Методи і види психотерапії

Методи і види психотерапії

 

1. Уривок із підручника ("Психотерапія" Каліна Н. Ф.) надано виключно для ознайомлення.  
 
1. Загальні засади психотерапії 
 
Психотерапія нині є однією з найважливіших галузей психології, яка в наукових термінах і поняттях характеризує форми та механізми впливу на людську психіку, діяльність і поведінку. На відміну від інших психологічних дисциплін вона відзначається певною строкатістю методологічних засад і, відповідно, широким розмаїттям форм, прийомів і методів практичної роботи. Однак, як і в інших гуманітарних науках, у психотерапії існують чіткі уявлення про мету, засоби та умови використання технік, критерії ефективності роботи, етичні принципи та базові терапевтичні установки. 
 
 
1.1. Психотерапія як галузь психологічних знань і специфічна практика 
 
На сучасну людину справляють потужний, а іноді руйнівний вплив чинники різноманітного походження. У такій ситуації саме психотерапія як система форм впливу на психіку особистості з метою зберегти і поліпшити не лише душевний стан, а й здоров’я організму загалом стає ефективним засобом поліпшення загальної якості життя. Тому інтерес до психотерапії як науки і практичної діяльності постійно зростає. Сучасні науковці активно розробляють весь спектр її теорій і методів, підвищується якість підготовки фахівців, удосконалюються методи надання психотерапевтичної допомоги. 
Психотерапія не лише виконує прямі функції (лікувальну, профілактичну, реабілітаційну), а й сприяє загальному розвитку особистості за рахунок удосконалення самоусвідомлення та подолання внутрішніх і міжособистісних конфліктів, виробленню адекватних поведінкових і емоційних реакцій на зовнішні подразники, кращому розумінню інших людей. 
Психотерапевтичних консультацій можуть потребувати як формально здорові люди, так і особи з певними порушеннями психіки. Відповідно різниться і вплив терапевта. Тому тільки чітке уявлення про теоретичне підґрунтя психотерапевтичних втручань дасть змогу лікареві оволодіти основними методами і навичками практичної діяльності. 
 
 
Сутність, об’єкт і предмет психотерапії 
 
Психотерапія є порівняно молодою дисципліною і досі перебуває у процесі становлення. Це зумовлює певні розбіжності у визначенні її як науки, розмежуванні завдань психотерапії і суміжних із нею галузей (психології, психіатрії). Прихильники медичного підходу до розуміння психотерапії визначають її як процес лікувального впливу на психіку людини, а представники психологічного — як систему міжособистісних взаємодій між психотерапевтом і пацієнтом з метою позитивних змін у поведінці, інтелектуальній та емоційній сферах пацієнта.  
 
Психотерапія (грец. psychе — душа і therapeia — лікування) — галузь психології, що вивчає механізми, способи і прийоми професійного надання психологічної допомоги з метою розв’язання проблем, звільнення від психосоматичних симптомів або актуалізації резервів особистісного зростання.  
 
За інтенціями (спрямованістю) психотерапію поділяють на медичну (клінічно орієнтовану) і немедичну (особистісно спрямовану). Відповідно професійним суб’єктом є лікар або психолог. За формою психотерапевтичного процесу розрізняють групову (робота з кількома особами з однаковою симптоматикою) та індивідуальну (сеанси з одним клієнтом), довгострокову (від кількох місяців до кількох років) і короткочасну (декілька сеансів) психотерапію. 
Об’єктом психотерапевтичного впливу є цілісна особистість з усіма її якостями, думками, бажаннями та цінностями. Психотерапевтична діяльність — це різновид міжособистісного спілкування, а взаємини терапевта і клієнта у більшості шкіл вважають провідним засобом психотерапевтичного впливу. Конкретним предметом, на якому психотерапевт зосереджує зусилля, можуть бути різні регіони психіки: свідомість і мислення (когнітивний напрям), несвідоме (класичний психоаналіз), психе як системна єдність свідомого та несвідомого (юнгіанство), відчуття, емоції і почуття (гештальттерапія). Проте спеціаліст будь-якого напряму ніколи не лишає поза увагою особистість людини як багатогранний, цілісний і динамічний феномен. 
Психотерапія як форма психологічної практики охоплює велику кількість окремих моделей, напрямів, шкіл та авторських підходів. Певну еклектичність психотерапевтичного знання було подолано лише недавно завдяки досягненням сучасної семіології — науки про знакові системи, яка виконує стосовно психотерапії провідну методологічну функцію. 
 
