Лекции по "Экономики"

  Японські  ФПГ мали і мають величезний вплив  на розвиток більшості нових індустріальних країн як зразком становлення міцної корпоративної структури, так і безпосередньою участю ФПГ в їх економічному житті. Досвід японських ФПГ сьогодні став основою для переосмислення принципових питань, що стосуються оптимальної організації господарського обороту в будь-якій країні та економіці.

  На  основі узагальнення діяльності ФПГ  у провідних країнах світу можна зробити такі висновки.

  1. Сучасні фінансово-промислові групи  являють собою диверсифіковані багатофункціональні структури, створені в результаті об’єднання капіталів підприємств, кредитно-фінансових та інвестиційних інститутів, а також інших організацій з метою максимізації прибутку, посилення конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках, підвищення ефективності виробничих і фінансових операцій, посилення технологічних і коопераційних зв’язків, збільшення економічного потенціалу їх учасників.

  2. Характерною рисою сучасного  етапу розвитку ФПГ є їх  багатогалузева спрямованість, що дозволяє оперативно реагувати на зміни в ринковій кон’юнктурі. Але слід зазначити, що є приклади створення і функціонування ФПГ з яскраво вираженою спеціалізацією.

  3. Тенденції формування ФПГ відображають  закономірності розвитку світового  виробництва:

• інтеграція фінансового і промислового капіталів;
• концентрація та інтернаціоналізація капіталу;
• використання найсучасніших інформаційних технологій;
• розповсюдження міжнародних стандартів регулювання національних ринків (капіталу, товарів, послуг, праці);
• глобалізація діяльності (розповсюдження товарів і послуг на найбільш привабливі зарубіжні ринки).

  Фінансова олігархія та її еволюція. Західні дослідники не вживають терміна «фінансова олігархія». Натомість використовуються такі поняття, як «бізнес-еліта», «корпоративна еліта» тощо. А оскільки однією з основних рис сучасного суспільства є його суцільна комп’ютеризація та інформатизація, то розглядаючи ту групу людей, яка впливає на згадані процеси, застосовують поняття «техноструктури» чи «техноеліти».

  У традиційному розумінні еліта —  це аристократія. У сучасному політологічному значенні еліта — це сукупність індивідів, які високо стоять у рейтингах влади чи престижності, які завдяки своїм соціально значущим якостям (походження, багатство, досягнення певного роду) займають вищі позиції в різноманітних сферах чи секторах суспільного життя, інколи до цього визначення додають важливе уточнення: авторитет цих людей настільки великий, що вони впливають не лише на ту сферу, якій належать, а й на життя суспільства в цілому. Зрозуміло, що олігархи не належать до еліти в традиційному значенні, проте вони однозначно належать до еліти, як її розуміють політологи.

  Існує велика кількість класифікацій елітних  груп. У найзагальнішому вигляді можна виділити три основних класи еліти: владні, ціннісні, функціональні. Останнє підходить для характеристики фінансової олігархії.

  Функціональна еліта в економіці — це впливові групи, які в ході конкуренції виділяються в різноманітних сферах або секторах економіки і беруть на себе важливі функції в ній. Це відносно відкриті групи, для вступу до яких необхідні певні досягнення. Саме сюди слід віднести олігархів у їх класичному розумінні.

  Отже, суть фінансової олігархії полягає в економічному і політичному пануванні невеликої групи фінансових магнатів — найбільших власників банківських і промислових монополій. Фінансова олігархія, привласнюючи переважну частку суспільного багатства і впливаючи фінансово на політичну владу (передусім під час проведення виборчих кампаній), певною мірою визначає внутрішню та зовнішню політику країни. Крім того, фінансові олігархи найрозвинутіших країн світу, ведучи бізнес у країнах, що є менш розвинутими, поширюють свій економічний вплив і на них.

  Олігархія однорідна і диференційована — два основних види олігархії. Основною формою фінансового капіталу є фінансово-монополістичні (фінансово-промислові) групи, які історично склалися як однорідне і диференційоване утворення. Олігархія однорідна і диференційована виникає в початковий період монополістичного капіталізму у вигляді сімейно-династичних фінансових груп (Рокфеллери, Моргани, Дюпони, Меллони, Ротшільди, Форди і т. д.). Вони виростали, як правило, з одноосібної власності і поступово обростали масою контрольованих підприємств. Остання обставина привела до проникнення в них інших капіталістів і викликала «розмивання», диференціювання фінансових груп. Так, поряд із сімейними групами виникає олігархія, що являє собою фінансово-монополістичні групи, до яких уходять банкіри і промисловці певного регіону, певних сфер діяльності та ін. Однак процес «розмивання» сімейних груп не дає підстав для висновків про зникнення фінансової олігархії. Економічна природа однорідної і диференційованої олігархії не змінюється, панування її над економікою не послаблюється. Механізм цього панування ґрунтується в основному на «системі участі» та «особистій унії».

  Існують також інші форми панування фінансових груп (технічне обслуговування «сторонніми» фірмами, укладання з ними картельних угод тощо), що залучають різноманітні фірми до сфери свого впливу.

  Реалії  життя в Україні та Росії дозволяють говорити про нове тлумачення поняття  «олігархія» (оскільки воно не відповідає класичному розумінню цього терміна, то доречно надалі вживати його в лапках). Якщо демократія Заходу носить характер плюралістичної системи, то на пострадянському просторі можна говорити про корпоративну чи кланову систему.

  Основою плюралістичної системи є ідея про те, що суперництво групових інтересів треба розглядати не як щось таке, що породжує хаотичну плутанину, а як процес створення певного балансу політичних сил. У результаті формується соціальна гармонія. Між групами існують конфлікти з приводу конкретних політичних та економічних цілей, але не щодо всієї системи в цілому. Існування певних правил цивілізованої гри породжує високий рівень соціальної інтеграції. Політика держави розглядається як результат демократичної взаємодії інтересів усіх цих груп. Політики, бюрократи і підприємці існують в єдиній системі взаємопідлеглості і взаємозалежності. Політика диктує умови «підлеглій» бюрократії як елементу політичних інститутів, але залежить від підприємців тією мірою, якою вони забезпечують її фінансову підтримку. Підприємці у свою чергу не потрапляють до сфери прямого впливу політики, але перебувають у залежності від бюрократії, яка дає санкції на діяльність підприємств.

  Така  цілісна система певною мірою  відображає ідеал демократично організованого представництва інтересів. Наскільки ж такий ідеал відповідає нашій системі? В Україні три згаданих компоненти злиті в одне ціле. Не можна бути політиком, не маючи прямого необмеженого доступу до фінансових потоків. Неможливо займатися великим бізнесом без глибоко особистих «політичних ресурсів». Така ситуація відповідає теорії корпоративної (кланової) демократії. Відповідно до неї існують організовані групи, які мають тенденцію до монопольного представлення своїх інтересів. Вільна і рівна конкуренція відносно цього відсутня. Монопольні групи — клани — ведуть постійну боротьбу за доступ до державних ресурсів, застосовуючи при цьому всі можливі методи та ігноруючи будь-які правила гри. Ця боротьба має не економічний (використання засобів ринку та конкуренції), а яскраво виражений силовий характер (застосування адміністративних, податкових, правоохоронних і кримінальних структур).

  Структура кланів виглядає так:

  1) рядові працівники підприємств  та організацій, що входять  до складу групи;

  2) адміністрація підприємств та  організацій, яка впливає на рядових працівників не лише суто економічними методами (як то регулювання розміру заробітної плати), а й іншими, близькими до кримінальних, способами (погрози, тиск або ж навпаки надання можливості «заробляти» на робочому місці, звичайно з відрахуванням певного процента «нагору»);

  3) холдинг, великий банк, корпорація, на чолі яких стоять справжні  господарі групи;

  4) корумповані елементи, які лобіюють  інтереси групи в законодавчих, виконавчих, судових органах державної влади, а також засоби масової інформації, що є сильним ресурсом у боротьбі із суперником, шляхом формування негативної думки суспільства про нього і позитивної — про себе.

  Очолюють  клани «олігархи». Ними, як уважають спеціалісти, стали екс-номенклатурники, партпрацівники і комсомольські лідери, мафія, значно рідше професіонали-господарники, які вийшли «з низів».

  Майбутнє  «олігархії» може розвиватися за однією з двох основних альтернатив, звичайно, разом з наявністю великої кількості варіантів.

  За  продовження корпоративного шляху розвитку в його найпесимістичнішому варіанті держава може просто перетворитися на авторитарну, коли при владі буде дійсно невелика група «ви- 
браних». Тоді ми повернемося до олігархії в тому значенні, в якому її розумів Арістотель.

  У більш оптимістичному варіанті корпоративний шлях розвитку принесе перш за все порядок — чітку структуру управлінських органів у всіх сферах соціального життя, чіткість і одноманітність у проведенні політичної лінії держави на всіх рівнях функціонування влади, консолідацію суспільства на основі соціального партнерства. Крім того, підвищиться роль держави в економіці, буде проводитися послідовна економічна політика. Проте, з іншого боку, роль суспільних об’єднань і союзів буде знижуватися, вони перетворюватимуться у засіб здійснення державної політики, а не в елемент контролю державних органів.

  Якщо  ж країна вибере шлях плюралістичної демократії, то «олігархія» зникне як явище, і «олігархи» стануть повноправними суб’єктами здорової конкурентної ринкової економіки. Саме слово втратить той негативний зміст, який зараз в нього вкладається, і замість нього вживатимуться терміни на кшталт західних — бізнес-, техно- чи фінансова еліта.

22.4. Наймана праця  і революція 
у трудових відносинах

Колективні  договори. Профспілки і ринок праці. Державне регулювання заробітної плати.

  Колективні  договори. Історично початковою формою залучення трудящих до праці на капіталістичному підприємстві було наймання робочої сили через неорганізований і незахищений державою ринок праці. Основний відрізок історії капіталістичного суспільства пов’язаний з існуванням неорганізованого робітничого класу; він був індивідуалізованим, неусвідомленим того, що йому слід бути організованою силою в капіталістичному су- 
спільстві з характерною для нього монополією капіталіста-підприємця на ринку праці. За таких історичних обставин капіталіст був провідною фігурою в найманні робітника: він диктував умови праці, тривалість робочого дня, інтенсивність праці, рівень заробітної плати.

  Такому  становищу найманої праці на капіталістичному підприємстві та в суспільстві сприяла сама держава, яка в боротьбі між робітниками і підприємцями завжди, аж до 30-х рр. ХХ ст., стояла на боці останніх, довгий час забороняла створення робітниками професійних спілок, укладання колективних договорів, застосування страйків тощо. Долею робітників були нужденність і безумовна підлеглість роботодавцю як за часів класичного, так і монополістичного капіталізму.

  Революція у відносинах найманої праці почалася в 30-х рр. ХХ ст. «зверху», за ініціативою американського президента Ф. Рузвельта в процесі здійснення ним Нового курсу. Найважливіші елементи цього курсу пов’язані з реформуванням трудових відносин в умовах капіталізму, що, безумовно, змінювало риси цієї соціально-економічної формації спочатку в США, а потім і в усіх капіталістичних країнах світу.

  Складовими  нового курсу були:

• права робітників на організацію профспілок і укладання колективних договорів;
• уведення мінімальної заробітної плати і допомоги по безробіттю;
• прийняття закону про соціальне страхування;
• право робітників на проведення страйків (див.: Мальков В. Л. Франклин Рузвельт. — М.: Мысль, 1988. — С. 82 — 101).

  Колективний договір укладається на основі чинних законів, прийнятих сторонами (найманим персоналом і власником або 
його представником) зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Колективний договір дає трудовому колективу законну основу для захисту своїх інтересів шляхом послаблення особистої диктатури власника чи уповноваженої ним особи.

  У разі укладання колективного договору звичайно спори розгортаються навколо таких факторів, що визначають його умови:

• прожитковий мінімум і рівень заробітної плати;
• здатність підприємця виплачувати підвищену заробітну плату і одержувати прибуток;
• можливість підвищення продуктивності праці і кращого використання інших виробничих факторів;
• вплив підвищення заробітної плати на зростання витрат виробництва;
• рівень заробітної плати на інших підприємствах галузі або регіону тощо.