Методи і види психотерапії

підвищується відкритість  досвіду;

поглиблюються переживання;

підвищується довіра до власних  проявів, до самого себе;

формується внутрішній локус  оцінки;

посилюється готовність увійти в «процес життя»;

поглиблюється знання про  себе в процесі переживання.

З прийняттям свого досвіду  і переживань завжди пов'язаний значний  ризик.

Тільки невелика частина  особистості его-ідентифікована, або  его-синтонна, тобто належить сфері Его. Деякі особисті прояви (риси, переживання) не є его-синтонними і утворюють сфери «не-Я» і «симптоматика». Дуже важлива якість особистості — це готовність бути в процесі розвитку. Сам Роджерс підкреслював, що це означає здатність відмовитись від фіксованих цілей і очікувань, готовність відмовитись від власних визначень життя, що можуть обмежити саморозвиток. Структура особистості згідно з даною терапією має такий вигляд: в центрі симптоматики знаходиться «Я» і «не-Я», як дві рівнозначні частини особистості.

Результатом розвитку особистості  і максимально ефективної психотерапії стає «повністю функціонуюча особистість». Концептуально це поняття означає  повну конгруентність, здатність  долати перешкоди і труднощі життя, творчо себе реалізувати. В результаті двадцятип'ятирічної дослідницької  програми виявлено, що така особистість  характеризується позитивною Я-концепцією, ефективним соціальним функціонуванням  і готовністю організму реагувати  на будь-які зовнішні впливи. Очевидно, що психотерапевтичний процес просуває клієнта до показників «повністю  функціонуючої особистості». Але  клієнт має право зупинити терапію  в будь-який момент і винести з  неї рівно стільки, скільки може. Тому одним з найважливіших умов зміни клієнта в терапії є його готовність до цієї зміни.

 

Реальна психотерапевтична  практика пов'язана з тим, що клієнт-центровані терапевти діють по-різному і  вносять у психотерапевтичний процес свої особливості і особистісно  значущі теоретичні конструкти. Таким  чином, в реальному психотерапевтичному  процесі ряд психотерапевтів  фасилітують в клієнті «дитину». Ідея «повністю функціонуючої особистості» може трактуватися як ідея «дитини» в  сенсі натуральності, природності  почуттів, життя і проявів. Це вільне вираження любові, смутку, пристрасті, печалі, тривоги, гніву тощо. Людина, «закрита» до переживання та експресії  гніву, значною мірою «закрита»  до переживання та експресії любові. У цьому сенсі «повністю функціонуюча особистість» близька до «генітального  характеру» Вільгельма Райха. Але клієнт може не приймати таке трактування «повністю функціонуючої особистості», як і психотерапевт.

Деякі терапевти розуміють «повністю функціонуючу особистість» як «духовну розвиненість», тобто роблять акцент не на життю, природності, натуральності, а, навпаки, на розумності, всепрощенні, спокої тощо. Одним словом, поза реальним процесом психотерапевтичного взаємодії важко говорити про абстрактні механізми і нормативи психотерапевтичної зміни клієнта в рамках клієнт-центрованого підходу.

Є дані про використання деякими  психоаналітиками терапії Роджерса як паліативного, симптоматичного засобу, який до того ж призначається лише при актуальних (а не інфантильних) і неглибоких неврозах і дає лише короткочасний ефект. З цим важко  погодитися, позаяк терапія Роджерса орієнтована на особистість, а не на симптом. У даній терапії клієнт прогресує настільки, наскільки  він готовий це зробити, тому ефект  може бути перманентним, паліативним  або взагалі відсутнім, втім, як і  при інших видах терапії.

 

Клієнт-центрована терапія зараз і тенденції її розвитку

Для сучасного клієнт-центрованого підходу характерна розмитість концептуальних кордонів. Підхід Роджерса є гарною метафорою людини, і навряд чи його основні поняття («самоактуалізуюча тенденція», «повністю функціонуюча особистість», «емпатія», «безумовне позитивне ставлення до клієнта» тощо) мають теоретичний статус. Це ті квазіконцептуальні утворення, які швидше потрібно навчитися відчувати, переживати як деякі екзистенції. Їх розуміння без переживання неможливо, як неможливо чисто технічно забезпечити необхідні і достатні умови терапевтичної зміни клієнта.

Спроба додати головним «поняттям» гуманістичної психології концептуальний статус призводить до певних непорозумінь.

Інколи виникають ситуації, коли під вивіскою «клієнт-центрованої  терапії» вживаються абсолютно різні, а деколи і взаємовиключні стилі  і практики терапії. Критерій директивності-недирективності  є певною мірою зовнішнім, він  визначає лише стиль поведінки психотерапевта (жорсткий, спрямовуючий, усміхнений, привітний, батьківський, материнський і т. д.).

 

Другою характерною рисою  сучасного клієнт-центрованого підходу  є терапевтичний еклектизм. Це абсолютно нормальне явище для психотерапевтів, але воно створює низку проблем для самої психотерапії. Поєднуються абсолютно протилежні, несумісні підходи. Так, відомий голландський клієнт-центрований терапевт Йоган Гейзинга поєднує PCТ-терапію з біхевіоральною.

Ще однією характерною  рисою є байдужість до патогенезу та структури розладів. PCТ-терапія не має списку свідчень, тобто переліку тих видів розладів, при яких вона ефективна. З'ясовується, що її використовують при вирішенні сімейних проблем, лікуванні сексуальних розладів, межових станів і вираженої психопатології. Хоча насправді такі явища як сесуальні розлади, девіації, неврози не піддаються лікуванню цим видом психотерапії.

Нарешті, в концепції Роджерса практично відсутній вертикальний (духовний) вимір: «Бог помер, релігія  більше не говорить з людиною в  сучасному світі» (Тіллі, Роджерс). Духовність редукується до системи якісних  міжособистісних відносин; Бог зникає у міжособистісному просторі. «Я»  прагне знайти свою істинність в міжлюдських  відносин, «Я-Ти» зв'язках. Сердешність  і повага, безумовно, важливі, але  можуть стати штучним середовищем  сурогатного спілкування, яке не знає і не бажає знати реальність. На такому конвенціональному рівні  РСТ-психотерапія може бути навіть небезпечною  для культури. Клієнт-центрована терапія  в основному розрахована на на тривалий відрізок часу, в основному, вона довготривала (в США це вважається нормою). В наш час більш актуальними  є короткотривалі сеанси, бо знача  частина громадян країн України  та й загалом СНД не є психологізованими клієнтами, адже психотерапією в Радянському Союзі займались лише лікарі-психіатри, а отже психотерапія мала лише медичне спрямування. Більшість психологів вважає, що клієнт-центрована психотерапія в наш час переживає кризу і її теорія потребує соціо-культурних змін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Логотерапія В.Франка

Предко О.І., к.філос.н., доц.  
Київський національний університет ім.Т. Шевченка

 

В. Франкл – всесвітньовідомий  австрійський спеціаліст з проблем психології, психіатрії. Перебуваючи в нацистських концтаборах, він зазнав усіх жахів. Саме в концтаборних межових ситуаціях зривалися всі маски з особистості й усе небезпечне та безглуздя сміливо виступало у своїй зловіщій і невблаганній розкритості. Свою теорію особистості В. Франкл вистраждав у горнилі концтабірної безодні.

Який же чинник сприяв виживанню  та збереженню смисложиттєвих орієнтацій? На думку В. Франкла, саме релігійна віра надавала сенс життю навіть за жахливих умов Освенціма та Дахау. Процес пошуку сенсу життя В. Франкл пов’язує з логотерапією, тобто «психотерапією в духовних термінах».

В. Франкла не задовольняє  розуміння несвідомого З. Фрейдом  як вмістилища інстинктів. На його думку, несвідоме є кладовою духовних, творчих  потенцій людини. В. Франкл критикує К. Юнга за ототожнення релігійного з колективним несвідомим, за неправильну локалізацію «неусвідомленого Бога» у сфері «ід» (воно). Учений вважає, що в даному випадку зникає духовне спілкування людини з Богом. Релігійність не усвідомлюється людиною, тому саме завдяки логотерапії до свідомості людини доводиться неусвідомлена релігійність.

В. Франкл вважає, що прагнення до реалізації людиною смислу свого життя є вродженою мотиваційною тенденцією, притаманною всім людям. Навіть самогубець вірить у смисл якщо не життя, то смерті. Не людина ставить питання про смисл свого життя – життя ставить ці питання перед нею. Смисл виступає своєрідним імперативом, що вимагає своєї реалізації.

Яким же шляхом людина може отримати знання про існування несвідомого? В. Франкл вважає, що органом велінь цієї вищої інстанції є совість – смисловий орган, інтуїтивна здатність відшукувати єдиний смисл, що криється в кожній ситуації. «Ії можна визначити як здатність у будь-які ситуації відшукувати прихований смисл, єдиний, притаманний лише їй [1, с. 277]. Совість дологічна й ірраціональна; її специфікація – інтуїтивне розуміння. В. Франкл розуміє совість не лише як психологічну даність, але й як трансцендентальність. Тому совість – голос непізнаного, трансцендентного. Людина чує цей голос у власній душі, але він доноситься до неї з вершин несвідомого. Совість як іманентно-психологічний чинник є трансцендентним феноменом. Через неї розкривається сутність, трансцендентність духовного несвідомого. «Совість – це лише іманентна сторона трансцендентного цілого, вона возвеличується над площиною психологічної іманентності, трансцендентна по відношенню до цієї площини» [1, с. 252].

Совість є голосом трансцендентного, вона сама транс-цендентна. Хоча нерелігійна людина й має совість, вона не усвідомлює її трансцендентності. Нерелігійна людина сприймає свою совість як психологічну даність, вважає її останньою інстанцією, перед якою несе відповідальність. Насправді це лише підніжжя гори. Щоб зазирнути далі, зійти на незвідану, утаємничену вершину, потрібно бути мужнім. Саме такою, з точки зору В. Франкла, є релігійна людина, котра відкриває за совістю «Ти» Бога. «Адже ніколи й за жодних обставин не здатна була б совість мати вирішальне слово в іманентності, якби вона не була словом «Ти» трансцендентності» [1, с. 255]. Бог в логотерапії В. Франкла – це персоналізована совість, а совість – підсвідомий Бог, що криється в кожній людини. Совість – це той орган смислу, який неможливо імплантувати; його можливо лише відкрити й актуалізувати.

В. Франкл наголошує на тому, що в процесі виховання потрібно не лише передавати знання, але й «відточувати» совість. Тільки недрімаюча совість не дозволяє піддатися конформізму або схилитися перед тоталітаризмом.

В. Франкл підкреслює, що релігійні прообрази не передаються шляхом успадкування архетипів; вони передаються за допомогою культурних засобів. Витіснена трансцендентність часто ховається у трансцендентному несвідомому й виявляється симптомами неврозу. Якщо ж порушуються зв’язки з трансцендентним, то культура перетворюється на «всезагальний невроз нав’язливих станів». Релігійність лише тоді самодостатня, коли вона екзистенціальна, коли вона спонтанно зароджується.

Логотерапія допомагає тим, хто розчарований, немає стійких переконань. Логотерапевт повинен так організувати курс лікування, щоб відродити в таких людей віру, що має величезне психотерапевтичне та психогігієнічне значення. Релігія є тим феноменом, з яким стикається логотерапія. Але логотерапією повинні займатися лише лікарі. В. Франкл вважає, що потрібно розмежувати функції лікаря та священика. «Метою психотерапії, і, зокрема, логотерапії є духовне зцілення, а метою релігії – спасіння душі» [1, с. 269]. Він упевнений, що людство рухається до глибоко особистісної релігії, де кожна людина знайде власну мову для спілкування з Богом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біхевіоральна (поведінкова) психотерапія

 

Біхевіоральна (поведінкова) психотерапія за основну мету має створення нових умов для навчання людини, завдяки чому вона може оволодіти своїми діями та змінити поведінку. Сьогодні в біхевіо-ральній психотерапії існують три головні течії: класичне зумовлення, оперантне зумовлення та "мультимодальне програмування".

Як зазначає О. Ф. Бондаренко, зумовлювання - поняття, що охоплює всю сукупність стимулів поведінки. Розрізняють два види зумовлювання: класичне (павловське), коли навчання відбувається лише за допомогою поєднання стимулів, та оперантне (скіннерівське), коли навчання проводиться шляхом вибору стимулу, який супроводжується позитивним (на противагу негативному) підкріпленням. Розрізняють також безумовне навчання, що відбувається поза спеціально організованими стимулами.

Головна мета біхевіоральної психотерапії - забезпечити нові умови  для навчання, виробити нову систему  стимулів і на цій основі допомогти  оволодіти новою поведінкою у процесі тренінгу. Людина розглядається як продукт і творець навколишнього середовища. Психолог виступає у чітко окресленій ролі вчителя, наставника або лікаря, який слугує соціально-психологічною моделлю, зразком для наслідування, яким він виступає в очах клієнта.

Техніка психотерапевтичної роботи цього напрямку будується  на твердженні, що певна поведінка  є наслідком певного впливу. Це означає, що невротична (дезадаптивна) поведінка - це результат неправильного навчання. Тому в основу психотерапії покладено сукупність прийомів формування нової поведінки (переучування), встановлених шляхом експериментальних досліджень і теоретичних припущень біхевіоризму.

 

3. Гуманістичний напрям психотерапії

Гуманістичний напрям психотерапії базується на цінності актуальної ситуації, відчуттів і досвіду клієнта, з вірою у його конструктивні сили. Як зазначає Г.Онищенко, в центрі гуманістичного підходу є людина, її особистість. Але увага приділяється її сьогоденню, вірі клієнта в свої сили.