Співпраця міліції в охороні громадського порядку

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ СПІВПРАЦІ МІЛІЦІЇ З ГРОМАДЯНАМИ…………...6

1.1. Поняття населення  (громадян)……………………………………….......6

1.2. Характеристика співпраці міліції  з громадянами……………………..15

1.3. Правові засади відносин громадян з міліцією…………………………25

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ……………..34

2.1. Завдання співпраці  міліції з населенням……………………………….34

2.2. Взаємодія громадян з міліцією…………………………………………42

2.3. Шляхи вдосконалення співпраці  з населенням………………………..52

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО–ТАКТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ З НАСЕЛЕННЯМ………………………………………………………………..66

3.1. Співпраця міліції  в охороні громадського порядку…………………...66

3.2. Охорона громадського порядку в профілактиці злочинів…………….82

ДОДАТКИ………………………………………………………………………..92

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….102

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………… 104

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми. Україна стоїть на шляху розвитку правової соціальної демократичної держави і громадянського суспільства, що вимагає від неї формування відповідних відносин між населенням країни та державними інститутами, установами. При цьому, суспільство повинно взяти на себе зобов’язання утримувати державні інститути шляхом сплати податків, дотримання вимог законів, які проголошує держава від імені її народу, активної участі у підвищенні ефективності та якості роботи державних службовців. Держава, зі свого боку, мусить забезпечувати зовнішню і внутрішню безпеку життя суспільства в усіх його сферах, основні права і свободи громадян.

Однією з актуальних проблем, з якими пов’язане зміцнення демократичних та правових засад суспільства, є вдосконалення відносин міліції та наслення, що проявляється в їх тісній співпраці. Це може бути досягнуте, з одного боку, в результаті вірно організованої взаємодії на засадах закону, а з іншого – за допомогою зміцнення партнерських, шанобливих стосунків між правоохоронцями і громадянами, створення позитивного образу працівника міліції та підвищення рівня довіри населення до міліції.

Варто зазначити, що взаємовідносини, що склалися в Україні на теперішній час, між органами внутрішніх справ і суспільством, не можна вважати оптимальними. Аналіз результатів соціологічних опитувань громадян свідчить, що в ряді місць склався негативний імідж міліції, внаслідок чого значно знизилась довіра населення до неї як до правоохоронного органу. Відстала від потреб часу теоретична, культурно–виховна підготовка самих правоохоронців. Не відповідає вимогам сьогодення і практична діяльність силових структур щодо створення доброзичливих взаємовідносин із населенням.

Отже, виникла необхідність у створенні виваженої системи заходів з метою привернення уваги населення до діяльності правоохоронців та стимулювання довіри до них з боку різних груп громадськості, а також визначення шляхів налагодження ефективної співпраці між міліцією та населенням.

Питання, що стосуються співпраці населення з міліцією, завжди були в центрі уваги не тільки науковців–юристів і практиків–правоохоронців, але й психологій та соціологів. Значний внесок у розробку даної проблеми внесли такі вчені як Л.Ш. Берекашвілі, А.С. Гречін, А.С. Греши, А.Є. Жалінський, А.П. Закалюк, В.Н. Іванов, Ю.В. Кідрук, А.П. Клюшніченко, Л.М. Колодкін, А.П. Коренєва, М.В. Костицький, Ю.Ф. Кравченко, Ю.А. Крісічков, А.Ф. Майдіков, В.П. Петков, В.Г. Поліщук, В.Т. Томін, В.А. Ребрій, В.А. Щегорцов та ін. Однак із здобуттям Україною незалежності відбулося багато змін в житті суспільства, почався процес створення нового законодавства, склалася певна практика його застосування, а відтак виникла потреба нового вивчення і осмислення цього питання. Останнім часом окремі проблеми співпраці міліції і населення активно досліджуються М.І. Ануфрієвим, О.М. Бандуркою, В.О. Соболєвим, Ю.Ф. Кравченком, О.Н. Ярмишем та іншими науковцями, а також практичними працівниками органів внутрішніх справ. Таким чином, дослідження правових основ співпраці міліції і населення набуває особливого змісту і актуальності.

Мета і завдання. Мета магістерської роботи полягає в тому, щоб на базі аналізу чинного законодавства України та узагальнень практики його реалізації визначити сутність, правові та організаційні засади, шляхи вдосконалення співпраці міліції і населення.

Для досягнення поставленої  мети автор поставив перед собою такі основні завдання:

– проаналізувати понятійний апарат «населення», «взаємодія», «співпраця», «громадський порядок»;

– з’ясувати зміст міліції щодо охорони прав і свобод громадян (населення);

– визначити специфіку завдань, основні принципи та функції співпраці міліції і населення;

– проаналізувати правову основу відносин населення з міліцією;

– визначити організаційно–тактичні заходи щодо зміцнення партнерських зв’язків міліції з населенням;

– дослідити сутність і місце громадського контролю в системі співпраці населення з міліцією.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері правоохоронної діяльності міліції за участю громадян (населення).

Предмет дослідження становлять правові засади, форми та методи співпраці міліції і населення.

Методи дослідження. Методологічною основою магістерської роботи є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Основними науковими методами дослідження було обрано теоретичні (аналіз літератури, узагальнення експериментальних даних, аналіз передового досвіду, аналіз статистичних даних щодо криміногенної ситуації в країні, області, підрайонах) та емпіричні (анкетування і метод експертних оцінок, до яких застосовувалися методи шкалування та ранжування).

Було також використано  досвід конкретно–соціологічних досліджень вітчизняних і закордонних фахівців з зазначеної проблеми.

Структура дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження, магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють вісім підрозділів, додатків, висновку, списку використаних літератури. Загальний обсяг роботи становить 111 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

СУТНІСТЬ СПІВПРАЦІ  МІЛІЦІЇ З ГРОМАДЯНАМИ

 

1.1. Поняття  населення (громадян)

 

Категорія «населення»  є об’єктом дослідження в основному не тільки демографії (тобто вивчає розмір, структури, динаміку руху і розвиток населення), але й багатьох інших наук, що вивчають окремих фізичних осіб та їх взаємодію з навколишнім середовищем.

Існує декілька визначень  поняття населення. Так, населення можна трактувати як сукупність людей, що постійно живуть у межах якоїсь конкретно вказаної території (районі, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї земної кулі тощо)¹.

Вчені–демографісти визначають народонаселення як сукупність людей, що живуть на Земній кулі (тобто населення Землі) або в межах конкретної території – континенту, країни, області і т. д.²

Не менш цікавим, є  визначення населення як відносно стійкої  сукупності людей, що природно й історично формується, безперервно самовідновлюється у процесі відтворення життя. Це – провідний матеріальний компонент людського суспільства. Саме прихильники цього визначення виділили загальну теорія народонаселення, що представляє собою систему теоретичних концепцій розвитку народонаселення та методологічних підходів до його вивчення. Її основна мета – виявляти закони й закономірності відтворення народонаселення.

Представники науки  міжнародного права трактують населення  як сукупність індивідів, які постійно чи тимчасово проживають на території певної держави і підпадають під дію її юрисдикції³.

Отже, в літературі немає однозначного і чіткого визначення поняття «населення», хоча воно само часто використовується у різноманітних актах. Загалом, під населення прийнято розуміти просту сукупність індивідів, що проживають на території держави чи її окремої адміністративно–територіальної одиниці. За цією ознакою категорія «населення» суттєво відрізняється від подібних категорій, зокрема, «нація», «народ», «етнос», ознакою яких є наявність певної єдності, як правило, історичної, соціальної, культурної чи мовної.

У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її (тобто населення), знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції – законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави. Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.

За загальним правилом, до поняття населення будь–якої держави входять:

1) громадяни даної  держави (основний склад населення);

2) іноземні громадяни; 

3) особи, які мають  подвійне громадянство (біпатриди);

4) особи, які не мають  громадянства (апатриди)⁴.