 
Основні моделі психотерапевтичної допомоги 
 
Хоча психотерапія є галуззю психології і однією з найважливіших сфер психологічної практики, її зв’язки з іншими психологічними дисциплінами — загальною, соціальною, віковою, етнічною психологією тощо — певною мірою формальні. Тобто вона може бути задіяна у розв’язанні певних проблем відповідної специфіки, але майже не використовує властивих цим дисциплінам теорій або понять. Основне теоретичне джерело для психотерапії становить глибинна психологія (психологія несвідомого), а для окремих шкіл та підходів — відповідні філософські напрями. Однак найтісніше психотерапія пов’язана з медициною, переважно із психіатрією, та релігією, що і стало підґрунтям для вироблення релігійної, психологічної, психіатричної моделей психотерапевтичної допомоги.  
Медична психотерапія (лікування соматичних захворювань, психічних розладів та симптомів за допомогою спеціально організованого спілкування) тривалий час була єдиною формою існування психотерапії взагалі. Більшість гуманістично орієнтованих психотерапевтичних шкіл тяжіють до філософії і меншою мірою до певних релігійних доктрин. Із релігією психотерапію об’єднують ідеї допомоги, служіння, духовного зростання. 
Сучасна медична допомога практично завжди містить психотерапевтичні компоненти, особливо в діяльності сімейного лікаря. Медична (клінічна) психологія також звертається до психотерапевтичних методів. Однак найбільше спільного у психотерапії із психіатрією. За радянських часів лише лікарі-психіатри мали право на психотерапевтичну діяльність. Тепер спеціалізацію із психотерапії майбутні фахівці також здобувають на кафедрах психіатрії та наркології. Багато науковців вважають психотерапію окремою галуззю психіатрії. 
Зв’язок між психотерапією і медициною, особливо психіатрією, настільки глибокий та очевидний, що цілком природно кваліфікувати психотерапевтичну практику як галузь патопсихології, клінічної психології і психіатрії. Проте серед психіатрів поширена протилежна думка, що опирається на небажання пояснювати душевні хвороби в термінах духу (як це робив, наприклад, К.-Г. Юнг) і лікувати їх за допомогою мовної дії (talking cure). 
Водночас деякі академічні психологи, розглядаючи психотерапію як один з аспектів медицини, вважають, що через наявність інтенціональних (вольових) моделей вона не вписується в систему психологічного знання. В історії психології відомий факт ігнорування фройдівської теорії як суб’єктивістського і взагалі «метапсихологічного» підходу. 
Сучасний український медик, психіатр і психотерапевт-психоаналітик Олександр Фільц виводить специфіку психотерапії з особливостей її предмета, яким, на його думку, є патос (грец. patos — страждання). Його міркування зводяться до таких тез: 
1) психологія, яку також називають «нормальною психологією», є наукою про нормальне (здорове) психічне і душевне життя;  
2) психіатрія, предмет якої не можна звужувати до «тотальної патології» («чистої ненормальності»), вивчає нездорове в нормальному. Саме це називають у медицині нозологічною (лат. nosos — хвороба і грец. logos — слово, вчення) формою, або основною діагностичною категорією; 
3) психотерапія описує і концептуалізує окремі факти патологічного і нормального на основі досвіду лікування, яке безпосередньо випливає з людських стосунків. Вона має справу зі стражданням (патос), яке на відміну від нозоса свідчить про ставлення хворого до свого розладу. 
Патос є цілісною екзистенцією (буттям) з розладом і в розладі, тоді як нозос відображає лише один із можливих розладів екзистенції життя і діяльності людини. Страждати можна не тільки від хвороби, а й від обмеження свободи чи напружених взаємин, складних життєвих обставин. Патос — це виживання нормального і подолання розладу всупереч хворобі, з боку здорових якостей людини. А нозос — це подолання здорового хворим, патологічність процесів. Власне хворе не страждає. Страждає здорове від хворого. Отже, основною сферою психотерапії є зворотний бік предмета психіатрії. Психіатрія йде від здорового до хворого, а психотерапія — навпаки. Тому предмет психотерапії, за О. Фільцом, — нормальне (здорове) серед патологічного. Це визначення точно розмежовує психіатрію і психотерапію не стільки на рівні методів і цілей, скільки на основі розуміння інтенції суб’єкта професійної діяльності, усвідомлення ним значення психотерапії. Психолог не лікує, а допомагає розв’язувати проблеми, актуалізовувати резерви особистісного зростання. 
Нині можна стверджувати про успішне функціонування і релігійних форм психотерапії. Священики різних конфесій набули досвіду в наданні не тільки духовної, а й психологічної допомоги, якої до середини ХХ ст. не виокремлювали із численних обов’язків духовного пастиря. В Україні і слов’янських державах найпоширенішою є святоотцівська психотерапія. Її парадигма має специфічний погляд на причини виникнення особистісних проблем і психічних захворювань, їх природу і сутність. Ці причини описують за допомогою таких понять, як «гріх», «провина», «кара», «спокутування», «покаяння» та ін. Пастирська допомога опирається передовсім на систему етичних і релігійних ідей, далеку як від психологічних теорій, так і від психіатричних уявлень про психічне здоров’я, норму і патологію. 
Традиція духовної допомоги, що склалася в церкві, тісно пов’язана зі сповіддю. Сповідь у православній або католицькій традиції є таїнством, оскільки під час неї відбувається етичне перетворення особи, «друге хрещення». Зізнання у гріхах перед священиком у православ’ї називають оновленням. У процесі сповіді між духівником і тим, хто сповідається, встановлюється особлива гармонія. Це буває, коли духівник, подібно до психотерапевта, переймається переживаннями того, хто кається, причому виявляє не тільки строгість судді, й піклування, жалісливість люблячого батька. 
Пастирське «окормлення» у православній традиції представлене духовним батьківством — тривалими, стійкими і значущими відносинами, які можна описати в категоріях «благословення», «зміцнення рішучості» або «совість». Сутність православного пастирського «окормлення» митрополит Антоній (Храповицький) назвав даром співчутливої любові. 
Різких, непримиренних суперечностей між релігійними і неконфесійними моделями психологічної допомоги немає. Адже саме з пастирства психотерапія запозичила багато етичних принципів: ідею служіння, конфіденційність зустрічі, щирість і співпереживання, моральну підтримку — все те, що називають духовним зціленням.  
 
