Философия науки

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 03 Апреля 2012 в 21:02, методичка

Краткое описание

Наукова і науково-прикладна діяльність у вищих навчальних закладах є невід’ємною складовою освітнього процесу. Вона передбачає розв’язання складних проблем, впровадження результатів досліджень і розробок у практику, участь у науково-дослідних роботах, в організації науково-практичних конференцій, у підготовці курсових, дипломних та інших робіт.

Содержимое работы - 1 файл

Фиолософия_науки_30_03.doc

— 1.51 Мб (Скачать файл)

Крім власних, філософія використовує і загальнонаукові засоби пізнання. Тим самим, проблематичною є боротьба за чистоту філософських засобів дослідження. Майбутнє скоріш за все за комплексним використанням засобів у контексті пізнання, за можливістю використовувати нефілософські методи, логіку й методологію наукового дослідження в контексті філософського підходу.

Однак, власне філософські засоби, наприклад, такі як екзистенційна герменевтика повинна домінувати в контексті філософського пізнання, інакше, воно втратить свій неповторний характер.

В якості домінанти має превалювати абстрагування як специфічний філософський підхід, який повністю відповідає вимогам логіки як умови досягнення загальної значущості й конвертованості висновків. Філософське абстрагування відрізняється від абстрагування наукового своєю всезагальністю, націленістю на відкриття основ буття. З одного боку, філософське мислення більш спекулятивне, оперує більш абстрактними категоріями, ніж природничо-наукове, але, з іншого, воно більш конструктивне, оскільки поєднує в руслі філософського дослідження матеріалістичну й духовну детермінанту дослідницького пошуку. Таким чином, філософське абстрагування дозволяє подолати протиставлення абстрактного та експериментального мислення, що в свою чергу позитивно позначається на діалектичній єдності науково-філософської методології пізнання.

Вирішення питання про засоби пізнання в філософії знаходиться в тісному зв’язку з вирішенням проблеми типології рівнів освоєння дійсності в контексті філософського пізнання. Необхідно мати на увазі, що цю своєрідну типологію освоєння дійсності можна відбудувати в межах науково-раціоналістичного розуміння предмету філософії, тобто, не залучаючи до кола типології позанаукові, ірраціональні прото- і парафілософські форми пізнання.

Питання про рівні освоєння дійсності знаходиться в ракурсі питання про співвідношення емпіричного й теоретичного пізнання всередині філософії. При цьому, точка зору, яка стверджує сувору теоретичність філософії, не може вважатися єдино можливою. Філософія пізнає дійсність по-різному: опосередковано, аналізуючи досягнення приватних наук, і безпосередньо, аналізуючи явища та процеси реальності власними засобами, які розглянуті нами раніше. Створюючи світогляд, філософія з необхідністю взаємодіє з природничими науками, взаємодіють й приватні науки з філософією, створюючи сучасну картину світу. Таким чином, ми можемо прийти до визнання взаємообумовленості філософського й природознавчого знання. Тут важливо, щоб філософський світогляд відповідав сучасному характеру розвитку природознавства. В історії ж філософії, філософія часом дистанціювалась від науки, наприклад, натурфілософії, так само як і наука часто дистанціювалась від філософії, наприклад, доктрина позитивізму відокремлювала філософію від науки.

Шлях до знання лежить через діалектичну єдність засобів і методів наукового та філософського пізнання. Тим самим, суперечки про переваги  того чи іншого підходу в руслі пізнавальної діяльності - це не більше, ніж корпоративні претензії на одержання сумнівних дивідендів з боку суспільства – по суті, це турбота не про істину, а про прерогативу тієї чи іншої парадигми в контексті соціально-пізнавальних процесів.

Таким чином, філософське й наукове, загальне й приватне, пізнавальне і реальне повинні бути тісно пов’язані між собою, хоча б у силу реальної взаємозумовленості цих компонентів в контексті пізнання.

У філософії, в актах власне філософського освоєння дійсності, домінантою виступають не засоби індукції експериментальних і природознавчих теоретичних даних, а діалектичний принцип всезагальності. Однак, за аналогією з природознавчим знанням, ми можемо визнати за філософією наявність двох рівнів освоєння дійсності: емпіричного та теоретичного. При цьому, емпіричне знання відображає окремі фрагменти та явища досліджуваних процесів, а теоретичне знання відображає взаємозв’язок всіх проявів і фрагментів сутності цих процесів.

Методи вивчення реальності в контексті емпіричного й теоретичного рівнів філософського пізнання різні. Необхідно відзначити, що філософський світогляд не є переважно експериментальним як природознавче, скоріше навпаки. Однак, звідси випливає факт несумісності експериментального і теоретичного знання.

Як і в науці, спостереження у філософії є ядром експериментального пізнання. При цьому, спостереження поєднується з індукцією, дедукцією, аналізом, синтезом, описом, поясненням. Філософський експеримент вдається до інструментальної допомоги умогляду та інтуїції. Як і у всякій експериментальній діяльності основною формою пізнання є «філософський факт», який в силу своєї метафізичної природи містить не тільки узагальнений емпіричний матеріал, але й іманентний елемент загального як філософсько-світоглядного узагальнення.

Щоб стати філософським фактом, явище дійсності має бути піддано інтерпретації. І лише потім філософський факт стає елементом філософської теорії. Отже, на рівні експериментального рівня освоєння дійсності «філософський факт - це таке знання, яке виражає якийсь момент, фрагмент загального як предмета філософії і вносить нове в обґрунтування й розвиток філософського світогляду та філософської методології».

При цьому, особливістю філософських фактів є їх репрезентативність, тобто, описуючи окремий фрагмент суті, філософський факт повинен представляти загальне як таке. Іншою особливістю філософських фактів є гетерогенність реальності як джерела фактів - реальність як ціле в якості предмету філософського пізнання складається з явищ принципово різнорідної сутності.

Теоретичний рівень філософського знання, який на відміну від експериментального вважається очевидним, складається вже не з фактів, а з теорій різного ступеню спільності. В цьому, філософська теорія й філософський факт схожі, факти як і теорії бувають як загальними (фундаментальними), так і приватними. При цьому, «факти констатують об’єктивне існування, а теорія пояснює причини існуючого» (Л. Мерзон).

Філософське пізнання має наступні теоретичні рівні: категоріальні теорії, які присвячені окремим гранично загальним філософським поняттям-категоріям (теорія причинності); теорії, що розробляють загальнотеоретичні принципи філософських досліджень (вчення про розвиток); галузеві філософські теорії (онтологія); теорії філософського знання як такого ( логіка філософського пізнання).

Отже, філософське пізнання в своєму розвитку спирається на засади двоякого роду: позафілософські ( наприклад, приватнонаукові) і власне філософські, експліціювання в історико-філософські традиції. Звідси, неоднорідність підстав повідомляє подвійний експериментально-теоретичний характер філософського пізнання, визначаючи його рівні.

 

3. Основні вимірювання епістемології як філософського вчення про знання

Сучасні суспільства являють собою складний конгломерат процесів. У цьому сенсі, один із процесів – розвиток науки може вважатися найбільш впливовим. Від розвитку науки в даний час залежить не тільки перебіг суспільного життя, але й самі принципи організації соціуму. Так, у XXІ столітті відзначається перехід найбільш розвинутих країн від індустріального до постіндустріального (інформаційного) типу суспільства. Знання (інформація) стає й основним продуктом суспільства та індустрією – технологією, алгоритмом способом створення концепцій суспільного життя.

Звідси, зростає й роль дисциплін, які вивчають природу і принципи організації знання в контексті різних галузей пізнавальної діяльності. Зокрема, зростає роль епістемології (гносеології) в контексті філософського пізнання.

Традиційну філософію можна розділити на практичну й теоретичну. В межах теоретичної філософії, що складається з проблематики теорії пізнання та теорії буття, починаючи з XVII століття формується автономна дисципліна – гносеологія або що те ж саме, але у більш сучасному звучанні терміну, – епістемологія. Автономія епістемології визначається насамперед її предметом - пізнанням як таким. Так, І. Кант сформулював основне питання гносеології так: «Що я можу знати?» Різні аспекти даного питання і становлять предметний зміст епістемології.

Епістемологія – це частина філософії, яка вивчає те, як ми отримуємо знання про різні предмети, які межі нашого знання, наскільки достовірне або недостовірне людське знання.

Генезис епістемології як самостійної науки обумовлений тим, що філософи називають «епістемологічним поворотом», який стався у філософії Нового часу. Приблизно з XVII століття теорія пізнання починає переважати над теорією буття. Однак, це не означає, що XVII століття – час появи епістемології, скоріше, це час появу її самостійності в системі філософських наук. Вперше проблематику теорії пізнання починають розробляти античні мислителі. Так, Платон створив оригінальне вчення про пізнання, вважаючи, що основу сутнісного складають ідеї – особливі світоглядні форми.

На перший погляд, пізнання людиною світу будується на двох підставах: на даних відчуття й чистого мислення. Епістемологію до XVII століття, до часу епістемологічного повороту, можна визначити як «онтологічну», оскільки вона тісно пов’язана з переважною проблематикою буття.

