Державне управління та державне регулювання національної економіки

Основою для здійснення регулятивних заходів в сфері зайнятості  є оцінка та прогнозування динаміки трудових ресурсів, а також стану і тенденцій на ринку праці. З цією метою складаються а) загальнодержавний баланс трудових ресурсів та б) баланс ринку праці. Такі баланси  розробляються на загальнодержавному та регіональному рівнях і входять складовою частиною до Програми економічного і соціального розвитку  країни (регіону).

Зведений баланс трудових ресурсів (ЗБТР) – характеризує розподіл та використання трудових ресурсів за видами діяльності та сферами зайнятості. За його допомогою прослідковують структуру трудових ресурсів  і зайнятих, виявляють джерела вивільнення працівників. ЗБТР – складається з чотирьох розділів:

1.      Населення

2.      Трудові ресурси.

3.      Розподіл трудових ресурсів.

4.      Розподіл зайнятих.

Баланс ринку праці (БРП) – характеризує обсяг, структуру та джерела пропозиції робочої сили, відносні обсяги працевлаштування за напрямками, чисельність безробітних за категоріями. БРП  містить три основні розділи:

1.                Пропозиція робочої сили.

2.                Попит на робочу силу.

3.                Чисельність безробітних на кінець року.

Пропозиція робочої сили  формується за рахунок наступних джерел: з них: вивільнені з галузей народного господарства; звільнені з причин плинності кадрів; випускники навчальних закладів; раніше зайняті в домашньому господарстві; інші категорії незайнятого працездатного населення (переселенці, військовослужбовці). Основними напрямками  попиту на робочу силу, які включаться в баланс є:– вакантні робочі місця; додаткові робочі місця; перекваліфікація і перенавчання; самостійне вирішення участі в трудовій діяльності (самозайнятість). Чисельність незайнятих (безробітних) визначається різницею між обсягами пропозиції і попиту на кінець розрахункового року.

Загальна форма балансу ринку праці має вигляд:

То + Т1 = По + Тк ,

де  То – чисельність незайнятого працездатного населення працездатного віку на кінець року, який передує прогнозному і які потребують працевлаштування;

Т1 – надходження (пропозиція) робочої сили на ринок праці протягом прогнозного періоду;

По- обсяг попиту на робочу силу для заміщення вакантних і заново створених робочих місць та на розширення самозайнятості, малого і середнього бізнесу протягом прогнозного періоду.

Тк - чисельність незайнятого працездатного населення, яке потребує працевлаштування на кінець прогнозного періоду.

Структура БРП та методика розрахунку основних його статей подана в таблиці 7.3.

Таблиця 7.3

Зведений баланс ринку праці

Регулювання оплати праці. Розрізняють державне і договірне регулювання оплати праці. В основі  договірного  регулювання  лежить укладання системи тарифних угод, а саме, генеральної (між Кабінетом Міністрів України та профспілками); галузевої (між галузевими міністерствами

та державними комітетами та галузевими профспілками); регіональної та укладання колективних договорів ( на підприємствах та в організаціях). Об’єктами  таких угод та договорів є  створення безпечних умов роботи; належний рівень та диференціація оплати праці;  гарантії оплати праці та відпочинку тощо.

Державне регулювання оплати праці здійснюється механізмами прямого і непрямого впливу. Пряме регулювання здійснюється шляхом

а) встановлення мінімальної  заробітної плати

б) встановлення державних норм і гарантій в оплаті праці;

в) встановлення умов і розмірів оплати праці в бюджетних установах;

г) встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці;

д) формування тарифної системи країни;

е) запровадження механізмів контролю за безпекою праці.

До  методів непрямого регулювання  відносять:

- регулювання фондів  оплати праці;

- оподаткування доходів працюючих громадян .

Мінімальна заробітна плата є законодавчо встановленим розміром  заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може проводитися оплата за виконану місячну, годинну чи тижневу норму праці. Ї розмір залежить від величини прожиткового мінімуму, загального рівня середньої плати, продуктивності праці та рівня зайнятості. Розмір мінімальної заробітної плати  переглядається залежно від рівня зростання цін на споживчі товари. Система норм і гарантій в оплаті праці закріплюється в Кодексі Законів про працю і включає:  оплату праці в надурочний час, святкові дні, нічний час; оплату  щорічних відпусток, перекваліфікацію, неповний робочий день для підлітків та вагітних жінок. Регулювання міжгалузевих співвідношень в оплаті праці має на меті забезпечити  диференціацію доходів залежно від складності праці та її безпеки в різних галузях національної економіки.  Розподіл робіт залежно від їхньої складності, а працівників – залежно від їхньої кваліфікації здійснюється на основі тарифної система оплати праці.  Така система включає а) тарифні сітки; б) тарифні ставки; в) схеми посадових окладів; г) тарифно-кваліфікаційних характеристики посад (довідників).

