Види банківських операцій з цінними паперами, інвестиційна діяльність банків (на прикладі ПАТ «АКТАБАНК»)

Банки можуть здійснювати діяльність з управління цінними паперами, тобто таку, що ведеться від свого імені за винагороду на підставі відповідного договору протягом терміну, визначеного стосовно управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.

У процесі здійснення професійної  діяльності на ринку цінних дилерів банки можуть надавати послуги, які безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод з цінники паперами на біржовому та позабіржовому ринках цінних паперів.

Ринок цінних паперів безумовно належить до особливих сфер соціально-економічного життя країни. Тут переплітаються інтереси банків, акціонерних товариств, товаровиробників, посередницьких контор, власників вільних грошових коштів, акцій і приватизаційних сертифікатів. Їхні інтереси або збігаються, або вступають у суперечність.

У цьому складному процесі значну роль має відігравати держава, бо саме вона повинна розробити і  встановити такий механізм взаємодії  учасників ринку цінних паперів, який дав би змогу максимально активізувати економічне життя суспільства з позитивними його результатами.

1.2. Інвестиційна політика банків з цінними паперами

 

Інвестиції – це витрати на виробництво  та нагромадження запасів виробництва, або ж сукупність витрат, які реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво та інші галузі народного господарства.

Згідно з законодавством інвестиції поділяються на:

1. Капітальні (придбання будівель, споруд, інших об’єктів нерухомості, інших основних фондів та нематеріальних активів).

2. Фінансові (придбання корпоративних  прав, цінних паперів, деривативів  та інших фінансових інструментів). У свою чергу, фінансові інвестиції  розрізняються як:

-· прямі інвестиції – передбачає  внесення коштів чи майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою;

-· портфельні інвестиції –  придбання цінних паперів та  інших фінансових активів за  кошти на біржовому ринку;

3. Інвестиції під реінвестиції – здійснення капітальних чи фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

Цілі інвестиційної діяльності банку полягають у додержанні безпеки банківських коштів, забезпеченні їх диверсифікації, доходу та ліквідності.

Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома напрямами:

-· за допомогою механізмів  фондового ринку;

-· за допомогою механізмів  середнього та довгострокового  кредитування.

Банки повинні в своїй інвестиційній діяльності мати тісний контакт з підприємствами. У випадку створення нового підприємства заснування його можливе за допомогою банківського капіталу як в рамках фінансово-промислових груп, так і поза ними.

 

Банк може брати участь у санації підприємства: він дає кошти підприємству, натомість одержує його цінні папери. Також можлива і передача державної частки капіталів підприємства в довірче управління банку, замість чого банк зобов’язується інвестувати певну суму коштів у це підприємство.

Розмаїття інвестиційних операцій банків на ринку цінних паперів визначається як різними цілями, так і неоднаковими стратегіями, які використовує банк-інвестор і які передбачаються його інвестиційною політикою. Проте незалежно від виду операцій процес інвестування в цінні папери складається з кількох етапів (напрямків):

- визначення цілей, горизонту  і форми інвестицій;

- інвестиційний аналіз;

- формування й управління портфелем  цінних паперів;

- оцінка ефективності інвестиційної  діяльності;

   Банки інвестують кошти  у цінні папери, маючи при цьому  різні цілі:

- розширення дохідної бази за  рахунок зростання вартості цінних  паперів, одержання прибутку у  формі процентів, дивідендів, дисконту, курсової різниці від перепродажу  цінних паперів;

- підтримання ліквідності банку  шляхом створення вторинних резервів  у формі високоліквідних цінних паперів (інструментів грошового ринку), які у разі необхідності легко можна реалізувати або використати як заставу при позичанні коштів;

- забезпечення диверсифікації  банківських операцій з метою  мінімізації банківських ризиків і стабілізації доходів;

- формування контрольного пакету  цінних паперів і участь в  управлінні діяльністю об’єкта  інвестування;

- розширення клієнтської бази, забезпечення присутності банку  на найдинамічніших ринках.

