Административно-правовое квалификации зложивань монопольним становищем в Украине

     На  практиці встановлення родового об’єкта  конкретного адміністративного  проступку труднощів не викликає. Адже родовий об’єкт зазвичай відображається у назві того Розділу КУпАП  або іншого закону, де закріплена відповідна адміністративно-деліктна норма.

     Виходячи з назви Розділу XІІ КУпАП “Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфери послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності”, родовий об’єкт монополістичних зловживань можна визначити, як охоронювані санкціями адміністративно-деліктних норм юридичні відносини, що складаються у сфері фінансової та підприємницької діяльності.

     До  Розділу XІІ КУпАП включаються проступки, що посягають на різні родові об’єкти: правовідносини у сфері послуг, галузях  торгівлі, громадського харчування, фінансів, підприємницької діяльності. Поєднання різнорідних деліктів спостерігається також і у деяких інших розділах КУпАП (зокрема, у Розділах V, VII, VIII і X). Подібний підхід до структуризації Особливої частини КУпАП видається не зовсім вдалим.

     Очевидно, що будь-який кодифікований акт деліктного законодавства у структурному відношенні може вважатися довершеним лише тоді, коли в основу його будови буде закладено  такий принцип: “Делікти, поміщені у один і той же Розділ Кодексу  посягають на один і той самий родовий об’єкт” (саме за цим принципом сформована структура нині діючого Кримінального Кодексу України).

     Зважаючи  на це, у проекті нового КУпАП  проступки, передбачені нині Розділом XІІ Кодексу, мають групуватись у  декілька окремих Розділів: “Розділ N. Адміністративні проступки у галузі торгівлі”; “Розділ N. Адміністративні проступки у сфері послуг”; “Розділ N. Адміністративні проступки у сфері фінансів та господарської діяльності”. Саме до останнього і має бути включена норма, яка передбачає адміністративну відповідальність за зловживання монопольним становищем на ринку.

     Безпосередній об’єкт зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку в науковій літературі аналізується рідко. Лише окремі дослідники у своїх доробках намагаються розкрити зміст відповідного поняття, побудуватйого чітку дефініцію. При цьому більшість таких спроб характеризуються значним рівнем дискусійності.

     Так, наприклад, С.Б. Мельник визначає безпосередній  об’єкт зловживання монопольним  становищем, як “суспільні відносини в сфері конкуренції, що охороняються правом, конкретні блага суб’єктів господарювання і споживачів, а також суспільні і державні інтереси охорони конкуренції на ринку України” [139,  с. 146]. Віддаючи належне С.Б. Мельник як одному з небагатьох вітчизняних правників, котрі звертаються до розгляду відповідної проблематики, все ж маємо висловити деякі зауваження щодо наведеної дефініції.

     По-перше, вона жодним чином не відображає специфіку  монополістичних зловживань (проте саме ця функція покладається на безпосередній об’єкт проступку). Очевидно, що зміст визначення, запропонованого С.Б. Мельник, є надто широким. По суті він охоплює будь-які прояви антиконкурентної діяльності, а не лише ті, що пов’язані зі зловживанням монопольним становищем.

     Так, формула «суспільні відносини в  сфері конкуренції, що охороняються правом» у рівній мірі придатна для  позначення об’єктів: злочину, передбаченого  ст. 228 КК України “Примушування  до антиконкурентних узгоджених дій”; господарського правопорушення, передбаченого ст. 6 Закону про захист економічної конкуренції “Антиконкурентні узгоджені дії”; адміністративного проступку, передбаченого ст. 166-3 КУпАП “Дискримінація підприємців органами влади і управління”, та ряду інших деліктів.

     По-друге, немає підстав для включення  в об’єкт зловживання монопольним  становищем разом із суспільними  відносинами конкретних благ суб’єктів  господарювання та споживачів. Адже у  такому разі невиправдано ототожнюються  дві принципово відмінні юридичні категорії: об’єкт делікту (правовідносини) та його предмет – прояви об’єктивного буття (речі, людська поведінка, енергія, інформація, стани, особисті нематеріальні блага тощо), з приводу яких ці правовідносини складаються [52, с. 27].