 
Понятійний апарат психотерапії 
 
Як і кожна галузь науки, психотерапія має власний науковий апарат, що охоплює її основні поняття: «запит», «сесія», «сетинг», «терапевтичний альянс» та ін. 
Потреба у психологічній допомозі, сформульована в скаргах і бажаннях, становить запит. Роботу терапевта з клієнтом називають психотерапевтичним процесом, окрему зустріч — сесією (лат. sessio — засідання). Розклад процесу — кількість зустрічей на тиждень, їх тривалість і термін лікування — це сетинг (англ. set — встановлений). У психотерапії діють суворі правила, які забороняють терапевтові і клієнту порушувати сетинг. Клієнта називають також пацієнтом (лат. patіentis — терплячий), особливо у глибинно-психологічних школах. 
Сетинг і всі інші аспекти взаємин «терапевт — клієнт» визначають в особливому контракті — терапевтичному альянсі. 
Кожен клієнт має підсвідомі очікування, як правило, ірраціонального характеру, якими він може керуватися і вперто їх обстоювати. Вони часто не узгоджуються з метою терапії і можуть блокувати її перебіг. Однак терапевт не має права нав’язувати клієнтові власні думки та цінності, формувати для нього цілі, навіть позитивні, і повчати. Професіонал іде за клієнтом і його бажаннями — усе інше вважають зловживанням. 
Процес психотерапії відбувається в кілька стадій (етапів). Завершення знайомства з терапевтом прийняттям рішення про участь у терапії означає налагодження відносин у межах терапевтичного альянсу. Це — початковий етап, після якого відбувається робота, інколи досить тривала (в класичному психоаналізі — до кількох років). Специфіка завершальної стадії пов’язана з тим, що терапія для клієнта стає важливою життєвою цінністю, яку він не хоче втрачати. Особистість терапевта також набуває для нього значущості. Тому терапія має закінчуватися спеціальними прийомами, що розривають таку залежність пацієнта. 
Багато психотерапевтичних понять, використовуваних у різних підходах, не є строго академічними термінами, зміст яких можна визначити однозначно і точно. Здебільшого це метафори (грец. metaphora — переміщення, віддалення) —  розпливчасті концепти широкого змісту, за допомогою яких передають різноманітні, часто індивідуальні відтінки сенсу. Їх використовують для структурування досвіду, здобутого певною школою психотерапії. У психоаналізі це «лібідо» і «катексис»; у юнгіанстві — «індивідуація» і «архетип»; «броня» (панцир) — у В. Райха, «усвідомлення» і «контакт» — у гештальттерапії, «пік-переживання» — в А. Маслоу та ін. 
Психотерапія, яку часто визначають як «науку про суб’єктивне», побудована на узагальненнях індивідуального досвіду, а метафора — найуніверсальніший спосіб його акумулювання, обміну ним та його інтерпретування. Метафори передають не тільки уявлення про об’єкти, явища чи процеси, а й ставлення до них, емоційну оцінку, особистісний сенс. Тому психотерапевтичне спілкування багате на метафори, а найуживаніші з них поступово набули понятійного характеру. Як і в інших гуманітарних сферах, у психотерапії метафори фігурують як концепти. За допомогою концептів експлікують (пояснюють) та характеризують складні, багатопланові явища — життєвий світ особистості, її життєвий шлях, особисті цінності та переконання. Психотерапевтичні метафори дають необмежені можливості опису, структурування і трансформації людського досвіду, що є запорукою терапевтичних змін. 
 
1.2. Становлення психотерапії як науки 
 
Психотерапія і психологічна допомога загалом є суто людським феноменом, якому немає аналогів у природі. Звичайно, тварини також допомагають одна одній, у вищих приматів розвинуті деякі механізми «соціального захисту» самиць і малят, слабких істот тощо. Однак психологічна допомога — явище іншого ряду. 
Антропологи і соціальні психологи пояснюють якісний «стрибок», завдяки якому людина стала homo sapiens, тобто розумною, виникненням специфічної здатності до т. зв. надлишкової, понаднормативної діяльності. Ідеться про дії, не пов’язані з конкретними практичними завданнями виживання, наприклад нанесення орнаменту на примітивні кам’яні знаряддя чи обряд поховання. Це суто людські вчинки, тваринам вони не властиві. Понаднормативна діяльність виражає певні уявлення, абстраговані від безпосередньої дійсності: ідея про посмертне існування і потреби небіжчика — якщо в обряді поховання йому дають «із собою» зброю, їжу, речі повсякденного вжитку; орнамент, печерні малюнки опираються на більш розгорнуту, абстрактну картину навколишнього світу — уявлення про циклічний характер природних змін (первісні орнаменти відображають місячні і сонячні цикли), віру в те, що майбутній результат залежить від змісту й сюжету малюнка та ін. Археологічні знахідки свідчать, що деякі фрагменти дійсності ставали носіями певних значень і сенсів, а сама дійсність поступово набувала символічного, семіотичного (знакового) характеру.  
Французький історик і антрополог Жорж Дюмезіль вважає, що у первісній громаді дуже рано виокремились особи, які мали певні здібності до абстрагування, прогнозування та вибору доцільних стратегій ефективнішої групової діяльності. Саме вони розвивали і підтримували символічний аспект людського життя. Такі люди ставали лідерами, вождями, а також виконували функції жерців. Звичайно, для цього потрібно було володіти психологічним впливом на людей, навичками антиципації (передбачення), прийомами сугестії (навіювання) тощо. Очевидно, що психологічний вплив у періоди великих потрясінь чи труднощів (голод, війни, епідемії) мав і психотерапевтичний, психопрофілактичний характер. Домінування і влада над іншими поєднувалися зі здатністю до психократії — можливості психологічно контролювати людей. Психологічне домінування було тісно пов’язане із символічною, знаково-семіотичною активністю психіки. 
Психологічна допомога від початку ґрунтувалась на домінантній позиції щодо потенційного клієнта. Поступово відбулась еволюція до більш рівноправних, партнерських взаємин між психотерапевтом і клієнтом. 
 