 

Процес формулювання інвестиційних  цілей передбачає деяку попередню роботу. Так, банк повинен оцінити вільні ресурси, які є в його розпорядженні і які він може використати для інвестування в цінні папери, йому необхідно зібрати достатню інформацію про доступні інвестиційні (фінансові) інструменти, оцінити економічну кон’юнктуру і прогнози на майбутнє. На цьому ж етапі банк визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, в межах якого він має здатність розробити більш-менш чітку і розумну стратегію, а також оцінити її результати у подальшому. Величина часового горизонту визначається як цілями інвестора, так і його здатністю прогнозувати ціни і дохідність фінансових інструментів. Інвестиційний горизонт може бути невеликим, якщо інвестор орієнтований на одержання короткострокового прибутку, і довгостроковим — у стратегічного інвестора.

Цілі інвестиційної діяльності визначають форму інвестицій у цінні  папери. Інвестиції можуть бути стратегічними  і портфельними. Стратегічні інвестиції — це вкладання коштів у цінні  папери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — це формування контрольного пакету цінних паперів компанії (фірми) й управління її діяльністю. Портфельні інвестиції — це вкладання коштів у цінні папери різних видів, що належать різним емітентам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартості портфеля й одержання прибутку від створення цінними паперами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.

Формування цілей, визначення горизонту і форм інвестицій — це перший етап інвестування. Наступний етап — це інвестиційний аналіз. Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу — фундаментальний і технічний.

У другій половині ХХ ст. виникає новий  підхід до інвестиційного аналізу. На перше місце виходить завдання оцінити дохідність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто передбачити ціну. В основі сучасного аналізу використання ймовірнісно-статистичних методів.

Наступний етап інвестиційного процесу  — це формування банком портфеля цінних паперів з урахуванням результатів проведеного аналізу й управління цим портфелем. Банки, як уже відзначалося, вкладають кошти у фінансові інструменти, що мають різні характеристики з точки зору ліквідності, дохідності, схильності до ризику.

З метою аналізу інвестиційної  якості фінансових інструментів прийнято умовно поділяти їх на дві групи. Перша  — це інструменти грошового ринку  зі строком обігу до одного року, які  характеризуються, як правило, низьким рівнем ризику, поміркованою дохідністю і високою ліквідністю (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, комерційні папери). Друга група — інструменти ринку капіталів, строк обігу яких перевищує рік і яким притаманна вища дохідність і відповідно вищий рівень ризику (корпоративні цінні папери, довгострокові державні облігації). За останні роки спектр інвестиційних можливостей банків розширився, з’явилися нові фінансові інструменти — ф’ючерсні контракти, опціони по цінних паперах, по фондових індексах тощо.

Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії — пасивної чи активної. Головне завдання банку-інвестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.

Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування і управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій по різних сегментах ринку  й у різні цінні папери. Вона базується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів доходу (на рівні середньоринкового) і ризику.

Активна стратегія формування й  управління портфелем цінних паперів  базується на прогнозуванні майбутніх  процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії при портфельних інвестиціях у боргові зобов’язання передбачає вибір зобов’язань з максимальним значенням показників дохідності, а при портфельних інвестиціях у акції — вибір акцій недооцінених ринком на даний момент.

Характерною рисою активної стратегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлення) портфеля цінних паперів.

Останній етап інвестиційного процесу  — це оцінка ефективності інвестиційної діяльності банку і, зокрема, ефективності управління портфелем цінних паперів. Під оцінкою ефективності мається на увазі, по-перше, періодичний контроль за тим, наскільки реальні результати інвестиційної діяльності відповідають цілям політики, сформованої банком і, отже, наскільки ефективною виявилася стратегія банку з формування й управління портфелем. По-друге, ефективність, безумовно, оцінюється дохідністю вкладень, яка досягнута банком за відповідний проміжок часу, порівняно з показниками інших інвесторів або ринку взагалі.

До середини 1998 р., тобто до кризи  на фінансовому ринку, українські банки  здійснювали активну інвестиційну діяльність на ринку державних цінних паперів, і передусім на ринку  облігацій внутрішньої державної  позики, які характеризувалися високим рівнем дохідності, ліквідності і користувалися довірою суб’єктів ринку, враховуючи своєчасні розрахунки уряду з власниками облігацій. Діяльність банків на ринку корпоративних цінних паперів стримується несталістю курсів цього виду паперів, недостатньою ліквідністю як цінних паперів, так і банків, обмеженістю власного капіталу банків.

Згідно з нормативними документами  Національного банку України  цінні папери, в які банки вкладають  кошти, класифікуються за різними критеріями. З урахуванням цих критеріїв здійснюється облік вкладень у цінні папери на балансі банків. Залежно від мети придбання, характеристики цінного паперу і строків зберігання в портфелі банку цінні папери підрозділяють на чотири види:

- портфель цінних паперів на  продаж — враховуються цінні папери, які обертаються на ринку та придбані на короткий строк з наміром подальшого їх продажу до часу погашення;

 

- портфель цінних паперів  на інвестиції — враховуються  цінні папери, які придбані на  строк до дати погашення або  з метою інвестування на строк більше одного року (належність цінних паперів до портфеля на продаж обмежена календарним роком, після чого їх автоматично переводять у портфель на інвестиції);

- портфель пайової участі (вкладень  в асоційовані компанії);

- портфель вкладень у дочірні компанії.

Вкладення банків у цінні папери як боргові, так і пайові підрозділяють  також залежно від того, хто  їх емітував в обіг.

Вкладення в боргові цінні папери підрозділяють на п’ять видів:

- боргові цінні папери центральних  органів державного управління;

- боргові цінні папери місцевих  органів державного управління;

- боргові цінні папери, випущені  банками;

- боргові цінні папери, випущені  фінансовими (небанківськими) установами;

- боргові цінні папери, випущені  не фінансовими підприємствами.

Окремо виділяють в балансі банків вкладення в боргові цінні папери, які входять до переліку цінних паперів, що приймаються Національним банком до рефінансування.

Вкладення в акції та інші цінні  папери з нефіксованим прибутком  підрозділяють на чотири види:

- акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, які випущені банками;

- акції та інші цінні папери  з нефіксованим прибутком, які  випущені фінансовими (небанківськими) установами;

- інші акції та цінні папери  з нефіксованим прибутком;

- власні акції банку, викуплені в акціонерів.

 Банки можуть здійснювати  операції з цінними паперами  за рахунок власних та залучених  коштів, як на первинному ринку,  так і на вторинному, на біржовому  і позабіржовому. 

1.3. Заставні операції банків з цінними паперами

 

Банки можуть використовувати цінні папери, що перебувають у їхній власності, як предмет застави, тобто як предмет забезпечення своїх зобов’язань за угодами при одержанні кредиту (рефінансування) від Центрального банку або на міжбанківському ринку. У світовій банківській практиці застава цінних паперів є однією з найпоширеніших форм забезпечення повернення кредиту, що пояснюється наявністю розвинутого фондового ринку й особливими властивостями цінних паперів як предмета застави, наприклад здатністю до тривалого зберігання, мінімальними витратами на зберігання.

Застава цінних паперів оформляється договором  про заставу або заставним  зобов’язанням. Власник цінних паперів (у даному випадку банк-позичальник) у відносинах застави є  заставодавцем. Передача цінних паперів заставодержателю (банку-кредитору) не означає, що йому переходить право власності. При виконанні своїх зобов’язань перед заставодержателем право власності на цінні папери залишається за заставодавцем. Згідно з законодавством заставодержатель (кредитор) має право в разі невиконання заставодавцем (позичальником) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення претензій із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.