Державне управління та державне регулювання національної економіки

Встановлення режиму валютного курсу національної грошової одиниці здійснюється шляхом її девальвації і ревальвації. Девальвація – це політика, спрямована на зниження курсу національної грошової одиниці по відношенню до іноземних валют чи золота. Зміст заходів з девальвації полягає у завищенні  офіційного валютного курсу в порівнянні з реальною купівельною здатністю грошової одиниці. Наслідками девальвації є: стимулювання експорту; стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку; підвищення конкурентноздатності країни на світовому ринку. Ревальвація – політика, спрямована на підвищення курсу національної грошової одиниці по відношенню до іноземних валют. Сутність такої політики полягає у заниженні офіційного валютного курсу в порівнянні з реальною спроможністю національної грошової одиниці. Наслідками ревальвації є стимулювання імпорту, зниження сукупного попиту, притік іноземних капіталів та інвестицій

3. Механізм фінансово-бюджетного і грошово-кредитного регулювання економіки.

Фінансово-бюджетне регулювання економіки лежить в основі фіскальної політики держави і передбачає систему урядових дій з формування фінансових ресурсів країни та управління бюджетними видатками з метою забезпечення рівноваги внутрішнього ринку та розв’язання проблем соціально-економічного розвитку. Або, іншими словами, це заходи держави у сфері оподаткування та державних витрат.

Суб’єктами фінансово-бюджетного регулювання в Україні виступають Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України, і зокрема, Міністерство фінансів, яке бере безпосередню участь у формуванні основних напрямків фінансово-бюджетної політики держави, здійснює податкове регулювання, розробляє проекти державного бюджету країни. Правовою основою фінансово-бюджетного регулювання є система законодавчих та нормативних правових актів з питань оподаткування та фінансової системи. В системі фінансово-бюджетного регулювання економіки можна виокремити чотири взаємозв’язані і взаємодоповнюючі напрямки:

1. Формування фінансових ресурсів держави.

2. Управління державними видатками.

3. Фінансування(погашення) бюджетного дефіциту.

4. Регулювання міжбюджетних відносин.

Фінансові ресурси держави включають доходи бюджетів усіх рівнів і доходи державних позабюджетних фондів. Доходи Державного бюджету  України, згідно Бюджетного кодексу, формуються за рахунок таких джерел:

 податкових надходжень (частини податку на додану вартість, акцизного збору, податку на прибуток, податку на майно, плати за землю, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності тощо );

 неподаткових надходжень (доходів від власності та підприємницької діяльності, адміністративних зборів та платежів, надходжень від штрафів та фінансових санкцій);

 доходів від операцій з капіталом (доходи від продажу основного капіталу, державних запасів товарів, землі, нематеріальних активів);

 офіційних трансфертів (кошти, отримані від інших органів  державної влади, органів місцевого самоврядування, інших держав, міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі);

 державних цільових фондів (кошти Фонду охорони навколишнього природного середовища, Фонду соціального захисту інвалідів інші).

Формування доходів державного бюджету здійснюється механізмами податкового регулювання. Податкове регулювання – це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації стягнення податків і податкових платежів. Державними органами встановлюються види податків, ставки, об’єкти та форми оподаткування, надаються пільги і стимули в сплаті податків, здійснюється диференціація оподаткування. В системі оподаткування в Україні  виділяють такі види податків: загальнодержавні – прибутковий податок з громадян; податок на прибуток підприємств; податок на додану вартість; акцизний збір; плата за землю тощо; місцеві -  комунальний збір, готельний збір, курортний збір, податки з реклами, ринковий збір, збір за паркування автотранспорту тощо; прямі і непрямі податки, загальні і спеціальні податки, пропорційні, прогресивні і регресивні податки.

Основними принципами оподаткування в Україні є загальність, стабільність, обов’язковість, соціальна справедливість. Механізм податкового регулювання полягає у маніпулюванні податками і податковими ставками. Шляхом збільшення або зменшення загальної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок і тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей та видів діяльності, територій, груп населення держава може впливати на темпи економічного зростання. Згідно чинного законодавства в Україні існує така система пільг: повне або часткове звільнення від оподаткування; зменшення ставок оподаткування, вилучення частини прибутку від сплати податку; надання податкового кредиту. Використовуючи ті чи інші податкові пільги, держава регулює пропорції в економічній структурі, вливає на стан і динаміку розвитку продуктивних сил, справляє значний вплив на реалізацію національного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічне оновлення виробничого потенціалу країни. Податки в країні мають бути оптимальними.

