Административно-правовое квалификации зложивань монопольним становищем в Украине

      У цілому, ідея, згідно з якою адміністративно-правовий аспект кваліфікації полягає у зверненні  до адміністративно-деліктного законодавства, навряд чи може бути всерйоз опонована. Проте, форма вираження даної  ідеї не виглядає такою ж незаперечною. Зведення адміністративно-правового аспекту кваліфікації до вибору статті КУпАП, котра передбачає відповідальність за певний проступок, видається необґрунтованим із двох причин.

      По-перше, кваліфікація не обмежується вибором  статті Особливої частини КУпАП. Вона потребує обов’язкового звернення до цілого ряду статей Загальної частини Кодексу, зокрема, до тих, які визначають: - форми адміністративно-деліктної вини (ст. 10 та 11 КУпАП); - вік адміністративної відповідальності     (ст. 12 і 13 КУпАП) тощо. Як правило, у статтях Особливої частини КУпАП розкриваються тільки зовнішні ознаки конкретних протиправних діянь. Набагато рідше вони характеризують суб’єктивну сторону посягання або спеціальні ознаки його суб’єкта. Але у будь-якому випадку, наскільки б повним не був опис адміністративно-деліктного діяння у статті Особливої частини КУпАП, цих ознак завжди буде недостатньо для констатації складу адміністративного проступку у скоєному. На їх підставі не можна зробити точний висновок про осудність правопорушника, зміст його вини тощо.

      По-друге, на відміну від кримінального  права, єдиним джерелом якого є Кримінальний Кодекс України (див.: ст. 3 КК України), відповідальність за вчинення адміністративних проступків передбачена не лише чинним КУпАП, але й іншими законодавчими актами. На це прямо вказує ст. 2 КУпАП: “Законодавство України про адміністративні правопорушення складається з КУпАП та інших законів України. <…> Питання щодо адміністративної відповідальності за порушення митних правил регулюються Митним Кодексом України” [14]. Тож адміністративно-правовий аспект кваліфікації може полягати не лише у виборі статті Особливої частини КУпАП, а й у зверненні до інших нормативно-правових актів.

      З цієї ж причини не можна визнати  переконливою думку, за якою відсутність у КУпАП відповідної адміністративно-деліктної норми виключає кваліфікацію посягання як адміністративного проступку. Будучи відсутньою у КУпАП, така норма цілком може мати місце в іншому законі (кодексі). І ця обставина  не стане на заваді кваліфікації адміністративного проступку.

      Таким чином, у даному контексті треба  говорити не про одне з джерел адміністративно-деліктного права (КУпАП), а про адміністративно-деліктне законодавство в цілому.

    2) Під соціальним аспектом кваліфікації адміністративних деліктів пропонується розуміти “встановлення, чи є дії (бездіяльність) суспільно небезпечними або шкідливими, і чи необхідно з точки зору адміністративного 
законодавства вважати їх протиправними” [10, c. 215].

      У спрощеному вигляді ідея соціального аспекту кваліфікації може бути розкрита таким чином: спочатку суб’єкт юридичної оцінки здійснює вибір норм адміністративно-деліктного законодавства, які містять ознаки складу конкретного адміністративного проступку. Встановлення відповідності цих ознак до ознак фактичного діяння втілює адміністративно-правовий аспект кваліфікації. Після цього суб’єкт кваліфікації звертається до тих норм Загальної частини КУпАП, які виключають суспільну шкідливість діяння (відповідні адміністративно-деліктні імунітети, закріплені у ст. 14–20 КУпАП). Саме з’ясування обставин, що виключають адміністративну відповідальність (наприклад, стану крайньої необхідності, необхідної оборони тощо), репрезентує соціальний аспект кваліфікації. Адже при цьому робиться висновок про суспільну шкідливість або нешкідливість посягання.

      Треба вказати на дискусійність деяких міркувань О.І. Остапенка з цього  приводу. Вчений пише: “Думається, що більш  важливим (ніж адміністративно-правовий. – О.С.) є соціальний аспект, який відображає первинну, матеріальну ознаку адміністративного делікту. <…> Здійснення за допомогою адміністративно-правових норм соціальної оцінки суспільно-шкідливих дій допомагає вірно розмежовувати делікти, злочини та інші аморальні дії” [10,         c. 215].

      З думкою про перевагу соціального аспекту кваліфікації над її адміністративно-правовим аспектом погодитись доволі важко. Для більш повного усвідомлення подальших висновків розглянемо витоки цієї ідеї.