Визначення правового  положення кожної з указаних категорій населення у відповідності з принципом суверенітету належить до внутрішньої компетенції кожної держав. Та досить часто в національних законодавствах виникають колізії з питань про громадянство (багаточисельні невідповідності між законами різних держав призвести до появи безгромадянства і множинного громадянства), про правовий статус іноземців та захист прав індивідів. Крім того, держави здійснюють міжнародне співробітництво для боротьби зі злочинністю та тероризмом. Результатом цього співробітництва є велика кількість двосторонніх багатосторонніх конвенцій, договорів та інших міжнародних актів, які регулюють відповідні відносини між державами. Звідси випливає потреба врегулювання положення населення міжнародним публічним правом.

Особливістю населення  України є його тісний зв'язок з державою, що проявляється в політико–правовому характері між кожною фізичною особою та Україною. Цей зв'язок в юриспруденції прийнято іменувати інститутом громадянства.

Як відомо, громадянство як правова категорія, представляє собою інститут внутрішнього конституційного права держави, норми якого містяться, як правило, в конституціях та спеціальних законах про громадянство. При врегулюванні відносин громадянства держава не повинна порушувати не лише права та свободи людини і громадянина, а й суверенні права інших держав. Так, в Україні прийнятий і діє Закон України від 18.01.2001 р. № 2235–ІІІ «Про громадянство України». Цей Закон розроблений з урахуванням міжнародних стандартів і містить численні відсилки до міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України. Відповідно до норм Закону, громадянство – це стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках⁵.

Поняття «громадянин» зазнала  деяких змін в ході історії. Так, сьогодні під громадянином розуміють наступне:

1) член держави з  республіканською формою правління;

2) активний суб’єкт,  що володіє політичними правами;

3) особа, що має стійкий  правовий зв'язок⁶.

Громадянство як стійкий  правовий зв’язок держави та громадянина є, з одного боку, невід’ємним правом людини, а з іншого – необхідним атрибутом державного суверенітету. Міжнародно–правове значення інституту громадянства полягає, перш за все, у тому, що він є підґрунтям більшості внутрішньодержавних та міжнародно–правових механізмів захисту прав людини і громадянина, тому при вирішенні питань реалізації прав і свобод на національному та світовому рівнях необхідно розв’язувати на цих рівнях і проблеми громадянства⁷.

Слід відмітити, що для визначення стійкого правового зв’язку між державою та індивідом вживаються різні поняття – «громадянство», «підданство», а також «державна (національна) належність». Традиційним є підхід, згідно з яким громадянство (citizenship) розглядається як зв’язок людини з державою–республікою, а підданство (subjectness) – з державою–монархією. Термін «державна (національна) належність» (nationality) запозичений з британської правової термінології, де він означає правовий зв’язок з монархом громадян держав–колишніх колоній, а нині – членів Британської співдружності. Сучасна юридична наука стоїть на позиціях, згідно з якими будь–яка належність людини державі чи тим більше монарху, а також їх зверхність над людиною неприпустима, тому вживання поряд з терміном «громадянство» термінів «підданство» та «державна (національна) належність» не допускається⁸.

Громадянство створює  єдині взаємні права та обов’язки  для людини і держави. Саме з ним  пов’язані найсуттєвіші наслідки для  обох сторін – обсяг прав, обов’язків і відповідальності держави та громадянина.

Отже, основними характеристиками громадянства є :

• правовий стан, який виражається, з одного боку, у його загальному, правовому нормуванні, з іншого – в індивідуальному документальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (паспорт громадянина, свідоцтво про народження тощо). Громадянином держави особа є не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між нею й державою певних правових зв’язків;
• стійкий характер відносин громадянства, які існують постійно (від народження до смерті громадянина) і мають загальний порядок припинення, що не припускає розриву громадянства в односторонньому порядку;
• двосторонній зв’язок людини з державою, який виявляється в сукупності взаємних прав, обов’язків і відповідальності та ґрунтується на визначенні й повазі гідності, основних прав і свобод людини;
• розповсюдження на громадянина суверенної влади держави як в середині країни, так і поза її межами.