 
Формування наукової психотерапії 
 
Психологія і психотерапія як науки постали в добу Просвітництва. У ХVІІІ ст. вчені звернули увагу на несвідомі причини симптомів психічних і психосоматичних захворювань. Психотерапевтична проблематика того часу мала психоаналітичну специфіку. Несвідому активність розглядали в контексті магнетизму — особливої психічної активності, зумовленої дією флюїдів — психічного струму, сигналу, які надсилає людина. Флюїди може виділяти гіпнотизер або, вважалось, вони спонтанно продукуються під час психотерапевтичної взаємодії. Явища навіювання і гіпнозу стали підґрунтям для використання (пізніше — дослідження) рапЩрту (франц. rapport — повідомлення, відношення, зв’язок) — позитивних емоційних стосунків і взаєморозуміння між людьми, за допомогою якого феномен психодинамічного впливу було включено у сферу раціонального (не метафізичного) вивчення. 
ХІХ ст. ознаменоване двома важливими для психотерапії відкриттями: сексуальності та психосоматичної конституції індивіда. Цілісна психодинамічна теорія французького психолога П’єра-Марі-Фелі Жане (1859—1947) стала передумовою не тільки фройдівських топічних і структурних моделей психіки, а й безпосередньо вплинула на концепцію екстра/інтроверсії К.-Г. Юнга, вчення А. Адлера про неповноцінність та ін. Численні явища, і раніше відомі лікарям, священикам, психологам, — психічний автоматизм, нав’язливість, зцілення вірою — одержали нове пояснення у світлі дослідницької установки Жане, яку можна назвати психологічним аналізом і синтезом. П.-М.-Ф. Жане систематизував багатомірне поле несвідомих феноменів, обмеживши його єдиною семіосферою — відмежованим, гетерогенним знаковим простором, поза яким психотерапевтичні цілі та цінності не існують і не діють. 
У цей час на американському континенті поширились одразу дві концепції: біхевіоризм (учення про поведінку, яке стало основою біхевіоральної психотерапії) і започаткований американським філософом Вільямом Джеймсом (1842—1910) прагматизм. Позиція В. Джеймса про «радикальний емпіризм» (досвід як головний критерій пізнання) суттєво прислужилася в розвитку в ХХ ст. екзистенційної та гуманістичної психотерапії. 
У Європі в ХІХ ст. розпочалися історико-культурні дослідження (Франція), які відтак стали опорою психології ментальностей, тобто вивчення унікальних лінгвокультурних детермінант розвитку та функціонування особистості. У Німеччині набула розквіту експериментальна психологія, а далі — гештальтпсихологія, з якої у ХХ ст. багато запозичив засновник гештальттерапії Ф. Перлз. 
Виникнення психотерапії припадає на початок ХІХ ст., коли німецький учений Йоганн-Крістіан Хейнрот із Лейпцига був призначений на посаду професора психотерапії (1811). Фактично психотерапією тоді вважали неврологію і психіатрію. У цих галузях фахівці розробили перші психотерапевтичні рекомендації. Неврологом був З. Фройд, психіатрами — К.-Г. Юнг,  
Л. Бінсвангер. Та лише у ХХ ст. психотерапія виокремилася в повноцінну наукову дисципліну. 
За час її розвитку сформувалося багато варіантів і форм теорії та практики психотерапевтичної допомоги. Фахівці Європейської асоціації психотерапевтів (ЕАР) об’єднують їх у такі основні групи: 
1) психоаналітична психотерапія — форми психотерапії, які можна вивести з глибинних психологічних теорій Фройда, Юнга та ін.; розглядає життєві проблеми як наслідки неусвідомлених конфліктів та аспектів розвитку; 
2) когнітивна і поведінкова терапія — форми психотерапії, які опираються на теорії навчання і когнітивну психологію; життєві проблеми виводить із неправильного навчання і мислення; 
3) гуманістична психотерапія — зосереджується на потенціалі людського розвитку; життєві проблеми розглядає як блокаду почуттів; 
4) системна психотерапія — на підставі загальної теорії систем убачає причини життєвих проблем у порушенні функцій у системі або групі, до якої належить особа; 
5) екзистенціальна психотерапія — форми психотерапії, основою яких є екзистенціальна і феноменологічна філософія; життєві проблеми пояснює недоліком ясності розуміння умов людського існування. 
Традиційно історію психотерапії прийнято починати із психоаналізу. 
1. Психоаналітична терапія. Датою виникнення психоаналізу вважають 1895 р., коли молодий віденський лікар Зигмунд Фройд (1856—1939) після численних спроб удосконалити техніку гіпнотичного лікування хворих на неврози відкрив метод вільних асоціацій, суть якого полягає в тому, що пацієнт називає перші слова, які спадають йому на думку у зв’язку з власними роздумами чи у відповідь на репліки психоаналітика. Інтерпретуючи їх, Фройд виявляв несвідоме значення слів, учинків та продуктів уяви (сновидінь і фантазій) і пояснював, як цей прихований зміст пов’язаний із хворобливими симптомами. Надалі психоаналітичне тлумачення охопило і такі результати людської діяльності, в яких попередня асоціативна робота була зайвою (художні твори, філософські та релігійні ідеї, соціальні інститути, звичаї, моду, мову тощо). З методу дослідження і лікування психічних захворювань психоаналіз поступово перетворився на універсальну форму культурної практики, науковий статус якої довго спричиняв гострі суперечки.  
Найчастіше психоаналіз критикують за відсутність можливостей верифікації (перевірки) одержаних за його допомогою практичних і теоретичних результатів. Англійський психолог Ганс-Юрген Айзенк (1916—1997) заперечував терапевтичний ефект психоаналітичного лікування, запевняючи, що пацієнти психоаналітиків видужують набагато рідше, довше і гірше, ніж ті, хто лікується за допомогою інших методів. 
З. Фройд називав психоаналізом не тільки спосіб дослідження психічних процесів і заснований на ньому метод лікування невротичних розладів, а й психологічні концепції, що виникли на його підґрунті. Пояснення і лікування душевних хвороб у процесі психоаналізу можливі завдяки особливим відносинам, що складаються між аналітиком і пацієнтом. Основними терапевтичними чинниками слугують інтерпретації вільних асоціацій, сновидінь, психологічних захистів, трансферентних реакцій.  