10. Механізм державного регулювання природоохоронної діяльності.

Державна екологічна політика  передбачає застосування системи заходів, цілей та дій органів державної влади всіх ієрархічних рівнів, спрямованих на досягнення екологічної безпеки, збереження якості навколишнього середовища, відтворення природних ресурсів, раціонального природокористування, задоволення екологічних потреб населення і створення відповідних екологобезпечних умов життєдіяльності людей.

Розрізняють два типи екологічної політики: активну і пасивну.

Активна політика орієнтована на послідовне зменшення забруднення. Для цього застосовуються екологічні регулятори – емісійні нормативи поетапного зниження забруднення, тимчасові дозволи на викиди та інші.

Пасивна політика формується за ідеологією стримування зростання забруднення. Вона ґрунтується на використанні переважно адміністративно–розпорядчих (регламентацій них) інструментів, екологічних стандартів і норм, дозвільних процедур.

Об’єктом державного регулювання є стан навколишнього середовища, тобто сукупність природних і природно – соціальних умов і процесів, природні ресурси, як ті, які залучені до господарського обігу, так і ті, які на цей час не використовуються в народному господарстві (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліси та інші природні комплекси).

Метою державного регулювання природоохоронної діяльності є:

                   розробка систем методів і механізмів управлінського впливу, спрямованих на збереження та зміцнення природоресурсного  потенціалу;

                   зниження антропогенного і техногенного впливу на довкілля;

                   забезпечення раціонального використання й ефективного відтворення природних ресурсів;

                   досягнення вимог екологічної безпеки.

Державне регулювання природоохоронної діяльності та раціонального природокористування ґрунтується на застосуванні системи правових, адміністративних й економічних важелів і методів державного впливу.

Розрізняють державну, громадську та інші види екологічної експертизи.

Одним із інструментів охорони навколишнього середовища є стандартизація й нормування. Вони здійснюються з метою встановлення комплексу обов’язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього середовища, використання екологічної безпеки.

Система екологічних нормативів включає:

1.      нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування);

2.      гранично допустимі норми викидів і скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин;

3.      рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів .

До основних важелів державного регулювання відносять

      екологічне страхування;

      підвищені норми амортизації основних фондів;

      договори на комплексне природокористування; оренду, передачу в постійне користування природоохоронних об’єктів та інше.

Держане регулювання природоохоронної діяльності та раціонального природокористування ґрунтується на:

1.      застосуванні екологічних обмежень та лімітів природокористування;

2.      застосуванні санкцій за нераціональне природокористування;

3.      створенні екологічного ринку;

4.      запровадженні економічних важелів платності природокористування;

5.      розвитку системи економічного стимулювання раціонального природокористування;

6.      формуванні екологічних фондів;

7.      розробці та реалізації екологічних, природоохоронних програм.

Плата за використання природних ресурсів є основним джерелом надходжень до бюджетів. Плата здійснюється за:

-         спеціальне використання природних ресурсів, яка установлюється на основі нормативів плати і лімітів використання ресурсів ;

-         забруднення навколишнього природного середовища, яка встановлюється на основі лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище , захоронення відходів;

-         погіршення характеристик природних ресурсів у результаті володіння і користування ними, які встановлюються також на основі відповідних нормативів.

11.Регіональна економічна політика. Державне регулювання розвитку регіонів

Об'єктами державної регіональної політики України є первинні (базові) регіони: Автономна Республіка Крим, 24 адміністративно-територіальні області  та міста Київ і Севастополь.

В Концепції державної регіональної політики України визначено, що державна регіональна політика – це складова частина національної стратегії соціально-економічного розвитку України, тісно пов'язана із здійсненням адміністративної реформи та впорядкуванням адміністративно-територіального устрою, і реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним та соціальним розвитком України та її регіонів.

Державна політика розглядається в сукупності двох аспектів:

–  по-перше, як регіональна політика держави, що проявляється через здійснення органами державної влади системи заходів у сфері політичній, економічній, демографічній, соціальній, інноваційній, екологічній, гуманітарній, національній, яка враховує особливості кожного регіону. Це є сукупність дій держави (зокрема, центральних органів виконавчої влади), спрямованих на зменшення диференціації у рівнях розвитку регіонів, на раціональне використання регіональних ресурсів і можливостей, створення умов для підвищення ефективності діяльності регіонів, на досягнення загальнодержавних інтересів з урахуванням специфіки територій;