З часу епістемологічного повороту, гносеологія розпадається на два напрямки: скептичну епістемологію й критичну епістемологію.

Скептична епістемологія представлена Р.Декартом. Він стверджував, що початком пізнання повинен бути радикальний скептицизм – ми нічого не можемо стверджувати як реально існуючого, якщо не доведемо, що можемо знати хоч що-небудь вірогідно.

Критична епістемологія представлена в творчості І. Канта. Він виходив з того, що люди спочатку первісним знанням, навіть у повсякденній практиці. Але всі феномени знання мають різний ступінь достовірності, тому необхідно до них критично ставитися. Необхідно зауважити, що критична позиція подається найкраще в сучасній епістемології.

Предметом критичного підходу в епістемології є знання саме по собі.

У цьому сенсі, знання можна визначити як адекватне і обґрунтоване переконання. Однак, в дійсності дане визначення застосовується не до всіх видів знання. Справа в тому, що в епістемології прийнято розрізняти знання-майстерність (компетенцію; «знання-як»); знання-знайомство (здатність пізнання об’єктів), інформацію («знання-що»). Останній тип знання і є предметом епістемології.

В епістемології пошук способів обґрунтування знання, критеріїв його істинності та достовірності є основним мотивом. Уявлення про те, що знання повинно бути фундаментально обґрунтоване має давню історію – його перші визначення зародилися ще в античності як і сама епістемологія, але в закінченому вигляді дане уявлення було розроблене в Новий час, в період епістемологічного повороту, Ф.Беконом, Р.Декартом, Дж.Локком. Звідси позиція, яка стверджує необхідність побудови знання на достовірних та надійних підставах може бути визначена як «класичний фундаменталізм». Причому, термін «класичний» у назві цього епістемологічного підходу є наслідком приналежності цієї доктрини до класичної філософської парадигми.

В відповідності з доктриною класичного фундаменталізму ми можемо диференціювати феномен знання. Воно може бути розділене на ті показники, які ґрунтуються на виведенні з достовірності інших філософських фактів і уявлень, істинність яких вважається доведеною; і ті показники, достовірність яких виводиться з них самих. Саме останні уявлення (онтологічні тавтології) і є підставою (фундаментом) нашого знання.

Сам класичний фундаменталізм також може бути диференційований. Так, прийнято виокремити епістемологічний фундаменталізм на два види: раціоналістичний (Р.Декарт) і емпіристський (М.Шлік). Якщо доктрина раціоналістичного фундаменталізму виходить з поняття очевидних істин, які виявлені природним світлом розуму і тим самим прозорі для пізнаванного, то в контексті доктрини емпіристського фундаменталізму в якості базових елементів пізнання беруться дані з безпосереднього досвіду, дані почуттів, очевидність яких визначена як природний висновок досвіду. Таким чином, в контексті цієї доктрини обґрунтовується фундаментальний принцип емпіризму: все людське знання детерміноване даними чуттєвого досвіду. Тільки знання, отримані в результаті фіксації фактів за допомогою чуттєвого сприйняття, є самодостатніми.

Однак, принципи класичного епістемологічного фундаменталізму були переглянуті вже у творчості І.Канта. Він вважав, що дані почуттів або дані раціо, прийняті як самодостатні, не можуть бути основою знання.

В сучасній епістемології підтримується кантіанський підхід, згідно з яким достовірність того чи іншого виду знання визначається всією системою пізнавальних відносин. У контексті даного підходу розрізняють: перцептивне (чуттєво дані) знання; повсякденне знання (здоровий глузд); наукове знання. При цьому, чуттєві дані первинні в сенсі їх вихідної данності; дані здорового глузду первинні концептуально, оскільки саме в повсякденній практиці здорового глузду склалась сама мова та базисні поняття; дані науки первинні в сенсі близькості дійсному стану речей, тобто в онтологічному сенсі.

Таким чином, у відповідності з вимогами сучасної епістемології ні один із видів знання не можна вважати самодостатнім, а значимість того чи іншого виду знання визначається всим комплексом відносин пізнання.

 

4. Філософія як вид знання: основні вимірювання

Чи є філософія наукою? Навіть на перший погляд відповідь на дане питання неоднозначна: можливі, по крайній мірі, два взаємовиключних рішення, справедливість і обґрунтованість яких, у свою чергу, можна довести однаково успішно. В цьому сенсі, все, що б ми не сказали, не змінить положення речей, у всякому разі не розширить наші уявлення про науку як таку й про науковий статус філософського знання.

Информация о работе Философия науки