     Як  слушно зазначається у літературі, жодне благо не може бути об’єктом правової охорони та відповідно – об’єктом протиправного посягання, поза своїм суспільним значенням [53, с. 20-25]. Інакше не зрозуміло, чому в одних випадках законодавець допускає завдання шкоди певному благу (наприклад, у стані крайньої необхідності), а в інших – ні. Або чому, відносячи обмеження конкурентоспроможності суб’єктів господарювання до переліку монополістичних зловживань, законодавець дозволяє таке обмеження за “наявності об’єктивно виправданих на те причин (див.: п. 6 ст. 13 ЗУ “Про монополістичні зловживання”)”.

     Причини полягає у тому, що закон охороняє не благо, а конкретні суспільні  відносини, які з приводу нього  складаються. Без визнання цього  факту неможливо пояснити ані  суспільну шкідливість діяння, ані доцільність його заборони в одних випадках та дозволу в інших.

     Більш зважений підхід до розуміння сутності безпосереднього об’єкта зловживання  монопольним становищем демонструють автори науково-практичного коментарю  до КУпАП за загальною редакцією А.С. Васильєва. У цьому виданні безпосередній об’єкт монополістичних зловживань визначається лаконічно і водночас досить точно: “суспільні відносини з приводу обмеження і попередження монополізму на ринку” [230, с. 468]. Але й ця дефініція не позбавлена деяких спірних моментів.

     Вітчизняне  антимонопольне законодавство не розкриває  зміст поняття «монополізм» (аналогічна ситуація має місце і у законодавстві  всіх інших країн СНД). Відтак, правильне уявлення про сутність монополізму може бути сформовано лише на основі наукових джерел, де поняття монополізму визначається, як “діяльність господарюючих суб’єктів, а також дії або угоди органів влади і управління між собою чи з господарюючими суб’єктами, спрямовані на недопущення, обмеження чи усунення конкуренції” [54, с. 12] або “антиконкурентна діяльність господарюючих суб’єктів-монополістів та органів управління, наділених владними повноваженнями у сфері економіки” [55, с. 19].

     З наведених дефініцій випливає, що поняття монополізму, крім випадків монополістичних зловживань, охоплює будь-які інші прояви антиконкурентної діяльності: антиконкурентні узгоджені дії, дискримінацію підприємців органами публічної адміністрації тощо. Тому, справедливим буде стверджувати, що на суспільні відносини щодо обмеження і попередження монополізму посягають не лише зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку (ст. 166-1 КУпАП), але й адміністративні проступки, передбачені ст.ст. 166-2 та 166-3 КУпАП.

     У такому контексті аналізоване визначення є недостатньо конкретним. Адже, як слушно зазначається у літературі, поняття безпосереднього об’єкта має максимально точно відображати юридичну природу окремого делікту, сприяти його відмежуванню від решти суміжних правопорушень у ході юридичної кваліфікації  [56, с. 29].

     З нашої точки зору, при побудові дефініції поняття «безпосередній об’єкт зловживання монопольним (домінуючим) становищем» треба виходити з  наступного:

     1) за правилами формальної логіки  одиничне поняття «безпосередній  об’єкт зловживання монопольним (домінуючим) становищем» має відображати ключові характеристики більш загальних понять, яким воно прямо чи опосередковано підпорядковується («загальний об’єкт», «родовий об’єкт», «видовий об’єкт»). Універсальними ознаками, спільними для усіх “ланок” конкретизації об’єктів адміністративного делікту, є такі: а) об’єктом проступку завжди виступають суспільні відносини; б) кореспондуючі суспільні відносини регламентуються нормами різних галузей права – адміністративного, господарського, цивільного, інформаційного тощо; в) ці відносини охороняються санкціями адміністративно-деліктних норм.

     2) поряд із загальними ознаками  у понятті «безпосередній об’єкт  зловживання монопольним (домінуючим) становищем» повинні бути відображені  специфічні риси, які дозволять відмежувати його від безпосередніх об’єктів інших адміністративних проступків. На нашу думку, головною особливістю безпосереднього об’єкта монополістичних зловживань є те, що кореспондуючі суспільні відносини складаються у сфері ринкової діяльності монополій та олігополій. Аналіз вітчизняного адміністративно-деліктного законодавства показує, що на правовідносини у цій сфері не посягає жоден інший проступок.

     Виходячи  з викладеного, безпосередній об’єкт зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку можна визначити, як: охоронювані адміністративно-деліктним правом правові відносини, які складаються щодо ринкової діяльності монополій та олігополій. 

