Поряд із метою більшість адміністративістів відносять до факультативних ознак  суб’єктивної сторони складу адміністративно делікту мотив вчинення протиправного діяння (у теорії деліктного права мотив визначається як: усвідомлені спонукання особи, котрі викликають у неї рішення вчинити правопорушення [90, с. 85–86; 91, с. 179]). Однак аналіз чинного адміністративно-деліктного законодавства показує, що сьогодні законодавець не використовує мотив при конструюванні моделей адміністративних проступків. Ознака мотиву не згадується у змісті жодної адміністративно-деліктної норми.

     Таким чином, можна погодитись із думкою Т.О. Гуржія, про те, що “на даному етапі розвитку адміністративного законодавства доводиться констатувати існування ситуації, коли сам по собі мотив протиправної поведінки особи не впливає ні на кваліфікацію адміністративних правопорушень, ні на індивідуалізацію покарання, і, таким чином, не може бути визнаний ознакою складу адміністративного делікту” [92, с. 83, 84].

      Отже, можемо перейти до безпосереднього  розгляду суб’єктивної сторони зловживань монопольним становищем. Законодавча  конструкція проступків, передбачених ст. 166-1 КУпАП, зумовлює суто умисний характер зловживань монопольним становищем. У цьому фахівці вітчизняного адміністративно-деліктного права є практично одностайними. І справді, конструктивною частиною складу більшості монополістичних зловживань є суспільно шкідлива мета (підтримання дефіциту на ринку, встановлення монопольних цін тощо), що виключає можливість їх необережного вчинення. Вочевидь, не може бути необережним і нав’язування несправедливих умов договору.

      Що  стосується визначення конкретної форми наміру (прямого або непрямого) при зловживанні монопольним становищем на ринку, то тут думки різних вчених розходяться.

      Так, Л.Р. Біла стверджує, що суб’єктивна  сторона монополістичних зловживань може виражатися у формі як прямого, так і непрямого наміру. На її думку, суб’єкт названих проступків “цілковито усвідомлює протиправність вчинюваного діяння, передбачає антигромадський результат своїх дій і бажає чи свідомо допускає його настання<…> В останньому випадку суспільно-небезпечні наслідки не потрібні особі, але, передбачаючи їх можливість, вона тим не менш вчиняє протиправне діяння” [93, c. 101].

      Проте автори коментарю до Кодексу України  про адміністративні правопорушення єдиною можливою суб’єктивною формою монополістичних зловживань вважають прямий намір [94, с. 469].

      З двох окреслених підходів більш обґрунтованим  є саме останній. Як уже зазначалось, до більшості (три з чотирьох) складів  проступків, передбачених         ст. 166-1 КУпАП, законодавець включив  спеціальну ознаку мети. Очевидно, що єдино можлива форма вчинення проступків з інтегрованою ознакою мети – це прямий намір.

      Будучи  інтенційним аспектом людської волі, мета виражає прагнення до визначеної цілі. У даному контексті вина абсолютно  тотожна бажанню.^** А як відомо, бажання є іманентною ознакою прямого наміру. Має рацію Т.О. Гуржій, котрий пише: “... спеціальна мета адміністративного делікту має місце не просто за умови умисного вчинення делікту, а виключно за наявності у вчиненому діянні ознак прямого наміру. Вольовий вибір методів досягнення мети означає психічне відношення до них до них у формі бажання. Тому вказівка в законі на спеціальну мету адміністративного делікту виключає можливість його скоєння при непрямому намірі, а тим більше – необережності” [228, с. 82].

      Крім  того, ст. 166-1 КУпАП закріплює один склад, у якому немає прямого  чи опосередкованого посилання на спеціальну мету адміністративного делікту: “Нав’язування  таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, в тому числі нав’язування товару, не потрібного контрагенту”. Але специфіка об’єктивної сторони складу цього проступку також не допускає його вчинення з непрямим наміром.

      Поняття «нав’язувати» означає “обтяжувати проти волі, примушувати прийняти або купувати щось” [9, с. 466]. Як і будь-який різновид примусу, нав’язування втілює конфлікт волі сторін, у даному випадку – контрагентів договору. Оскільки воля – це завжди прагнення до конкретної цілі (тут – укладення угоди на несправедливих умовах), примат волі одного суб’єкта над волею інших неможливий без відповідного бажання з боку першого. У свою чергу, бажання антигромадської мети свідчить про прямий намір у вчиненні делікту.

     Є й інший аргумент на користь цієї точки зору. Юридичний склад нав’язування несправедливих умов договору належить до так званих “формальних” складів проступків. Як відомо, делікти з формальними складами вважаються закінченими з моменту вчинення протиправних дій (бездіяльності). Наявність або відсутність суспільно шкідливих наслідків діяння на кваліфікацію не впливає [135, с. 38]. У результаті перестає діяти класична схема з’ясування форм умисної вини: за відсутності фактичних наслідків неможливо встановити суб’єктивне відношення до них порушника.

     У таких випадках більшість вчених пропонують встановлювати конкретну  форму вини шляхом екстраполяції  когнітивних процесів свідомості порушника  не на наслідки, а на саме діяння [95, с. 167; 96, с. 149; 179, с. 124]. Як слушно зазначає російський адміністративіст В.А. Печеніцин: “У формальних складах намір полягає вже в усвідомленні протиправності самого діяння і бажанні його учинити” [61, с. 47]. Зі свого боку зауважимо: не існує дії без бажання діяти. “Будь-яка вольова поведінка людини, окрім випадків впливу на неї непереборної сили чи фізичного примусу, є бажаною за визначенням” [32, с. 44]. Відтак, при скоєнні умисного адміністративного проступку з формальним складом зміст наміру полягає в: а) усвідомленні суспільно шкідливого характеру вчинюваного діяння;   б) бажанні його вчинити. Отже, такий намір завжди є прямим. Саме ця форма умислу притаманна деліктам із формальними складами, зокрема – нав’язуванню несправедливих умов договору.

     Викладене переконливо свідчить про те, що зловживання монопольним становищем може вчинятися не інакше, як з прямим умислом.

     Треба визнати, що сьогодні ця дискусія носить здебільшого доктринальний характер. Чинне адміністративно-деліктне законодавство не передбачає поділу наміру на прямий та непрямий. З точки зору адміністративно-правової кваліфікації, такий поділ є індиферентним. У ході юридичної оцінки діяння уповноважений суб’єкт адміністративної юрисдикції з’ясовує наявність наміру або необережності “взагалі”, без визначення їх різновидів.

     Одна  це не применшує ролі теоретичного дослідження відповідної проблематики. Адже, по-перше, її вивчення дозволяє глибше проникнути в зміст психічних  процесів, які зумовлюють вчинення зловживань монопольним становищем. А, по-друге, сучасні тенденції розвитку вітчизняного законодавства свідчать про можливість нормативної конкретизації форм адміністративно-деліктної вини вже у найближчому майбутньому. Так, Кримінальний кодекс України, прийнятий у 2001 році, офіційно закріпив поділ злочинного наміру на прямий та непрямий (ст. 24). Зважаючи не те, що положення кримінального законодавства часто стають взірцем для наслідування в адміністративно-деліктній галузі, закріплення аналогічних норм у КУпАП видається цілком вірогідним.

     На  практиці встановлення ознак суб’єктивної сторони є одним із найбільш складних моментів кваліфікації зловживань монопольним  становищем. У попередньому розділі  ми вже аналізували такий недолік  Закону про обмеження монополізму, як включення ознаки мети у законодавчу конструкцію складів деяких монополістичних зловживань. Зокрема, вказувалось на надзвичайну складність доведення наявності суспільно шкідливої мети у діях порушника. Адже у всіх випадках, коли мета протиправного діяння не є очевидною (а саме до таких належать монополістичні зловживання), єдиним джерелом інформації про неї стають показання самого порушника. З цілком зрозумілих причин ці показання далеко не завжди виявляються правдивими. Перевірити ж їх достовірність дуже важко.

     Частково  означений недолік законодавчого  визначення поняття «зловживання монопольним  становищем» був ліквідований у  березні 1998 року, коли семантична конструкція «з метою» була виключена зі змісту ст. 4 Закону про обмеження монополізму [134]. Тим самим ознака мети була винесена за межі складів зловживанням монопольним становищем і втратила своє кваліфікуюче значення.

     Але вказані зміни торкнулися лише тих  норм антимонопольного законодавства, які встановлювали господарську відповідальність юридичних осіб. Диспозиція ст. 166-1 КУпАП, яка була “калькою” ст. 4 Закону про обмеження монополізму в редакції від 1995 року, залишилася у своєму первинному вигляді. Фактично у цьому варіанті вона продовжує існувати й зараз. Більше десяти років відповідній адміністративно-деліктній нормі не приділялася належна увага, а тому вона зберігла характерні вади Закону про обмеження монополізму – акта, який втратив чинність ще у 2001 році. Як наслідок, спеціальна мета досі залишається інтегрованою в склади більшості проступків, передбачених ст. 166-1 КУпАП.

     З нашої точки зору, оптимальним  шляхом реалізації цієї ідеї є конструювання  диспозиції ст. 166-1 КУпАП за схемою, яку законодавець використовує у  ст. 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Нагадаємо, що визначення монополістичних зловживань, закріплене у названій статті, не містить жодної вказівки на суб’єктивні ознаки, таких як форма вини або мета. Такий підхід видається цілком правильним. Питання про притягнення посадової особи до адміністративної відповідальності за зловживання монопольним становищем не повинно залежати від мети, якою вона керувалася при прийнятті протиправного рішення. Визначальним моментом кваліфікації тут мають бути: а) факт заподіяння шкоди споживачам та іншим учасникам ринку;   б) реальна загроза заподіяння такої шкоди.

     Однак це не применшує ролі встановлення ознак суб’єктивної сторони у  процесі кваліфікації зловживань монопольним  становищем. У цьому відношенні не можна погодитись із Г. Штрьотером, який пише: “… монополістичне зловживання – це лише питання доведення факту, об’єктивної сторони правопорушення і не вимагає жодного аналізу суб’єктивної сторони, намірів. Немає потреби доводити, що зловживання домінуючим становищем є наслідком умисних дій суб’єкта …” [215, с. 181].

     Варто зауважити: сучасна вітчизняна адміністративно-правова  доктрина ґрунтується на принципі суб’єктивного  ставлення в вину. Згідно з цим  принципом притягнення суб’єкта до адміністративної відповідальності неможливе без з’ясування суб’єктивних аспектів фактичного діяння. Без встановлення ознак суб’єктивної сторони об’єктивно протиправне діяння не може бути кваліфіковано як адміністративний проступок.

     Відсутність у диспозиції адміністративно-деліктної норми спеціальної вказівки на ознаки суб’єктивної сторони (форми вини або мету) зовсім не означає, що ці ознаки виносяться законодавцем за межі складів відповідних адміністративних проступків і втрачають своє кваліфікуюче значення. Як відомо, жодна стаття адміністративно-деліктного законодавства не закріплює у своєму змісті усіх ознак складу проступку: найбільш загальні та універсальні ознаки деліктів (загального суб’єкта, вини) містяться у нормах Загальної частини КУпАП. Тож у випадку зміни диспозиції ст. 166-1 КУпАП висновок про наявність вини у діях (бездіяльності) суб’єкта має робитися саме на основі положень Загальної частини КУпАП.

ВИСНОВКИ

      Дослідження адміністративно-деліктних правовідносин, що виникають при зловживанні монопольним становищем на ринку, а також змісту адміністративно-деліктних норм, якими передбачена відповідальність керівників (розпорядників кредитів) підприємств-монополістів (об’єднань, господарських товариств) та підприємців за монополістичні зловживання, які регулюються ст. 166-1 КУпАП, дозволяє сформулювати такі висновки:

      1. Адміністративно-правова кваліфікація  – це логічний пізнавальний  процес, вивчення суті якого має  важливе теоретичне, дидактичне  та прикладне значення. При з’ясуванні  сутності явища кваліфікації адміністративного проступку та формулюванні відповідної дефініції в дисертації підкреслюється необхідність виходити із загального розуміння кваліфікації як єдності двох взаємопов’язаних сутностей: - певного логічного процесу пізнання юридичної суті вчиненого у реальному житті протиправного посягання; – кінцевого судження, яке є юридичною оцінкою делікту і виражається у визначені належної адміністративно-правової норми (норм) – вказівці статті, її частини чи пункту адміністративного закону, які передбачають відповідальність за вчинене. Спираючись на результати аналізу дефініцій поняття кваліфікації проступку, наданих авторитетними науковцями різних галузей права, автор пропонує під кваліфікацією адміністративного проступку розуміти встановлення і процесуальне закріплення тотожності юридично значущих ознак посягання ознакам делікту, передбаченого адміністративним законодавством.

      2. Аналіз вітчизняного законодавства показує, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем сьогодні є предметом двох видів юридичної відповідальності: господарсько-правової та адміністративної. Узагальнення сучасного стану юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку дозволило обгрунтувати конкретні пропозицій по усуненню виявлених в процесі дослідження перешкод для системної і безпомилкової кваліфікації адміністративно-деліктних зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку.