україну!" -- 8,6%, Партія зелених -- 5,4%, Народно-демократична партія -- 5%, "Громада" -- 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України -- 4%, Соціал-демократична (об'єднана) -- 4%. Подальші довибори суттєво не змінили це співвідношення сил. Після тривалих дебатів Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка.

     Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес протікає суперечливо і неоднозначно. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення -- запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили республіки, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо), в основному сформовано правове поле для державотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності у діях різних гілок влади; зростання протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протистояння в державі на поведінку державних установ; корупція та протекціонізм у державних структурах; недостатня кваліфікація професійних політиків; прогресуюче падіння авторитету всіх гілок влади.

     Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою у травні 1991 р. Проте життя внесло серйозні корективи у розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію -- значна частина положень названої концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

     Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи. Правова система Української РСР базувалася на двох далеко не рівноцінних основах: загальносоюзному законодавстві та власному українському. Республіканські кодекси здебільшого калькували загальносоюзні юридичні норми. За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території суспільні відносини, наприклад, у народногосподарській сфері на 80% регулювалися союзним законодавством. Якщо брати в цілому всі сфери правового регулювання, то цей показник становив майже 90%.

     Дві спроби зрушити з місця конституційний процес -- винесення на всенародне та громадське обговорення у 1992--1993 pp. двох варіантів проекту Конституції України -- закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден з них. Це пояснюється відсутністю чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і державного устрою; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносин.

     Під час обговорення варіантів нової Конституції, основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.

     Безкомпромісна позиція прихильників збереження радянської системи -- з одного боку, та прибічників парламентської, президентської чи президентсько-парламентської -- з іншого, у жовтні 1993 p. остаточно загальмували конституційний процес, внаслідок чого чинною залишилася Конституція УРСР 1978 p., до якої було внесено понад 200 поправок.

     Після того як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою продуктивністю. Намагаючись активізувати конституційний процес, Президент 2 грудня 1994 р. виніс на розгляд Верховної Ради проект "Конституційного закону України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", Ця ініціатива не була підтримана Верховною Радою і ще більше посилила напруження між гілками влади. Потрібен був компроміс. Ним і став узгоджений після тривалого обговорення Конституційний договір, схвалений Верховною Радою 8 червня 1995 р. Цей документ дещо обмежував повноваження Верховної та місцевих рад, водночас розширював нормотворчі та адміністративні функції Президента та Уряду. Незважаючи на певні недоліки, Конституційний договір створив умови для активізації конституційного процесу.

     Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силою у червні 1996 p., коли Верховна Рада розглядала її проект в другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін примирити не вдалося, і під час конституційного процесу знову склалася патова ситуація. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливе, Рада національної безпеки при Президентові України та рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголосити Всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Президент видав Указ, який знову загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади. Знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п'яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу республіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

     Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю його структурних елементів, їхнього функціонального призначення та принципів зв'язку. Нова Конституція -- це документ на виріст; з одного боку він фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Україні існує єдине громадянство, а ст. 5 -- що Україна є республікою), з іншого -- вона є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує; "Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава"). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.

     З прийняттям Конституції конституційний процес не закінчується. По-перше, необхідно провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба у змінах, доповненнях та додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийняття Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах -- підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі та трансформація або ж відміна законів, затверджених до червня 1996 р.

     Нині законодавча база України ще переживає період становлення. Протягом 1990--1998 pp. прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети Кабінету Міністрів України та Укази Президента України з економічних питань, не врегульованих законом. Абсолютну більшість становлять закони України, прийняті після проголошення державного суверенітету України. Різні сфери суспільного життя врегульовані вже 420 самостійними законами. За ці роки прийнято майже 500 законів про внесення змін до чинного законодавства, понад 200 законів про ратифікацію міжнародних договорів та конвенцій. Зазначимо, що майже дві третини від загальної кількості законодавчих актів прийнято протягом 1994--1998 pp.

     Водночас законодавча база, сформована в Україні, ще не забезпечує повною мірою потреб держави та суспільства в правовому регулюванні суспільних відносин, значна частина яких продовжує регулюватися нормами законодавчих актів колишнього Союзу РСР, а деякі відносини, що виникли в останні роки, взагалі не врегульовані законами України. За експертними оцінками, для повного правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідне прийняття ще майже 1,5 тис. законів.

     Отже, суть конституційного процесу полягає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною подією конституційного процесу 1991 -- 1998 pp. стало прийняття нової Конституції України -- законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні взаємовідносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

     Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. У демократичному суспільстві партії є тією зв'язуючою ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на корегування офіційної лінії.

     Сучасна політична партія -- це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави1.

     Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням у другу половину XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, ,>„ба "перебудови". Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції: