Пенсійне забезпечення в країнах ринкової економік та в Україні

      Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального  страхування в Росії було прийняття  в 1912 році низки законів. Це, зокрема, «Про страхування робітників від  нещасних випадків на виробництві», «Про забезпечення працівників на випадок  хвороби», «Про затвердження Ради у  справах страхування робітників»  та інші.

      До 1917 року в Росії соціальне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності і настання інвалідності. Незважаючи на те, що чимало країн Європи вже  на початку ХХ століття почали запроваджувати соціальне страхування за старістю, в Росії, а далі в СРСР, такий  страховий випадок, як настання старості аж до 1929 року, не входив до сфери соціального  страхування. Проте, для окремої  категорії працівників пенсійне забезпечення за старістю почали запроваджувати дещо раніше. Так викладачі вищих  навчальних закладів були охоплені пенсійним  забезпеченням за старістю з 1924 року при досягненні віку 65 років, робітники  текстильної промисловості й  транспорту – 1929 року. Таким чином, пенсійне забезпечення, пов’язане  зі старістю, на той час не мало всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 році після проведеного  обстеження робітників, які виходили на пенсію через інвалідність із втратою  працездатності. воно було поширене на робітників усіх галузей народного  господарства. [2, с.53-54]

      Пенсійне  забезпечення селян не ввійшло до державної пенсійної системи  і здійснювались за рахунок організацій  селянської взаємодопомоги, створення  яких передбачалось Положенням про  селянські товариства взаємодопомоги від 28 вересня 1924 року. Внаслідок колективізації виникли нові форми соціального  забезпечення колгоспників. Примірний  Статут колгоспу передбачав створення  у колгоспі фонду допомоги престарілим  і непрацездатним колгоспникам.

      11 лютого 1930 року Маркомат праці  СРСР затвердив Правила забезпечення  в старості. Згідно п. 8 цих Правил  пенсійний вік був установлений: для чоловіків – 60 і для  жінок – 55 років. Загальний  стаж роботи за наймом: для  чоловіків – 25 років і для  жінок – 20 років.

      Наприкінці  ХІХ століття у німецькій середньостатистичній сім’ї чоловік був на п’ять  років старший за свою дружину. Це означає, що якби пенсійний вік був  однаковим, то чоловіки входили б  на пенсію на цілих п’ять років  раніше, ніж їхні дружини.

      Стаття 120 Конституції СРСР, ухваленої 5 грудня 1936 р., декларативно проголосила право  усіх громадян СРСР на матеріальне  забезпечення в старості. Однак пенсійне забезпечення все ще регулювалось не законами, а через ухвалення окремих  постанов ЦК ВКП(б). Ради Народних Комісарів  СРСР. Право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці, тоді, як колгоспникам довелося очікувати  цього права ще понад 30 років. [2, c.55-56]

      Після Великої Вітчизняної Війни в  СРСР проводилась робота щодо удосконалення  законодавства в галузі пенсійного забезпечення. Були підвищені розміри  пенсій за вислугу років вчителям, лікарям та іншим працівникам, у 1949р. прийнято Положення про пенсії працівникам науки.

      У 1956 році був ухвалений Закон СРСР «Про державні пенсії», який закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забезпеченні робітників і службовців, з одного боку, і  колгоспників – з другого. Крім того, цей Закон відокремив пенсійне забезпечення від соціального страхування.

      Упродовж  перших п’яти років існування  радянської влади половина економічно активного населення України  взагалі була вилучена з державної  пенсійної системи. Приміром, у 1960 році в УРСР проживало 5,6 мільйонів осіб пенсійного віку, або 13,5% загальної  чисельності населення республіки, але загальна чисельність пенсіонерів  становила лише 4,4 мільйони осіб, тобто  на 21% менше. Та з усього числа пенсіонерів  лише 844 тисячі або 19,2% були пенсіонерами за старістю. Решту становили пенсіонери за інвалідністю, за вислугу років, у разі втрати годувальника, колишні  військові та члени їхніх сімей.

      Із  ухваленням 15 липня 1964 р. Закону СРСР «Паро  пенсії і допомогу членам колгоспів» почала вирішуватись, нарешті проблема пенсійного забезпечення лише механізаторів, спеціалістів і голів колгоспів і лише з червня 1971 року його дію було поширено на всіх колгоспників і колишніх членів колгоспів, землі яких були передані радгоспам або іншим підприємствам. Пенсійний вік колгоспників спочатку був установлений вищим, аніж для робітників і службовців 65 років – для чоловіків і 60 років – для жінок. І лише у 1968 р. колгоспники одержали право на пенсію за віком з такого самого віку, як робітники і службовці.

      У 1990 році, після ухвалення законів  СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР» і «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців», практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої  системи пенсійного забезпечення, яка  діяла за єдиними умовами і  нормами. Зазвичай, ця система не була цілковито побудована на принципах  страхування, фактично це було поєднання  принципів соціального страхування  і соціальної допомоги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокремлення пенсійної системи  від Держбюджету. Основним джерелом коштів для фінансування пенсій став Пенсійний фонд, який формувався за рахунок коштів, що відраховувалися  підприємствами й організаціями, а  також страхових внесків громадян та інших надходжень. Окрім того, кожному працюючому за місцем роботи щорічно заповнювалась вкладка  до трудової книжки з позначкою сплаченої  суми страхових внесків у розмірі  одного відсотка нарахованого заробітку. Це була своєрідна перехідна форма  до запровадження персоніфікованого  обліку страхового стажу і сплачених  внесків до Пенсійного фонду, і вона була розрахована на створення в  майбутньому більш справедливої пенсійної системи. [2, c. 57]

      Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного  законодавства з соціального  забезпечення й нової стратегії  соціального захисту населення, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну  захищеність непрацездатних. 5 листопада 1991 року Верховна Рада України схвалила Закон «Про пенсійне забезпечення». Але він майже нічим не відрізнявся  від аналогічного закону СРСР 1990 року. Винятком стало істотне розширення пільгових категорій пенсіонерів, які одержали право на достроковий  вихід на пенсію. Значним недоліком  Закону є і те, що він не враховує демографічного чинника, тобто процесу  старіння населення.

      Ухвалення низки законодавчих актів, котрі  встановлюють пільговий вік виходу на пенсію, стало однією з головних причин зростання чисельності пенсіонерів  в Україні. На 5-15 років було знижено  віковий ценз для виходу на пенсію за віком на пільгових умовах для  понад двадцяти категорій працівників, а також для виходу на пенсію за вислугу років. При цьому розміри  пільгових пенсій здебільшого перевищують  пенсії за віком.

      Перші недержавні фонди в Україні почали створюватись в 1994 р., а наприкінці 1999 року в Україні було зареєстровано  понад сто недержавних пенсійних  фондів, із яких фактично функціонували  не більше півтора десятка і діяльність їх здійснювалась всупереч пенсійному законодавству і їх основною метою  було викачування коштів у населення. Так, за даними чисельних перевірок, один лише такий недержавний пенсійний  фонд «Оберіг» за підтримки рекламних  компаній і засобів масової інформації з початку своєї діяльності залучив  внески 194 тисячі громадян України, які  добровільно втратили мільйони доларів  США.

 У  червні 1999 р. в Україні винайшли оригінальну програму довгострокового інвестування індивідуальних пенсійних коштів. Метою цього експерименту є «стимулювання розвитку житлового будівництва із залученням коштів громадян і суб’єктів підприємницької діяльності на довгострокові житлові ощадні вклади з наступним їх спрямуванням на довгострокове кредитування будівництва житла для населення під заставу цього житла та розширення можливостей соціального забезпечення громадян України за рахунок доходів за довгостроковими житловими ощадними вкладами».

      Але, як стверджують фахівці, з огляду на міжнародний досвід приватного пенсійного забезпечення ця програма розроблена не на користь вкладників ощадних  пенсійних рахунків, оскільки суперечить міжнародним стандартам інвестування пенсійних коштів. Внаслідок чого цілком вірогідне виникнення фінансової кризової ситуації з пенсійними вкладами.