Управління видатками здійснюється на цілі і в межах, затверджених законодавчим органом і виконують функції політичного, соціального і економічного регулювання. Використовуючи бюджетні кошти, держава може активно впливати на розв’язання поточних  завдань, ліквідацію соціальних та економічних проблем, забезпечення економічного зростання та підтримання економічної рівноваги. Загалом, державні видатки здійснюються за напрямками, сформованими в Бюджетному кодексі України, і класифікуються за:

 функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (до них відносять: фінансування державних послуг загального призначення; фінансування виробництва суспільних товарів; фінансування державних послуг; видатки державних цільових фондів; інші видатки);

 економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (поточні  видатки і видатки розвитку);

 головним розпорядником бюджетних коштів (визначається перелік головних розпорядників коштів та ведеться їхній реєстр);

 бюджетними програмами (перелік таких програм затверджується ВРУ, зокрема, на  2006р їх нараховується - 146).

Важливою характеристикою видатків є їхній поділ на поточні видатки і видатки розвитку. Поточні видатки спрямовані на забезпечення безперебійного і стабільного функціонування національної економіки. Вони здійснюються у формі бюджетних асигнувань та державних трансфертів (допомог, дотацій, субсидій, субвенцій) і передбачають фінансування закладів соціальної інфраструктури, утримання органів державного управління, формування резервного фонду уряду, соціальний захист населення тощо. Видатки розвитку спрямовані на забезпечення економічного зростання і стратегічний розвиток національної економіки. Здійснюються у формі державного інвестування та кредитування і передбачають фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, спрямованої на технічне переоснащення, структурну перебудову, впровадження нових технологій та організацію виробництва згідно державних пріоритетів та державних програм.

Збалансованість бюджету є необхідною умовою стабільності економічного і соціального розвитку країни. Забезпечується вона відповідністю доходної частини бюджету його витратам. При перевищенні видатків над доходами виникає дефіцит бюджету. Граничний розмір дефіциту та джерела його фінансування (погашення) визначаються законодавчим органом під час його затвердження. В світовій практиці фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок: внутрішніх державних  та зовнішніх запозичень і грошової емісії. В Україні згідно з чинним законодавством до джерел погашення бюджетного дефіциту віднесені кошти від приватизації державного майна. Внутрішні запозичення держави здійснюються через випуск та продаж державних зобов’язань на відкритому ринку цінних паперів. Вони включають облігації (ОВДП, місцеві облігації) та казначейські зобов’язання (векселі). Зовнішні запозичення здійснюються шляхом  отримання кредитів в іноземних державах, міжнародних фінансових організаціях, кредитних установах, а також через розміщення державних цінних паперів в міжнародних фінансових структурах. Рішення про межі і терміни внутрішніх і зовнішніх запозичень приймає уряд в особі Міністерства фінансів.  В умовах розвитку кризових ситуацій та загострень економічного стану для збалансування державного бюджету використовується процедура секвестру, коли видатки скорочуються пропорційно до обсягу доходів окрім соціально захищених статей.

Грошово-кредитне регулювання економіки є інструментом впливу держави на пропозицію грошей та ціну кредиту і здійснюються з метою контролю за грошовою масою в обігу. Основним завданням грошово-кредитного регулювання є забезпечення внутрішньої стабільності грошей. Серед інших завдань слід виокремити: а) сприяння підвищенню ділової активності; б) вплив на динаміку інфляції з метою її зниження; в)активізація інвестиційної діяльності; г) підтримання рівноваги платіжного балансу. Суб’єктом грошово-кредитного регулювання виступає центральний (в Україні – Національний) банк. В Україні регулюючі функції НБУ реалізує через банківську систему, яка включає в себе комерційні банки, інвестиційні фонди, ощадний банк, страхові компанії, банки спеціального призначення.

Механізм грошово-кредитного регулювання полягає у здійсненні таких операцій: 1) зміна (збільшення чи зменшення) розмірів облікової ставки та норм банківського резервування; 2) здійснення операцій на ринку цінних паперів шляхом продажу чи купівлі державних зобов’язань; 3) проведення чи призупинення кредитної емісії; 4) встановлення валютного режиму національної грошової одиниці (девальвації або ревальвації).

Виходячи з цього, виділяють два основні напрямки грошово-кредитного регулювання: 1) грошово-кредитна експансія (політика “дешевих” грошей) та 2) грошово-кредитна рестрикція (політика “дорогих” грошей). Політика “дешевих грошей” спрямована на збільшення грошової маси в обігу (пропозиції грошей) і  проводиться в умовах зниження ділової активності та падіння виробництва. Політика “дорогих” грошей спрямована на стримування та обмеження грошової маси і здійснюється в умовах економічного зростання, коли спостерігаються негативні тенденції до розгортання інфляційних процесів. В Україні окрім  окреслених загальних методів грошово-кредитного регулювання використовуються і специфічні (селективні) засоби впливу на грошову масу. До них відносять: встановлення кількісних обмежень на кредитні ресурси; визначення пріоритетних галузей і сфер пільгового кредитування; встановлення обмежень до доступу до кредитних ресурсів; контроль за діяльністю комерційних банків тощо.

4. Механізм  державного регулювання цін та інфляції.

Ціна є  важливою складовою ринкового механізму і виконує регулюючі функції лише за умови вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона  формується  лише під впливом ринкових чинників. Разом з тим, в умовах трансформаційних змін та циклічності економічного розвитку ціна не завжди виступає універсальним засобом регулювання економіки, що обумовлює необхідність державного регулювання цін або ж формування правил ціноутворення на окремі види товарів і послуг. Завданнями державного регулювання цін є 1) стабілізація довгострокового економічного розвитку; 2) недопущення та попередження інфляції; 3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції; 4) підтримання прожиткового мінімуму та забезпечення доступу до соціально значущих товарів і послуг; 5) захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції.

Сутність та форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку держави та ступеня розв’язання соціальних проблем суспільства. Звідси, втручання держави в процес ціноутворення здійснюється  за такими формами:

а) обмеження рівня цін та контроль за ціноутворенням;

б) встановлення розмірів прямих податків та введення стимулів в оподаткуванні;

в) державна підтримка цін через надання дотацій;

г) моніторинг цін та опублікування  даних про їхню динаміку.

В Україні державне регулювання цін здійснюється на загальнодержавному та регіональному рівнях. Якщо на  загальнодержавному рівні переважно формуються основні правила ціноутворення на стратегічні товари та  встановлюється порядок контролю за дотриманням дисципліни цін, то на регіональному рівні регулювання  цін  має забезпечити стабілізацію економічного розвитку з урахуванням місцевих особливостей та реалізацію державної соціальної політики в частині доступності для населення соціально значущих товарів і послуг.

Державне регулювання цін здійснюється за допомогою прямих і непрямих методів. Пряме регулювання здійснюється з метою ліквідації цінових диспропорції та  захисту споживача від диктату монополістів, а також,  забезпечення доступності населення до основних товарів і послуг. Здійснюється наступною системою заходів:

- встановлення фіксованих цін на найважливіші товари і послуги;

- встановлення  максимального (мінімального) рівня цін;

- декларування зміни цін;

- запровадження закупівельних (заставних) цін;

- заморожування (блокування) цін;

- контроль за ціноутворенням на продукцію монополістів;

- надання дотацій виробникам соціально значущих товарів і послуг.

Непрямі методи дозволяють корегувати поведінку суб’єктів ринку, які беруть участь у ціноутворенні. В систему основних заходів непрямого регулювання відносять

- зміну рівня непрямих податків (ПДВ, акцизного збору, ввізного мита);

- надання пільг і стимулів в оподаткуванні та диференціювання податків;

- регулювання курсу валют;

- встановлення розмірів роздрібної торговельної націнки (максимального рівня).

Державне регулювання цін в Україні регламентується  Законом України “Про ціни та ціноутворення”, а також Постановами КМУ, ВРУ, Указами Президента України.

З метою  стримування інфляції та зменшення її негативних наслідків на економіку країни  уряди проводить антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика – є комплексом взаємозв’язаних заходів, спрямованих на зниження та попередження розгортання інфляції. Вибір  конкретних способів антиінфляційного регулювання економіки залежить від різних чинників, основними з яких є: характер інфляційних процесів; стан  загальногосподарської кон’юнктури ринку; інфляційні очікування населення; обсяги  та динаміка грошової маси; рівні оподаткування; розмір та динаміка державних видатків. Здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту та пропозиції, а також  чинниками, які зумовлюють розгортання інфляційних процесів, і, насамперед, сферу  грошового обігу. Серед основних заходів антиінфляційного регулювання виокремлюють заходи стратегічного і тактичного характеру. Зокрема, до заходів стратегічного характеру (довготривалої дії ) відносять а) погашення інфляційних очікувань , насамперед, цінових (контроль за цінами, гарантія збережень, попередження нагнітання поточного попиту); б) введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси; г) скорочення бюджетного дефіциту (насамперед, через скорочення державних видатків – субсидій, дотацій); д) регулювання грошових доходів і витрат населення (державні  позики, цільові вклади в ощадбанки, приватизація житла, випуск і продаж цінних паперів). Заходи тактичного характеру (короткотривалої, швидкої дії) включають а) запровадження податкових пільг і стимулів в оподаткуванні; б) зниження процентних ставок за кредити; в) індексацію доходів.