Административно-правовое квалификации зложивань монопольним становищем в Украине

      Але, в цілому, положення ГКУ і Закону про захист економічної конкуренції (у частині регулювання господарської  відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку) суттєво різняться. Умовно ці відмінності можна поділити на дві групи:

      1) відмінності, зумовлені правилами  нормотворення. Так, наприклад,  Закон “Про захист економічної  конкуренції” (на відміну від  ГКУ) детально регламентує процесуальний аспект притягнення суб’єктів домінуючого становища за вчинення монополістичних зловживань: розділи VІІ та ІХ цього Закону визначають порядок порушення, розгляду і вирішення відповідних господарських справ, порядок виконання, перегляду та оскарження рішень у цих справах. Включати аналогічні положення до ГКУ недоцільно, оскільки відомо, що дублювання змісту юридичних норм у різних правових актах часто веде до невиправданого нагромадження нормативного матеріалу.

      До  цієї ж групи відмінностей можна віднести: – конкретизацію у Законі “Про захист економічної конкуренції” розмірів санкцій норм, що встановлюють господарську відповідальність за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, а також порядку їх обчислення; – визначення у Законі “Про захист економічної конкуренції” величини відшкодування збитків, завданих суб’єктам господарювання, продавцям, покупцям або споживачам внаслідок монополістичних зловживань, та ін.

      2) відмінності, зумовлені вадами  юридичної техніки. Попри взаємодоповнюючий характер ГКУ і Закону про захист економічної конкуренції (у частині регламентації господарської відповідальності за вчинення монополістичних зловживань), деякі положення цих законодавчих актів характеризуються певною неузгодженістю і контрадикторністю. Такі відмінності є серйозним недоліком вітчизняного конкурентного законодавства. В окремих випадках вони суттєво перешкоджають правильній кваліфікації правопорушень, належному застосуванню матеріальних і процесуальних норм господарського права.

      Розглянемо  зазначені відмінності детально:

      – по-перше, значно різняться поміж  собою переліки монополістичних  зловживань, закріплені у ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції  та  ст. 29 ГКУ (див. попередній параграф цієї роботи). Так, наприклад, ст. 29 ГКУ не відносить до монополістичних зловживань випадки усунення конкурентів із ринку, відмови від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел тощо. Очевидно, що внаслідок можливих законодавчих змін відповідна різниця може збільшуватись і надалі. Тим більше, що один із цих переліків (перелік ГКУ) законодавець сконструював як абсолютно вичерпний, а інший (перелік Закону “Про захист економічної конкуренції”) – як примірний та такий що не охоплює усіх можливих монополістичних зловживань.

      На  нашу думку, існує щонайменше два  шляхи вирішення окресленої проблеми: а) приведення ст. 29 ГКУ у точну  відповідність до положень Закону України  “Про захист економічної конкуренції”; б) бланкетна конструкція ст. 29 ГКУ, яка б відсилала суб’єкта правозастосування до змісту ст. 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Причому, з точки зору юридичної техніки, пріоритетним видається останній варіант. Саме він дозволить уникнути дублювання нормативних правових приписів, яке “веде до нагромадження нормативно-правового матеріалу, ускладнює пошук оригінальних норм, дезорієнтує суб’єктів правозастосування, створюючи враження про наявність у законодавстві “зайвих” норм, які можна не враховувати в конкретних правовідносинах, створює додаткові труднощі при подоланні колізій” [40, с. 190].

      – по-друге, у ГКУ (ст. 251) закріплюється єдиний вид господарських санкцій за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку – штраф. Водночас Закон “Про захист економічної конкуренції”, крім штрафу, передбачає можливість застосування до порушників антимонопольного законодавства такого заходу, як примусовий поділ. У зв’язку з цим варто доповнити чинний ГКУ окремою нормою, яка б передбачала можливість накладання на порушників конкурентного законодавства не лише штрафу, але й інших санкцій, передбачених вітчизняним законодавством.