      3.2. Об’єктивна сторона  зловживання монопольним  (домінуючим) становищем  на ринку

     Об’єктивна сторона адміністративного проступку – це зовнішній прояв проступку, котрий виражається у вчиненні діяння, забороненого вітчизняним адміністративно-деліктним законодавством, а також характеризується наявністю причинного зв’язку між діянням і наслідком, часом, місцем, обставинами, способом, знаряддям та засобами вчинення протиправного діяння.

     Ознаки  об’єктивної сторони складів  адміністративних проступків закріплюються  в диспозиціях відповідних адміністративно-деліктних  норм. У теорії адміністративного права їх традиційно поділяють на обов’язкові і факультативні. До обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу проступку відносять протиправне діяння (дію або бездіяльність). До факультативних – шкідливі наслідки протиправного діяння, причинний зв’язок між протиправним діянням та його шкідливими наслідками, а також час, місце, спосіб, знаряддя і засоби вчинення адміністративного проступку [57, с. 10; 58, с. 168].

     Існують і інші підходи до розуміння змісту об’єктивної сторони складу адміністративного  делікту. Приміром, російський правник В.Є. Сєврюгін включає до переліку обов’язкових ознак об’єктивної сторони суспільну шкідливість, караність та протиправність діяння [59, с. 46 – 47]. Проте з цією точкою зору погодитись доволі важко. Ознаки суспільної шкідливості, караності та протиправності іманентні адміністративному проступку в цілому, тож виділяти їх у рамках структурних елементів складу делікту не доцільно. Неможливо говорити про протиправність чи караність певного діяння без встановлення ознак об’єкта адміністративного проступку, його суб’єкта та суб’єктивної сторони.

     Аналіз  ознак об’єктивної сторони монополістичних  зловживань дозволяє зробити висновок про відсутність серед них  шкідливих наслідків та причинного зв’язку між цими наслідками й  протиправним діянням. Це пов’язано з тим, що склади відповідних адміністративних проступків належать до розряду формальних. А делікти з формальними складами вважаються вчиненими незалежно від настання або ненастання шкідливих наслідків: “... у таких проступках шкідливі наслідки виведені за межі складу і не впливають на кваліфікацію” [60, с. 24].

     Конкретна вказівка на цю обставину міститься  в інформаційному листі Вищого господарського суду України 13 квітня 2007 року № 01-8/229 “Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства”. Зокрема, у п. 9 цього документа зазначається: “Для кваліфікації зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку не є обов’язковим з’ясування наслідків у формі завдання збитків для його конкурентів та споживачів або інше реальне порушення їх прав чи інтересів, оскільки достатнім є встановлення самого факту вчинення зловживання (наприклад, пропонування товарів за монопольно високими цінами, укладання з різними споживачами рівнозначних договорів, що містять різні ціни чи інші умови без об’єктивно виправданих на те причин, тощо) та можливості настання відповідних наслідків” [61].

     До  об’єктивної сторони зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку не входять і факультативні  ознаки (час, місце, знаряддя та інші обставини  вчинення діяння), оскільки жодна з цих ознак не закріплюється в диспозиції ст. 166-1 КУпАП.

     Відтак, зміст об’єктивної сторони монополістичних  зловживань вичерпується ознаками фактичних  діянь (дій або бездіяльності), шляхом яких вони вчинюються. У диспозиції норми, закріпленої у ст. 166-1 КУпАП, відображено чотири види таких діянь. Умовно їх можна поділити на:

1) дискримінаційні  – нав’язування умов договору, які ставлять контрагентів у  нерівне становище;

2) зв’язувальні  – нав’язування додаткових умов, що не стосуються предмета договору, в тому числі нав’язування товару, не потрібного контрагенту;

3) обмежувальні  – обмеження або припинення  виробництва, а також вилучення  з обігу товарів із метою  створення або підтримки дефіциту  на ринку чи встановлення монопольних цін;

4) ігноративні   – часткова або повна відмова  від реалізації чи закупівлі  товару за відсутності альтернативних  джерел постачання або збуту  з метою створення або підтримки  дефіциту на ринку чи встановлення  монопольних цін. 

      Треба зауважити, що обмежувальні та ігноративні зловживання є лише конкретизацією загального правила, закріпленого у змісті ст. 166-1 КУпАП. Згідно з цим правилом до монополістичних зловживань належать будь-які дії, спрямовані на створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців, встановлення монопольних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, а також дискримінаційних цін, що обмежують права окремих споживачів [14].