      Остання базується на тому, що навіть за повної тотожності ознак діяння та ознак конкретної адміністративно-деліктної норми (реалізується адміністративно-правовий аспект кваліфікації) може бути виявлено обставини, які виключають суспільну шкідливість скоєного (відповідно, реалізується соціальний аспект кваліфікації). Єдиним можливим результатом кваліфікації у даному випадку є висновок про відсутність ознак складу проступку у вчиненому діянні. Оскільки такий висновок робиться на основі соціального (а не адміністративно-правового) аспекту кваліфікації, то саме цей аспект і пропонується вважати більш важливим та значущим.

      На  перший погляд, подібний хід міркувань є достатньо логічним, але він не може свідчити про другорядність адміністративно-правового аспекту кваліфікації.

      Дійсно, відсутність у діянні ознак суспільної шкідливості унеможливлює його остаточну кваліфікацію, навіть якщо воно має зовнішні ознаки проступку, закріпленого у конкретній адміністративно-деліктній нормі; але не може кваліфікуватись як делікт діяння, котре завдає реальну шкоду суспільним відносинам, але не передбачене жодною адміністративно-деліктною нормою.

      Якщо  у ході реалізації адміністративно-правового  аспекту кваліфікації буде з’ясовано, що жодна адміністративно-деліктна норма не передбачає відповідальності за вчинене діяння, то навіть очевидна суспільна шкідливість останнього не зможе вплинути на остаточний висновок про відсутність складу делікту.

      З цього випливає таке положення: адміністративно-правовий та соціальний аспекти кваліфікації мають однаково важливе значення для юридичної оцінки скоєного. Негативний висновок щодо будь-якого з цих  аспектів виключає кваліфікацію адміністративного проступку в цілому. Відповідно жоден із них не має пріоритетного значення щодо іншого.

      Взагалі, розмежування адміністративно-правового  та соціального аспектів кваліфікації носить умовний, суто теоретичний характер. На практиці розділити зазначені аспекти неможливо. Висновок про суспільну шкідливість діяння завжди здійснюється шляхом звернення до відповідних адміністративно-правових норм (тобто у ході реалізації адміністративно-правового аспекту кваліфікації). І навпаки, констатація наявності у фактичному діянні передбачених законом ознак складу адміністративного делікту неодмінно супроводжується висновком про його суспільну шкідливість (котрий породжується соціальним аспектом кваліфікації).

      Що  стосується твердження про те, що соціальний аспект кваліфікації сприяє правильному розмежуванню деліктів, злочинів та інших аморальних дій, то воно також є справедливим лише частково.

      У ході реалізації соціального аспекту  кваліфікації через звернення до норм Загальної частини КУпАП з’ясовується наявність або відсутність ознак, що виключають адміністративну відповідальність за скоєне. За допомогою таких ознак, як крайня необхідність (ст. 18 КУпАП), необхідна оборона (ст. 19 КУпАП) та неосудність (ст. 20 КУпАП) адміністративні делікти відмежовуються від інших суспільно-нейтральних та суспільно-корисних дій (бездіяльності). Звернення до змісту ст. 15 КУпАП “Відповідальність військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів…” допомагає розмежувати адміністративні й дисциплінарні делікти. Констатація недосягнення суб’єктом посягання віку адміністративної відповідальності (ст. 12 КУпАП) дозволяє чітко розділити адміністративний делікт та аморальні дії малолітньої особи. В усіх цих випадках автор цілком правий.

      Проте норми Загальної частини КУпАП  практично не містять ознак, які  дозволяють відмежувати адміністративний проступок від злочину. Очевидно, таке розмежування може бути здійснене  лише на основі порівняння норми Особливої  частини Кримінального Кодексу  України та адміністративно-деліктної норми, яка передбачає відповідальність за конкретний делікт (тобто у ході адміністративно-правового аспекту кваліфікації).

      Наприклад, для того, щоб розмежувати адміністративно-деліктне та злочинне викрадення чужого майна, необхідно зіставити ознаки фактичного діяння із ознаками ст. 51 КУпАП “Дрібне викрадення чужого майна” і ст. 185 КК України “Крадіжка”. Основний критерій диференціації дрібного викрадення майна та крадіжки відображений у примітці до ст. 51 КУпАП: “Викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо його вартість на момент вчинення правопорушення не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

      Аналогічно  здійснюється розмежування інших суміжних злочинів та адміністративних проступків: “Дрібного хуліганства” (ст. 173 КУпАП) і “Хуліганства” (ст. 296 КК), “Порушення законодавства про державну таємницю” (ст. 212-2 КУпАП) і “Втрати документів, що містять державну таємницю” (ст. 329 КК), “Невиконання батьками обов’язків щодо виховання дітей” (ст. 184 КУпАП) та “Злісного невиконання обов’язку по догляду за дитиною” (ст. 166 КК) тощо.

      3) Процесуальний аспект кваліфікації адміністративного проступку          О.І. Остапенко визначає як “закріплення прийнятого рішення 
про деліктність у статтях КУпАП України через відповідні процесуальні 
документи: протокол про адміністративне правопорушення; постанову в справі про адміністративне правопорушення та ін.” [10, c. 216].

      Подібне формулювання процесуального аспекту  кваліфікації видається дещо неоднозначним  та ускладненим для наукового  сприйняття: а) воно може породити хибне  уявлення про можливість закріплення  процесуального рішення у чинному КУпАП; б) термін «деліктність» зазвичай використовується у загально-деліктологічному сенсі (по аналогії з кримінологічним терміном «злочинність»); в) відповідальність за адміністративні проступки передбачена не лише КУпАП, а й іншими законодавчими актами, тощо.

      З нашої точки зору, значно простіше і точніше суть аналізованого  явища здатна передати така дефініція: “процесуальний аспект кваліфікації – це закріплення у процесуальних  документах висновку про наявність  у вчиненому діянні ознак складу адміністративного проступку, передбаченого чинним законодавством про адміністративну відповідальність”.

      На  цьому стислий аналіз дисертації О.І. Остапенка (у частині, що стосується проблем кваліфікації адміністративних проступків) може бути завершений. У  подальшому галузева теорія кваліфікації була розвинута О.І. Остапенком у монографії “Кваліфікація адміністративних правопорушень” [15].

      Вказана робота стала першими (і єдиним на сьогодні) вітчизняним монографічним  дослідженням відповідної проблематики. Особливою науковою значущістю характеризуються ті її положення, які стосуються: – стадій кваліфікації; – місця кваліфікації у процесі застосування адміністративно-деліктних норм; – логічної послідовності встановлення ознак складу адміністративної делікту в ході кваліфікації та ін.

      Значна  увага у монографії приділяється питанням адміністративно-правової кваліфікації на різних стадіях провадження у справах про адміністративні проступки. Автор приєднується до думки радянських вчених О.М. Якуби та       О.П. Корєнєва, які виділяють шість стадій адміністративно-деліктного провадження: 1) складення протоколу про адміністративний проступок;                  2) порушення справи про адміністративний проступок; 3) розгляд справи і винесення постанови; 4) оскарження постанови; 5) опротестування постанови;        6) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення [16, с. 184; 17, с. 239-251]. Одночасно констатується наявність кваліфікації адміністративного проступку на кожній із названих стадій [15, с. 45, 46]. На нашу думку, останнє твердження є цілком незаперечним.

      У теорії адміністративного права  не існує єдності поглядів на кількість  та зміст стадій провадження у  справах про адміністративні  проступки. Так, видатний вчений, професор В.К. Колпаков виділяє шість стадій провадження, але вкладає у них інший зміст: 1) порушення справи; 2) розслідування справи; 3) розгляд справи;   4) винесення постанови; 5) перегляд постанови; 6) виконання постанови [0, с. 470–479]. В.Б. Авер’янов, Ю.П. Битяк та М.М. Тищенко розрізняють чотири стадії: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2) роз-гляд справи про адміністративне правопорушення та прийняття рішення; 3) ос-карження і опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення; 4) виконання рішення, застосування адміністративного стягнення [19, c. 519; 20, с. 202; 21, с. 166]. Виділити попереднє адміністративне розслідування в окрему стадію провадження пропонує М.Ф. Стахурський [0, с. 164]. В.А. Юсупов нараховує сім стадій: 1) порушення справи; 2) збір і вивчення потрібної інформації; 3) попереднє вивчення матеріалів справи; 4) вибір норм права, що підлягають застосуванню; 5) розгляд справи органами, що правомочні приймати рішення; 6) розгляд скарг і прийняття кінцевого рішення;    7) виконання рішення у справі [0, с. 34-35]. І навпаки лише дві стадії адміністративно-деліктного провадження вирізняє російський правник А.Б. Агапов [0, с. 233].^*