      – по-третє, норми ГКУ і Закону про захист економічної конкуренції по-різному визначають підстави адміністративної відповідальності за порушення конкурентного законодавства. Відповідно до ст. 252 ГКУ посадові особи підприємств (установ, організацій) та приватні підприємці несуть адміністративну відповідальність за: – зловживання монопольним становищем на ринку; – неправомірні угоди між суб’єктами господарювання; – дискримінацію суб’єктів господарювання; недобросовісну конкуренцію; – порушення правил подання передбаченої законом інформації органам АМКУ; – невиконання чи несвоєчасне виконання рішень органів АМКУ.

      Закон про захист економічної конкуренції  визначає тільки одну таку підставу: у ч. 3 ст. 54 “Адміністративна відповідальність громадян-підприємців та посадових осіб” йдеться про адміністративну відповідальність працівників суб’єктів господарювання за створення перешкод працівникам органів АМКУ у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації.

      Як  відомо, нині дія адміністративно-деліктних  норм поширюється на широкий перелік  правопорушень у сфері економічної  конкуренції (зокрема, на зловживання  монопольним (домінуючим) становищем, антиконкурентні узгоджені дії, недобросовісну конкуренцію та ін.). Зважаючи на це вибіркове виділення у Законі про захист економічної конкуренції окремих підстав адміністративної відповідальності за порушення конкурентного законодавства видається необґрунтованим.

      На  нашу думку, норма, закріплена у ч. 3 ст. 54 Закону про захист економічної  конкуренції, має охоплювати всі  випадки, коли за правопорушення у конкурентній сфері законом передбачається адміністративна  відповідальність. З цією метою ч. 3 ст. 54 Закону України “Про захист економічної конкуренції” необхідно викласти у такій редакції: “За правопорушення, передбачені пунктами 1, 2, 4, 5, 13-16 статті 50 цього Закону, посадові особи суб'єктів господарювання несуть адміністративну відповідальність згідно із законом”.^*

      Підсумовуючи  сказане, зауважимо, що з часом в  Україні дедалі зростає важливість інституту господарської відповідальності за монополістичні зловживання. Про  результати впливу цього інституту  на формування проконкурентної моделі ринкових відносин свідчать статистичні показники кількості припинених господарських правопорушень, обсягів відверненої шкоди та збитків, відшкодованих державі й споживачам. У даному відношенні не менш визначним (хоч і важко обчислюваним) є превентивний ефект господарської відповідальності. Опитування посадових осіб підприємств, які займають монопольне або домінуюче становище на вітчизняних ринках, свідчить, що господарсько-деліктна охорона ринкових відносин слугує надійним інструментом профілактики монополістичної деліктності. Так, серед факторів, які утримують господарюючих суб’єктів від вчинення монополістичних правопорушень, 95% респондентів на перше місце поставили наявність суворих господарських санкцій. Отже, не можна заперечувати необхідність існування господарської відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

      2. Адміністративна відповідальність  за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Незважаючи на те, що адміністративна

 відповідальність  за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку в Україні була запроваджена більше десяти років тому, питання про її доцільність й досі вважається дискусійним. У ході безпосереднього спілкування працівниками Антимонопольного комітету України неодноразово озвучувалась ідея про необхідність скасування адміністративної відповідальності за монополістичні зловживання. Як свідчать результати опитування, такої думки дотримується майже кожен четвертий його учасник (усього опитано 62 особи).

      Близько третини прибічників цієї точки зору (8 % від загальної кількості опитаних) пояснюють свою позицію дуже низькими показниками практики застосування відповідної адміністративно-деліктної норми: з 1995 по 2007 рік за ст. 166-1 КУпАП було притягнуто до відповідальності усього 73 особи (у середньому – близько шести осіб щорічно) [127; 128; 129; 141; 142]. На підставі цього ст. 166-1 КУпАП вважається ними недієвою та такою, що не має широких перспектив для подальшого застосування.

      Частина противників адміністративної деліктизації монополістичних зловживань (10 % від загальної кількості опитаних) вказують на неефективність адміністративних стягнень. На їх думку, розмір санкцій, передбачених ст. 166-1 КУпАП, є надзвичайно малим і не відповідає реальному ступеню суспільної шкідливості делікту.^* Крім того, він не здатний справити належний виховний вплив на посадову особу підприємства, чи підприємця, доходи яких нерідко обчислюються десятками або сотнями тисяч гривень.

      Як  відомо, значно суворіші санкції за зловживання монопольним становищем застосовуються до юридичних осіб.^** Це дало останній категорії респондентів (6 % опитаних) привід вважати такі санкції цілком достатнім інструментом боротьби з монополістичними зловживаннями. Ними стверджується, що притягувати фізичних осіб до адміністративної відповідальності за монополістичні зловживання немає сенсу. Адже, по-перше, нерідко відповідальна особа є власником або співвласником суб’єкта господарювання і внаслідок господарського стягнення сама зазнає відчутних втрат. А по-друге, належний виховний вплив на посадову особу цілком здатні забезпечити існуючі стягнення дисциплінарного характеру.

      Незважаючи  на певний раціональнізм, усі подібні  твердження важко визнати переконливими. Міркування з цього приводу варто викласти у тій самій послідовності, у якій наводились аргументи противників адміністративної відповідальності за монополістичні зловживання:

      1) при вирішенні питання про  доцільність деліктизації того  або іншого діяння треба виходити  не з кількісних показників правозастосовчої практики, а з таких критеріїв, як суспільна небезпека, антигромадська спрямованість, обсяги заподіяної шкоди тощо. Лише у поодиноких випадках відсутність практики застосування деліктних норм спричинена соціальними, економічними, політичними та правовими перетвореннями, що призводять до втрати діянням свого первинного антисоціального змісту (прикладом тут може слугувати ст. 196 КУпАП “Порушення правил навчання карате”, яка не застосовується десятки років і, вочевидь, ніколи не буде застосовуватись надалі).

      Набагато  частіше така ситуація зумовлюється вадами законодавчої конструкції адміністративно-деліктних  норм, низьким професійним рівнем уповноважених суб’єктів кваліфікації, недоліками процесуального механізму  реалізації тощо. Очевидно, що сьогодні саме ці фактори стають на заваді належному застосуванню положень ст. 166-1 КУпАП. Адже монополістичні зловживання не втрачали і навряд чи колись втратять ознаки суспільної шкідливості. Взагалі, у вітчизняному праві є досить багато деліктних норм, які застосовуються вкрай рідко, хоча доцільність їх існування не викликає жодних сумнівів. Приміром, ст. 439 КК України “Застосування зброї масового знищення” протягом свого існування не застосовувалась жодного разу, проте це не є приводом для дискусій на тему її необхідності;

      2) не може слугувати підставою  для відміни адміністративної  відповідальності за зловживання  монопольним становищем і недостатня  ефективність відповідних адміністративно-деліктних  санкцій. Підкреслимо: неефективність не означає недоцільність. Справді, у даному випадку має місце явна невідповідність розміру адміністративного стягнення ступеню суспільної шкідливості проступку. Проте ця проблема характерна для переважної більшості чинних адміністративно-деліктних норм (див. нижче). Єдино можливими шляхами її вирішення є перегляд існуючої системи адміністративних стягнень, а також розробка науково обгрунтованих засад обчислення коефіцієнту ефективності адміністративних штрафів. У цілому ж окреслена проблема не має безпосереднього зв’язку з питанням про віднесення або невіднесення монополістичних зловживань до числа адміністративно-деліктних явищ;

      3) щодо ідеї про “самодостатність”  господарських санкцій варто  зауважити, що зважаючи на специфіку  вітчизняного ринку, значна кількість домінуючих суб’єктів господарювання перебувають у державній власності. Серед підприємств-монополістів частка приватних структур взагалі мізерна. Тому цілком природно, що серед суб’єктів зловживання монопольним (домінуючим) становищем теж переважають державні підприємства. Внаслідок застосування щодо них господарських санкцій, збитків зазнає саме держава, а не власник чи будь-яка інша посадова особа, відповідальна за прийняття управлінських рішень. Тож скасування відповідних адміністративно-деліктних норм означатиме, що у всіх цих випадках особа, винна у заподіянні значних збитків державі, фактично залишатиметься безкарною.