Співпраця міліції в охороні громадського порядку

Таким чином, громадянство України – це стійкий, необмежений в просторі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України⁹. Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:

1. правовий характер;
2. необмеженість у просторі та часі;
3. максимальний характер взаємних прав та обов’язків.

Цей зв’язок знаходить  своє виявлення у поширенні на відповідну особу суверенної влади  держави незалежно від місця її проживання – на території держави чи за її межами. Правовим забезпеченням даного зв’язку є Конституція України, Закон України «Про громадянство України», чинні міжнародні договори України з питань громадянства, підзаконні акти та інше. Саме громадянство дає людині можливість повною мірою користуватися політичними, економічними і соціальними правами та свободами в Україні та покладає на неї певні обов'язки.

Як слушно вказував В.Мелащенко, «повною мірою неможливо розкрити поняття громадянства, якщо не розкрити принципи інституту громадянства України, так як принципи є тією основою, яка цементує, зв'язує воєдино різноманітні сторони громадянства. У своїй сукупності вони складають своєрідну систему, кожен з елементів якої є відображенням характеру і сутності громадянства»¹⁰.

Принципи громадянства України – це висхідні засади, керівні ідеї, в яких відображається характер та сутність українського громадянства; вони являють собою певні закономірності, які дістали наукове усвідомлення, закріплюються в Конституції та чинному законодавстві України і становлять своєрідну систему, яка зв'язує воєдино різноманітні сторони громадянства України. Більшість авторів єдині в тому, що принципи громадянства не розрізнені, всі вони у своїй сукупності становлять певну систему. Щодо визначення цієї системи не існує єдиної точки зору. Різні автори по–різному класифікують принципи громадянства і відповідно утворюють різні групи принципів за різними кваліфікуючими ознаками. Отже, до них належать:

• принцип єдиного громадянства;
• принцип рівності громадянства;
• принцип збереження громадянства України у разі одруження та розірвання шлюбу;
• принцип збереження громадянства України особами, які проживають за межами держави;
• принцип захисту державою громадян України за кордоном;
• принцип неприпустимості депортації та екстрадиції громадян України;
• принцип невід'ємності громадянства;
• принцип невизнання за громадянами України належності до іноземного громадянства.

Законодавство України, як і законодавство інших держав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких принципів:

1) за «правом крові» (jus sanguinis), коли береться до уваги громадянство батьків особи незалежно від місця її народження. «Право крові» діє не тільки під час народження дитини, а й може поширюватися на випадки, коли батьки неповнолітньої особи набувають інше громадянство;

2) за «правом грунту» (jus soli), коли громадянство у даній державі надається будь–якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства або за обставин, пов'язаних з територією, з якою фізична особа має певні відносини. Територіальними факторами може бути й місце знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі.

В українському законодавстві зазначені принципи поєднуються, причому «право крові» превалює, а «право грунту» застосовується лише для дітей, батьками яких є особи без громадянства. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про громадянство України» громадянство України надувається:

• за народженням;
• за територіальним походженням;
• внаслідок поновлення у громадянстві;
• внаслідок усиновлення;
• внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;
• внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
• у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
• внаслідок встановлення батьківства;
• за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України¹¹.

Закон передбачає різні  варіанти набуття громадянства за народженням: від батьків – громадян України; коли дитина народжена за межами України тощо. Визначається, що особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, вважається громадянином України з моменту народження.

Особливу увагу заслуговує специфіка набуття громадянства за іншим критерієм – територіальним походженням.

Попередні закони достатньою мірою  не визначали, які категорії фізичних осіб мають право за цією підставою  набута громадянство.

Згідно зі ст. 8 Закону особа, яка  сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України»¹², а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР), є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Закон України «Про громадянство України» також докладно регламентує порядок набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення (ст. 11); набуття громадянства внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування (ст. 12); особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок встановлення над нею опіки громадянина України (ст. 13); набуття громадянства України дитиною у зв'язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них (ст. 14); набуття громадянства дитиною внаслідок встановлення батьківства (ст. 15). Передбачається також, що набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою (ст. 16 Закону)¹³.

Отже, населення держави володіє особливою підставою, яка надає їм статус громадянина, а також можливість повною мірою долучити себе до соціально–культурного, політичного, економічного та правового життя суспільва і держави, – громадянство. Обсяг прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов'язків, що покладені на неї цією державою, знаходяться у прямій залежності від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної країни. Громадянські й політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави. З цього випливає, що громадянство є одним із визначальних факторів у характеристиці правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу.

