Адаптацію до умов інтернатного закладу дітей молодшого шкільного віку з тяжкими порушеннями мовлення

ВСТУП

 

Зміни в соціальній, економічній  і політичній сферах нашої країни дають імпульс процесам індивідуалізації, персоніфікації в розвитку особистості. У багатьох людей виникають певні  труднощі в міжособистісній взаємодії. Причини цих труднощів у соціальній психології пов’язують із тим, що кожна людина по-різному сприймає дійсність.

Гуманізація суспільних відносин передбачає наявність особливої  уваги до найменш захищених членів суспільства, серед яких особливе місце  відведено дітям із відхиленням  розвитку. Більшість людей стереотипно сприймають таких дітей, суспільна думка їм автоматично навішує ярлик «другосортності». Як наслідок, діти часто виростають з образою на навколишній світ. Перед педагогами, соціологами, психологами, які працюють у системі корекційної освіти, стоїть нелегке завдання, що полягає у зміні існуючої ситуації.

Найпоширенішою формою надання корекційної на соціальної допомоги дітям з тяжкими порушеннями  мовлення є їхнє виховання, навчання та корекція у спеціальних умовах.

Життя плинне, суперечливе, малопередбачуване: не встиг пристосуватися відчути стабільність існування, як трапляється таке, що докорінно змінює плани, суттєво впливає на самопочуття, змушує пристосовуватися до нового й незвичного.

Не становить винятку  і життя в школі - інтернаті. Воно на кожному кроці ставить вимоги до компетентності дитини, її гнучкості, вміння виділяти головне і другорядне, здатність пристосовуватися, а іншому чинити опір, відстоюючи не передбачувані ситуації, проблеми, що потребують вирішення і випробовують дитину на вміння приймати самостійно рішення, надавати чомусь-комусь перевагу, відмовляти у прихильності, відстоювати власну точку зору.

Вступ до школи – інтернату  дитини з тяжкими порушеннями  мовлення – переломній момент у  її житті. Він пов'язаний з новим типом стосунків з оточенням (ровесниками і дорослими), новим видом основної діяльності (корекційної, навчальної, а не ігрової). У житті дитини змінюється все: обов’язки , оточення, режим. І щоб дитині успішно подолати цей кризовий етап життя, вона має успішно засвоїти всі вимоги молодшої школи. До того ж, слід вважати на специфічні особливості перебігу процесу адаптації дитини до нових умов.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ З ТЯЖКИМИ ПОРУШЕННЯМИ МОВЛЕННЯ.

 

1.1.Теоретичний аналіз поняття адаптації.

 

Термін адаптація виник  у другій половині ХVІІІ ст. Уведення його у науковий обіг пов’язують з  ім’ям німецького фізіолога Ауберта, який використав цей термін для характеристики явищ пристосування чутливості органів  зору (або слуху), що виражається у підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного подразника [11, с. 85].

Адаптація (від лат. Adapto – пристосовую) – одне з центральних  понять біології. Механізми адаптації  підвищують стійкість організму  до перепадів температури, до нестачі кисню, змін тиску й інших несприятливих впливів середовища. Термін “адаптація” широко застосовується як теоретичне поняття в психології.

У сучасній психологічній  науці існує кілька відносно самостійних  напрямків дослідження проблем адаптації. Зокрема, загальні проблеми адаптації представлені в працях А. Адлера, Б.Г. Ананьєва, Д.А. Андреєвої, О. Балла, Ф.Б. Березіна, Л.С.Виготського, Г. Гартмана, Т.Г. Дічева, В.М. Сорокіна, І.А. Мілославової, В.І. Розова, С.Л. Рубінштейна, Е. Фрома та ін.

Проблеми психологічної, соціальної та професійної адаптації  були предметом досліджень С.Д. Артемова, О.Г. Мороза, А.А. Налчаджяна, П.А. Просецького, В.А. Семіченко, І.М. Соколової, О.Г. Солодухової  та ін.

В.М. Сорокін визначає адаптацію як особливий процес відновлення порушеної рівноваги між індивідом і середовищем шляхом внутрішніх змін самого індивіда. Компенсаторні процеси так само спрямовані на відновлення рівноваги також шляхом внутрішньої перебудови. Адаптація та компенсація – це єдині, але різноспрямовані процеси, метою яких є відновлення рівноваги між середовищем та індивідом [9].