      21 грудня 1993 року Верховна Рада  України схвалила «Концепцію  соціального забезпечення населення  України», з метою реалізації  якої 14 січня 1998 р. був прийнятий  Закон України «Про основи  загальнообов’язкового державного  соціального страхування». Закладені  в Концепції ідеї передбачали,  поряд із вдосконаленням чинної  солідарної пенсійної системи,  розвиток трьох складових компонентів: обов’язкового пенсійного страхування; пенсійного забезпечення за місцем роботи через пенсійні плани, що перебувають у приватному секторі; добровільного особистого страхування через недержавні пенсійні фонди. Ці пропозиції знайшли відображення у схвалених 13 квітня 1998 року Президентом України Основних напрямах реформування пенсійного забезпечення в Україні. Основні напрями передбачають створення в Україні трирівневої пенсійної системи, яка має поєднувати елементи державного солідарного й приватного пенсійного забезпечення. В теперішній час в Україні ведеться активна робота щодо створення законодавчої бази для нової пенсійної системи, зокрема 9 липня 2003 року Верховною Радою України були прийняті закони України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», які набули чинності з 1 січня 2004 року, внесені зміни до чинного пенсійного законодавства, спрямовані на вдосконалення чинної солідарної пенсійної системи. [2, c.58-59]

      Отже, необхідність в утримуванні непрацездатних членів суспільства існувала з давніх-давен  і пройшла історичні етапи  до формування сучасної системи пенсійного забезпечення, яка забезпечує близько 13,8 мільйонів пенсіонерів, що становить  майже 30% усього населення країни (дані станом на 1 вересня 2004 року).

РОЗДІЛ 2

Формування  системи пенсійного страхування в  Україні

      2.1. Етапи реформування  пенсійної системи  в Україні.

      Упродовж  вісімдесяти років уряду СРСР вдавалось забезпечувати виплату  відносно пристойної пенсії, тому що:

      1) економічна система не перебувала  в стані кризи;

      2) демографічна ситуація була сприятливою;

      3) існувала загальна трудова повинність  для працездатного населення;

      4) масштаби неформальної зайнятості  були незначними і практично  не існувало проблеми ухилення  від сплати податків.

      Після розпаду Радянського Союзу та переходу до ринкових відносин в економіці  пенсійна система в Україні перестала  бути ефективною і потребувала термінового  реформування. Але відсутність під  час розробки національного пенсійного законодавства незалежних економічних  обґрунтувань і актуарних розрахунків, ігнорування демографічних тенденцій  та розширення пільгових пенсій спричинило фінансову неспроможність пенсійної  системи України. Для компенсації  дефіциту коштів у Пенсійному фонді  України Верховна Рада України спочатку запровадила надвисокий тариф страхового збору з підприємств – 55,88% фонду  оплати праці, який протримався лише протягом першого кварталу 1992 року. Подібні необґрунтовані і шкідливі заходи у податковій системі стали  одним з головних чинників тонізації  економіки України. З квітня 1992 року парламент був змушений зменшити цей непосильний соціальний податок  до 32%, оскільки це також негативно  впливало на конкурентоспроможність українських  товарів. [2, c.60]

      Реформування  системи пенсійного забезпечення в  Україні зумовлене низкою макроекономічних і демографічних проблем.  Одна з них – зростання кількості  пенсіонерів, яких на 1 вересня 2004 року в Україні налічувалось 13,8 мільйонів  осіб.

      Станом  на 1 вересня 2004 року співвідношення чисельності  пенсіонерів і зайнятого населення  становить 1:1,2, а з урахуванням  прихованого безробіття це співвідношення реально наближається до 1:1.

      За  прогнозними розрахунками в найближчі  кілька років чисельність пенсіонерів  буде стабільною і навіть трохи зменшиться, оскільки пенсійного віку в цей період досягне покоління, яке народилося у воєнні та перші післявоєнні  роки, коли рівень народжуваності був  досить низький.

      Радою з вивчення продуктивних сил України  Національної Академії Наук України  розроблено комплексний прогноз  демографічного розвитку України з  урахування даних Всесвітнього перепису населення та параметрів прогнозу демографічного розвитку України до 2026 року, поданого у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2003 року «Про внутрішнє і зовнішнє середовище України у 2002 році», та прогнозу демографічного розвитку України до 2050 року, здійсненого  фахівцями Організації Об’єднаних Націй (додаток М). За цим прогнозом  очікується зростання чисельності  населення пенсійного віку на фоні скорочення загальної чисельності  мешканців країни та чисельності  населення працездатного віку.