Психоаналіз як найвпливовіша психотерапевтична школа має багато форм, напрямів і розгалужень. Наприкінці 30-х років ХХ ст. почали формуватися его-психологія, неофройдизм, теорія об’єктних відносин з відповідними психотерапевтичними особливостями. Найбагатшими теоретично були британські психоаналітичні школи, які зосереджувалися на аналітичному вивченні дитинства. Із тих напрямів лише неофройдизм не створив серйозної школи психотерапії — більшість його представників були радше теоретиками, орієнтованими на аналіз історичних і суспільних явищ. 
Теорія і практика психоаналізу з часом зазнали певних змін. До найрадикальніших удався учень, послідовник і опонент З. Фройда, французький психіатр, засновник структурного психоаналізу Жак Лакан (1901—1981), що запропонував принципово нові уявлення про мовну природу несвідомого і лінгвістичні основи терапії. Лакан сформулював нове розуміння особистості як спочатку розщепленої, подвійної істоти, що набуває бажання унаслідок своєї символічної природи, тобто насправді суб’єкт не знає, чого саме він хоче (бажає), і тільки культура, звичаї йому це роз’яснюють. Це розщеплення відбувається на початкових стадіях психічного розвитку дитини, а роль становлення цілісності («стадії дзеркала») істотно відрізняється від фройдівського трактування несвідомої детермінації життєвого шляху раннім дитячим досвідом. Водночас Лакан проголошував, що сучасні йому психоаналітики дуже захоплені проблемами соціальної адаптації своїх пацієнтів, забувають про основне завдання психоаналізу — дослідження несвідомого. 
Прикладом семіотичного трактування психотерапевтичної практики може слугувати аналітична психотерапія швейцарського психолога Карла-Густава Юнга (1875—1961). Його підхід ґрунтується на переконанні, що більш відповідною аналітичному досвіду є сфера образу, а не мови. Юнг і особливо його учень, засновник архетипічної психології американець Джеймс Хілман (нар. 1926) розглядали образи як базовий, первинний шар психічної реальності. Архетипи-прототипи як основа колективного несвідомого є передумовами і джерелами діяльності людської душі. На думку Юнга, такі універсальні образи зумовлюють проекцію індивідуальних комплексів, загальноособистісні проблеми, пов’язані з архетипом. В образах утілюються символи — специфічні форми знакового виразу вищої, принципово не знакової суті. На відміну від точного і кінцевого знака символ має безліч значень. Ірраціональний за своєю суттю, він відповідає природі несвідомого. Символ завжди потребує інтерпретації, основаної на натхненні та інтуїції, його значення неможливо безпосередньо представити або вивчити напам’ять. Проте символічний відгук (спілкування за допомогою символів) неможливий без апеляції до образу, і саме аналітична психологія пропонує продуктивні форми роботи з образами, що випливають із несвідомого.  
Індивідуальна психологія і психотерапія австрійського психолога і психіатра Альфреда Адлера (1870—1937) — менш поширений напрям, ніж класичний психоаналіз чи юнгіанство. Проте уявлення про неповноцінність як основний рушій розвитку особистості, ідею соціального інтересу як базового конструкта суспільних відносин, тезу про цілісність індивіда запозичило з нього багато шкіл психотерапії, навіть далекі від психоаналізу. 
2. Когнітивні і поведінкові підходи. Вони виникли як альтернатива психоаналітичним. Гештальттерапія, екзистенціально-гуманістичні підходи, когнітивна психотерапія роблять основний акцент на процесах усвідомлення власних почуттів, автоматичних думок і установок. Відчуття і поведінка стають предметом прискіпливого свідомого аналізу з метою переглянути автоматичні реакції і відмовитися від небажаних почуттів, дій і вчинків. 
3. Гуманістична психотерапія. Цим терміном називають авторські напрями, що виникли у 60-ті роки ХХ ст.: клієнт-центровану терапію, логотерапію Віктора-Еміля Франкла (1905—1997), терапію на основі ідеї самоактуалізації Абрахама Маслоу (1908—1970), групову роботу Ірвіна Ялома (нар. 1931) та ін. Основна їх ознака — впевненість у позитивній, схильній до добра природі людського єства, яка може реалізуватися за сприятливих умов виховання і розвитку особистості. Наприкінці 90-х років ХХ ст. гуманістичні напрями активно знаходили багато прихильників у пострадянських країнах, але невдовзі цей інтерес згас. 
4. Системна сімейна терапія. Це впливова психотерапевтична традиція, започаткована у 80-ті роки ХХ ст. італійськими й американськими психологами — В. Сейтер, Карлом Вітакером (1912—1995) та М.-С. Палазоллі. Реалізується вона як групова форма терапії, в якій беруть учать одночасно кілька осіб — сім’я, близькі люди, тобто система значущих взаємин. На сучасному етапі популярна теорія сімейних розстановок Б.  Хелінгера. 
5. Екзистенціальна психотерапія (дазейн-аналіз). Започаткована європейськими психіатрами Людвігом Бінсвангером (1881—1966) та Медардом Боссом (1903—1990). Екзистенціальний підхід можна кваліфікувати як філософську психотерапію, бо він ґрунтується на розумінні та прийнятті всіх особливостей та умов людського існування. Застосовують дазейн-аналіз здебільшого психіатри, як правило, при важких розладах і порушеннях особистісного функціонування. 
Отже, передісторія психотерапії починається з давніх часів, коли психічні розлади і психологічні проблеми трактували як втрату душі або враженість злими демонами. Одним із методів лікування було розуміння і виконання бажань (у т. ч. несвідомих, таємних) хворого, тобто злого духу, яким він одержимий. Первісна медицина добре розуміла роль особистості цілителя в терапії і практикувала складні ритуали, під час яких послідовно будували і руйнували стосунки. Храмове цілительство в античні часи, середньовічний екзорцизм і релігійна психотерапія оперували багатьма прийомами і процедурами, тобто психотерапевтичними техніками (тлумачення сновидінь, робота з метафорою, символічне і пряме реагування, асоціативні та імагінативні (образні) методи тощо). 
Упродовж європейської історії психотерапевтична діяльність не виокремилась у самостійну практику, її здійснювали переважно в контексті релігійних обрядів. У XVIII—ХІХ ст. виникли передумови для розвитку наукових основ психотерапії. Першою її фундаментальною школою став психоаналіз, від якого в середині  
ХХ ст. відокремились глибинно-психологічні напрями. Водночас розвинулись когнітивні, біхевіоральні та гуманістичні підходи. Сучасне предметне поле психотерапії, яке утворюють кілька напрямів, класифікують за різними критеріями.

 

 

 

 

 

 

 

 

Психодинамічний напрям психотерапії

 

ПЛАН

 

1. Гуманістичний психоаналіз (Е. Фромм)
2. Аналітична психологія і психотерапія К.Юнга.
3. Індивідуальна психологія і психотерапія А.Адлера.
4. Психотерапевтический процесс в представлениях К. Хорни

1. Гуманістичний психоаналіз (Е. Фромм)

Теорія особистості Фромма - це спроба подолати обмеженість психоаналітичної теорії з її біологізаторской детермінацій розвитку особистості і розглянути роль соціологічних, політичних, економічних, релігійних, культурних факторів її формування.

Особистість, з точки зору Фромма, - це цілісність вроджених і  набутих психічних властивостей, що характеризують індивіда і що роблять його унікальним. Під придбаними властивостями від розумів перш за все відмінності в характері, що представляють проблему етики і свідчать про рівень, досягнутий індивідом у мистецтві жити. Обгрунтовуючи суспільно-історичну зумовленість характеру і особистості людини, Фромм вводить поняття "соціального характеру" як сполучної ланки між психікою індивіда і соціальною структурою суспільства. У роботі "Людина для себе" Фромм описує наступні соціальні типи характеру:

Рецептивна орієнтація (бере) - чол. уявляє, що джерело всіх благ лежить зовні; він залежний і пасивний, довірливий і сентиментальний; прагне "бути коханим ", а не любити, залежить не тільки від авторитетів, але і від людей, здатних надати будь-яку підтримку; завжди шукає помічника, а якщо допомагає іншим, то лише заради того, щоб домогтися їх розташування.

експлуататорська орієнтація (оволодівають) - чол. також вважає, що джерело благ зовні, але не сподіваючись отримати їх у дар, прагне здобути їх силою або хитрістю, він не здатний до творчості і тому домагається любові, володіння, ідеї або емоцій, запозичуючи їх у інших, такий чол. агресивний, горді, сміливий, егоцентричний, впевнений в собі, імпульсивна.

Користолюбсько орієнтація (зберігаються) - на відміну від попередніх типів, чол. не вірить, що може отримати щось із зовнішнього світу, його безпека грунтується на економії, а витрати сприймаються як загроза; його скупість поширюється як на речі і гроші, так і на думки і почуття; він тяжіє до минулого, його відлякує все нове, він маніакально чістоплотен, рігіден, підозрілий, упертий, завбачливий, лояльний і стриманий.

Ринкова орієнтація (обмінюються) - особистість розглядається як товар, який виставляється на продаж. Успіх залежить від того, наскільки добре чол. може подати і продати себе, наскільки вона здатна вступити в змагання з іншими для досягнення життєвих цілей. Самооцінка чол. залежить від думки інших людей, оскільки його цінність визначається не його людськими якостями, а успіхом в ринковій конкуренції.

Плідна орієнтація на відміну від неплодотворних, є ідеалом гуманістичної етики - людина сприймає себе як втілення своїх сил-здібностей, які не приховані і не відчужені від нього, а вільно реалізуються. Силою розуму він може зрозуміти суть явищ; силою любові - зруйнувати стіну, яка відділяє одного чол. від іншого; силою уяви - творити.

Характер будь-якого чол. представляє змішання цих п'яти орієнтації, хоча один або два можуть виділятися з інших. Пізніше, в роботі "Душа людини", Фромм описав ще два типи характеру: некрофільний, що втілює спрямованість на мертве, і протилежний йому біофільний, що втілює любов до життя.

Крім соціальних умов, накладають відбиток на формування особистості людини, в його природі закладено екзистенційні потреби, є важливим джерелом активності: у встановленні зв'язків (в турботі про когось, у продуктивній любові), в подоланні (в активному творчому творенні), в корінні (в почутті стабільності і міцності), в ідентичності (в тотожність із самим собою і несхожість на інших), в системі поглядів і відданості (в об'єктивному та раціональне. погляді на природу і суспільство, в посвяті себе чомусь або комусь).

Сенс існування чол. Фромм  бачить у різні способи вирішення основної проблеми, що полягає в суперечності між свободою і безпекою. Свобода, завойована сучасним західним суспільством, викликає у чол. втрату почуття безпеки і відчуття особистої незначущої. У пошуках безпеки люди часом добровільно жертвують свободою. У роботі "Втеча від свободи" Фромм описав механізми такої "втечі".

Авторитаризм -- тенденція відмовитися від незалежності своєї особистості, злити своє "Я" з ким-небудь або чим-небудь зовнішнім для отримання сили, що не вистачає самому індивіду. Він виявляється у прагненнях до підпорядкування і панування, в мазохістських і садистських тенденції: почуття неповноцінності, прагненні здобути владу над людьми, експлуатувати їх і змушувати страждати.

руйнівність - Спроба подолати почуття неповноцінності, знищуючи або підкоряючи інших, засіб позбавлення від нестерпного відчуття безсилля. Деструктивність націлена на усунення всіх об'єктів, з якими індивіду доводиться себе порівнювати, явл. реакцією на сполох, що спричинюється будь-який загрозою життєвим інтересам, подоланням скутості і ізольованості.

автоматизує конформізм - прагнення  перестати бути собою. Людина повністю засвоює тип особистості, запропонований йому загальноприйнятим шаблоном, і  стає таким, яким його хочуть бачити інші. Зникає різниця між власним. "Я" і навколишнім світом, а разом з тим і свідомий страх перед самотністю і безсиллям.

На противагу механізмів "втечі від свободи" існує  досвід позитивної свободи, завдяки  якій можна позбутися від почуття  самотності і відчуженості, бути автономним і унікальним не втрачаючи відчуття єднання з іншими людьми. Одним з гол. умов такого існування Фромм розглядав любов, яку трактував у широкому сенсі, як мистецтво, рівнозначне мистецтву жити.

 

Список літератури

П. П. Горностай. Гуманістичний психоаналіз (Е. Фромм)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Аналітична психотерапія Юнга

 