 

А. Адлер дає своєрідне  вирішення проблеми компенсації  в межах індивідуальної психології. З його точки зору, людина – найбільш біологічно непристосована істота, тому у неї спочатку виникає відчуття малоцінності, яке посилюється при наявності будь-якого сенсорного або фізичної дефекту. Самовідчуття своєї малоцінності є постійним стимулом до розвитку психіки людини, тобто дефект непристосованості, малоцінності виявляються не тільки мінусом, але і плюсом – джерелом сили, стимулом до компенсації і надкомпенсації.

Проаналізувавши існуючі  погляди на проблему компенсації  психічних функцій, Л.С.Виготський обґрунтував  розуміння компенсації як синтезу  біологічного та соціального факторів. Він ввів поняття про структуру дефекту, про системний характер порушень [4]. Це положення є провідним для забезпечення необхідних умов навчання та виховання, що сприяють успішній компенсації.

На думку Г. О. Балла, основні прояви соціальної адаптації, виражаються у взаємодії (у тому числі спілкуванні) людини з оточуючими людьми та її активною діяльністю. Найважливішим засобом досягнення успішної соціальної адаптації є загальна освіта та виховання, а також трудова та професійна підготовка [3].

Е. Фромм розрізняє  статичну та динамічну адаптації. Він  виступає проти тих теорій, які  заперечують роль людського чинника  в динаміці суспільного розвитку.

К. Хорні виявила труднощі, пов'язані з соціальною адаптацією, з невідповідністю культурних норм, що призводило до психічних відхилень. Головною причиною неврозів було те, що людина не могла реалізуватися в конкретному суспільстві, і ці симптоми не завжди залежали від витіснених інстинктів або дитячих переживань.

Адаптація, згідно Г. Гартману, включає як процеси, пов'язані з конфліктними ситуаціями, так і ті процеси, які входять у вільну від конфліктів сферу Его [16]. У процесі адаптації активно змінюється як особистість, так і середовище, в результаті чого між ними встановлюються відносини адаптованості.

Альберт Налчанджян зауважував, що кожен процес подолання проблемних ситуацій можна вважати процесом соціально-психічної адаптації особистості, в ході якого вона використовує набуті на попередніх етапах свого розвитку та соціалізації навички та механізми поведінки або відкриває нові способи поведінки та розв'язання задач, нові програми і плани внутрішньо-психічних процесів. Адаптація – це соціально-психологічний процес, який при сприятливому перебігу призводить особистість до стану адаптованості.

У інших працях, зокрема  Д.В. Рєзанова, розглядається соціальна  неадаптованість (дезадаптація), яка  розуміється як стан ускладнення  людини при інтеграції в соціум та її незадоволеність своїм становищем [17]. Якщо навколишнє середовище пред’являє до людини вимоги, до яких її важко адаптуватися в силу своїх особистісних чи вікових особливостей, у неї може розвинутись відчуття соціальної, психічної і соматичної напруги, що виступає загрозою дезадаптації. В разі дезадаптації людина формує неадекватні механізми пристосування до умов навколишнього середовища, у неї спостерігаються порушення в поведінці, конфліктні відносини, психогенні захворювання і реакції, підвищений рівень тривожності, негармонійний розвиток особистості.

Результати аналізу  наукової літератури дозволяють нам зробити висновок, що на сьогодні розрізняють чотири взаємопов'язаних види адаптації: психофізіологічну, соціальну, психологічну і професійну. В певні періоди життя людини, залежно від інтелекту та умов соціального оточення, домінує певний різновид адаптації.

У процесі психофізіологічної адаптації проходить засвоєння  всіх умов, які мають психофізіологічний вплив на особистість в процесі  перебування її в нових умовах. До цих умов слід віднести фізичне  і психічне навантаження, рівень стресогенності конкретної діяльності, ергономічні умови оволодіння спеціальністю.

Професійна адаптація  характеризується розкриттям і засвоєнням можливостей особистості як фахівця  певного виду діяльності, формуванням  позитивного ставлення до професійної  діяльності.

Психологічна адаптація – це процес взаємодії особистості із середовищем, при якому особистість повинна враховувати особливості середовища, й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб і реалізацію своїх можливостей. Процес взаємодії особистості й середовища полягає в пошуку й використанні адекватних способів задоволення основних потреб.

Важливим аспектом психологічної  адаптації є засвоєння індивідом  соціальної ролі. Цим обумовлено віднесення адаптації до одного з соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості. Ефективність психологічної адаптації в значній мірі залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе і свої соціальні зв’язки. Викривлене або недостатньо розвинуте уявлення про себе призводить до порушень адаптації.

Соціальна адаптація - пристосування  індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова  пластичність поведінки, інтеграція особистості  у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії. Тобто соціальна адаптація — це взаємозумовлений процес пристосування індивіда до соціального середовища і пристосування суспільства до потреб особистості через їх задоволення. Відповідність між рівнем соціальних потреб і рівнем їх задоволення визначає рівень соціальної адаптації.

Адаптація може здійснюватись  у формі акомодації (повного підпорядкування  вимогам середовища без їх критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища) та асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними). Адаптація пов'язана з прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним відображенням себе і своїх соціальних зв'язків. Вона відіграє вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням адаптації вважають асоціальну поведінку, алкоголізм, наркоманію.

Виділяють такі компоненти соціальної адаптації: психічна адаптація, соціально-побутова, економічна, комунікативна, регулятивна і самореалізація.

Психічна адаптація  – це процес взаємодії особистості  із середовищем, при якому особистість  повинна враховувати особливості  середовища, й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб. Процес взаємодії особистості й середовища полягає в пошуку й використанні адекватних способів задоволення основних потреб.

Соціально-побутова адаптація  — пристосування індивіда до нових  умов життя, побуту, що передбачає поліпшення його становища, психологічного самопочуття, узгодженість із намірами, інтересами, уподобаннями. Особливо це стосується осіб, які проходять реабілітацію у спеціалізованих закладах, відірвані від сім'ї і звичайного способу життя.

Економічна адаптація здійснюється зазвичай в нових соціально-економічних умовах життя і стосується всіх цільових груп населення. У такому випадку держава законодавчо регулює її механізми на різних рівнях соціального захисту населення через надання пільг, субсидій, матеріальної допомоги тощо.

Комунікативна адаптація  зумовлює пристосування індивіда до нових взаємозв'язків і взаємостосунків, розвиток соціальних навичок і умінь, соціальної компетенції. Особливо це стосується позитивної адаптації осіб з адиктивною поведінкою, клієнтів, які зазнали посттравматичного стресу, пережили екзистенційні проблеми тощо. Комунікативна адаптація виявляється ефективною тільки в умовах включення індивіда в нормальне соціальне середовище зі збереженням власної індивідуальності та унікальності. Люди з особливими потребами потребують прийняття свого стану і формування активної життєвої позиції, орієнтації на власні збережені можливості й потенціал. Соціальна адаптація необхідна при входженні людини в різні сфери суспільних взаємовідносин, розширенні чисельності контактів, формуванні адекватної поведінки відповідно до її потреб і особливостей психічного стану.

Регулятивна адаптація  пов'язана з життєвими циклами  людини, переходом від одного віку до іншого, перебігом різних життєвих подій і змін, що потребують формування нових якостей характеру, рис особистості та вимог до суспільства, яке має забезпечувати гідне існування громадян. Особливо важливою соціальна адаптація виявляється для статево-рольових взаємовідносин і взаємостосунків на різних вікових стадіях життя людини. Регулятивна адаптація пов'язана із задоволенням потреб у безпеці й повазі.

Самореалізація —  рівень задоволення духовних потреб особистості, реалізації творчого потенціалу. Соціальна адаптація до нової  життєвої ситуації чи умов життя здійснюється через активізацію сильних сторін особистості, самореалізацію в трудовій діяльності чи творчості, розширення світогляду, подолання екзистенціальних проблем [18].

Розглянувши компоненти соціальної адаптації, автор прийшов  до висновку, що в процесі соціальної адаптації беруть участь дві системи – особистість і соціальне середовище. Значення соціальної адаптації проявляється не тільки в пристосуванні людини до середовища, але й у свідомій діяльності особистості, спрямованої на перетворення середовища.

З поняттям соціальна  адаптація тісно пов’язано поняття  соціалізація. Соціалізація людини –  процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження  її як особистості, включення у суспільне  життя, як активної і дійової сили. Термін “соціалізація” стосується лише людського суспільства і означає найвищий щабель у розвитку біологічної, психологічної та соціальної адаптації людини щодо навколишнього середовища. У людському суспільстві біологічна адаптація відтісняється на задній план, поступаючись місцем свідомій і цілеспрямованій соціалізації людини, яка практично здійснюється шляхом включення особи до певних соціальних груп.