Необхідно зазначити, що громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території  даної держави. Сукупність усіх осіб, що проживають на території тієї чи іншої країни, становить її населення, яке складається з громадян даної держави, а також іноземців та осіб без громадянства. Громадянином України визнається лише та особа, яка перебуває в особливих правових зв'язках з Україною – зв'язках, що становлять зміст громадянства.

 

1.2. Характеристика співпраці міліції з громадянами

 

Особливе місце серед  функцій держави займає інститут правопорядку, завданням якого є  не тільки забезпечення правопорядку в країні, але й захист життя, здоров'я, прав і свободи громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. Всі ці функції втілюються в діяльності правоохоронних органів, зокрема органів міліції. Тому важливим чинником підвищення ефективності роботи органів внутрішніх справ є налагодження відносин співпраці міліції з населенням на основі взаємодовіри і взаємозуміння.

Співпраця між міліцією і населенням має три рівні  соціальних зв'язків: взаєморозуміння, взаємодія і взаємовідносини (Рис. 1.1).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.1. Рівні соціальних зв’язків співпраці міліції з населенням

Для характеристика співпраці  міліції з населенням потрібно зосередити увагу на аналізі стосунків між ними шляхом використання об'єктивних й адекватних методів. Найбільш доцільно для соціологічного дослідження буде використати метод анкетного опитування та фокус–групу на основі результатів науково–дослідницької лабораторії «Соціальна і психологічна робота в ОВС»¹⁴.

По–перше, одним з традиційних методів дослідження є анкетне опитування, що полягає в заповненні спеціально вибраними людьми опитувальника, який містить головним чином закриті питання з готовими варіантами відповідей. Серед питань можуть бути і відкриті (довільна відповідь). Логіка опитувальника будується відповідно до програми дослідження й уточнюється в процесі пілотажного дослідження (Додаток 1).

Характеристика вибіркової сукупності полянає в наступному. Для проведення анкетування була сформована багатоступінчаста квотна вибірка, що склала 428 чоловік. Основними соціально–демографічними ознаками, за якими формувалася вибіркова сукупність були стать (Рис. 1.2), вік (Рис. 1.3), освіта (Рис. 1.4).

Рис. 1.2. Динаміка респондентів в залежності від статі

 

Як видно з Рис. 1.2, усього було опитано 239 жінок (56%) і 188 чоловіків (44%).

Рис. 1.3. Динаміка респондентів в залежності від віку

 

На Рис. 1.3 зображено  розподіл респондентів за різними віковими категоріями: 16–19 років – 27 осіб (6%), 20–24 – 47 осіб (11%), 25–34 – 79 осіб (18%), 35–44 – 79 осіб (18%), 45–54 – 66 осіб (15%), 55–64 – 62 осіб (14%), понад 65 осіб (16%).

Рис. 1.4. Динаміка респондентів в залежності від освіти

 

Зі змісту Рис. 1.4 випливає, що серед респондентів з вищою освітою було 134 особи (31%), із середньо–спеціальною – 109 особи (25%), середньою – 122 особи (29%), незакінченою середньою – 62 особи (14%).

По–друге, одним із якісних методів соціально–психологічних досліджень є фокус–група, який являє собою групове напівстандартизоване інтерв'ю, що проходить у формі групової дискусії і спрямоване на одержання від її учасників «суб'єктивної інформації» про те, як вони сприймають різноманітні види практичної діяльності.

У процесі дослідження було проведено 12 фокус–груп (6 із працівниками міліції і 6 із представниками різноманітних соціально–демографічних груп населення). Учасниками фокусів–груп із міліцією виступили дільничні інспектори міліції, слідчі й оперуповноважені карного розшуку із стажем роботи 3 і більш років (усього 72 респонденти) (Рис. 1.5).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.5. Ідея фокус–групи

Важливо підкреслити, що одним з фундаментальних елементів співпраці міліції і населення, є урахування особливостей громадської думки про діяльність міліції. Її специфіка визначає стратегію налагодження контактів міліції з громадянами.

Відповідно до результатів, отриманих в ході дослідження, значна частина населення (у середньому біля 40 %) не може оцінити ефективність діяльності міліції, інші оцінюють її в основному як середню або низьку. Причому більше число респондентів змогло оцінити діяльність міліції міста, ніж діяльність районного відділу або дільничного інспектора (Табл. 1.1). Тобто, населення сприймає діяльність міліції абстрактно, безвідносно до власного життя і найближчого оточення.

 

Таблиця 1.1

Оцінка ефективності діяльності ОВС населенням

Об'єкти оцінювання	Оцінка ефективності діяльності			Не змогли оцінити
	висока	середня	низька
Міліція міста	11%	38%	21%	30%
Районний відділ міліції	8%	31%	20%	41%
Дільничний інспектор	7%	26%	18%	49%