Карл Густав Юнг був  одним із засновників психоаналізу, учнем і близьким другом Фрейда. Теоретичні протиріччя і обставини  особистого характеру призвели до того, що Юнг створив свою власну школу, названу ним аналітичною психологією. У підході Юнга залишається визнання головної ідеї Фрейда, що сучасна людина придушує свої інстинктивні потяги, часто не усвідомлює своїх життєво важливих потреб і мотиви своїх вчинків. Якщо допомогти їй краще розібратися в ситуації, досліджуючи прояви її несвідомого життя – фантазії, сновидіння, симптоми послабшають. Така в самих загальних рисах ідея аналітичної терапії. Юнга завжди більше цікавили безпосередні переживання людей – їх почуття, мрії, духовні пошуки, значущі події життя. Він розробляв психологію близьку до самої стихії людських емоцій. Тому він прагнув описати різні психологічні явища такими, які вони є. Оскільки емоційне життя в природі універсальне – всі живі істоти відчувають страх, збудження, задоволення і т. ін.. – то це дозволило йому припустити колективні основи людських переживань. В людині поєднуються індивідуальне і колективне. На нього в тій же мірі вплинули, наприклад, традиції, мова і культура суспільства, якому вони належать, не говорячи вже про генетичні фактори. Цього не можна заперечувати і не можна спрощувати картину психічного життя, виокремлюючи в ній лише пару логічних ліній. Логічна злагодженість важлива для наукових дискусій, але для лікування людей необхідно мати гнучкість і широту бачення виникаючих ситуацій. Крім того, цілющу силу психоаналізу Юнг бачив не в точності пояснень аналітика, а в унікальності нового досвіду, який отримується клієнтом на сесіях, досвіду самопізнання і трансформації своєї особистості.

Звертаючись до універсальних  загальнолюдських тенденцій, можна  виділити в будь-якій проблемі теми, добре відомі з міфології, літератури і релігії. Юнг називав такі теми архетипами. Якщо функціонування всієї психічної енергії даної людини зумовлене цією темою, то можна говорити про наявність психологічного комплексу. Цей термін також запропонував Юнг. Але мало просто назвати комплекс, щоб розібратися в своїй ситуації, людині дуже корисно обговорити з іншим свої переживання і знайти описуючі їх образи, символи і метафори. В них не міститься конкретних рецептів чи порад. Але символічна мова володіє достатньою смисловою ємкістю, щоб відобразити всі нюанси, не перекрутивши картини реальної ситуації. Саме через образи передаються і виражаються емоційні стани в усій їх глибині. Тому, щоб змінити свою емоційну ситуацію, необхідно спочатку хоча б бачити її такою, яка вона є с усій своїй багатогранності і суперечливості.

Ми не можемо жити, не вигадавши  собі певної версії реальності, яка  надає смисл і структуру нашим  переживанням. Хоча нам здається, що наша картина світу раціонально обґрунтована, в дійсності за нею стоять давні і добре знайомі з історії та міфології людські фантазії. Юнг називав цю несвідому тенденцію до упорядкування свого космосу прагненням до реалізації Самості. Слово Самість, Істинне Я, Найвище Я, потаємна суть, Бог, природа Будди і т. ін.. створюють схожі образи джерела, кінцевої мети чи полюсу, який керує всіма процесами. Це завжди дещо більше, значне, заряджене смислом. І більшість людей погодяться, що відкриття цієї нової перспективи в житті абсолютно необхідне для душевної гармонії. Знайти себе, знайти смисл життя, досягти самореалізації – свідомо і несвідомо – така задача будь-яких людських пошуків, що б кожен під цими поняттями не мав на увазі. Людина наближається до цієї мети складним спіральним шляхом спроб і помилок. Не можна сказати, що вона обов’язково, в кінці кінців, переконується в яких-небудь певних істинах чи приймає релігійну віру, які дають їй духовну силу. Скоріше, щось кристалізується в ній самохіть по мірі накопичення життєвого досвіду, пізнання світу і самого себе. В будь-якому випадку ми говоримо про таку людину як про сильну особистість, як про таку, яка має більш широку свідомість і яка розкрила свій творчий потенціал. Юнг вірив, що для руху до цього стану абсолютно необхідний розвиток символічного відношення, і що аналіз по суті є одною з практик, що розвивають таке відношення.

Юнгіанські аналітики  особливо відрізняються тим, що розглядають будь-яку людину, який би складний період вона не переживала в даний час, як потенційно здорову, талановиту і здібну до позитивних змін. Атмосфера юнгіанського аналізу вільна і аналітики виходять з того, що правильно для самого клієнту. Вони будуть старатися обговорити проблему з усіх можливих точок зору, в м’якій манері роблячи припущення, а не ствердження, надаючи клієнтові право вибирати самому те, що важливо для нього на даний момент. Бачачи в аналізі більш ніж просто клінічну процедуру – спосіб інтенсифікації особистісного та духовного розвитку – юнгіанці підтримують будь-які творчі починання у клієнтів, які можуть виявитися у любові до малювання, ліпці з глини, у складанні розповідей, веденні щоденника і т. ін.. Не випадково, пройшовши юнгіанський аналіз, багато клієнтів знаходять себе у мистецтві. Типовим прикладом є доля Германа Гессе – лауреату Нобелівської премії в літературі. Не лише його книги, а і твори Густава Майнріка, Борхеса і багатьох інших знаменитих письменників були створені під сильним впливом ідей Юнга.

Особливість сучасного читача така, що йому подобаються не лише художні  твори, але і захопило написані книжки з психології, присвячені таємницям  людської душі. Багато юнгіанських  книжок зараз доступно на російській мові. Але може бути для знайомства з ідеями Юнга навіть краще читати, наприклад, фантастичні романи Хогарта, Толкієна чи Стівена Кінга чи дуже цікаві книги з міфології Джозефа Кемпбела і Мірча Іліаде, які були близькими друзями Юнга.