Философия науки

Різницю між термінами «гносеологія» й «епістемологія» можна підкреслити, вказуючи на переважне вживання в контексті обох підходів дещо різної термінології.

Так, якщо розглядати предмет гносеології в контексті діалектико-матеріалістичного підходу, то її предметом є суб’єкт-об’єктні відносини, структуруючі акти пізнання. Звідси, категоріями гносеології є такі поняття як «свідомість», «пізнання», «істина», «практика», суб’єкт «,»об’єкт», «матеріальне», «ідеальне», «чуттєве», «раціональне»,»інтуїція», тощо. Кожне з цих понять гносеології є означення того чи іншого проблемного аспекту загальної теорії пізнання. При цьому вся проблематика гносеології визначається поняттям істини: «В загальнофілософському сенсі проблема істини ширше питання про істинності знання. Так, ми можемо говорити про «справжній спосіб життя», про «справжню красу». У більш вузькому епістемологічному сенсі під істинністю розуміється точне та достовірне відображення реальності в знанні».

Отже, предметом гносеології є природа пізнання як такого, його ресурси та критерії достовірності та істинності пізнання. Гносеологія охоплює не тільки суб’єкт-об’єктні відносини пізнання, а й проблему специфіки буденного, повсякденного та інших форм знання. Однак, дослідження видів пізнавальної діяльності не є єдиною метою гносеології, оскільки її цікавить насамперед світоглядний статус форм пізнавальної діяльності та проблема істини, її розвиток в тій чи іншій формі пізнавальної діяльності.

Поряд з терміном «гносеологія», визначенням даної предметної сфери філософського пізнання можуть бути визначення «теорія пізнання» або «філософія пізнання».

У свою чергу, в контексті епістемологія, предмет якої, на думку частини філософів, обмежений сферою наукового пізнання, стрижневими є такі поняття та терміни, як «емпіричний рівень пізнання», «теоретичний рівень пізнання», «стиль наукового мислення», «метод наукового пізнання» тощо.

Зазвичай ми не будемо розрізняти поняття «гносеології» й «епістемології», оскільки така диференціація важлива лише в контексті спеціальних теоретико-методологічних досліджень у галузі теорії пізнання.

Теорія пізнання розробляється  філософією з моменту її виникнення й зокрема в творчості Геракліта, Платона, Аристотеля. Сам термін «теорія пізнання» введено в 1854 р. шотландських філософом Дж. Феррером. Зміст основних проблем теорії пізнання змінювалося з плином часу. Не є однозначним він і зараз.

Так, у контексті діалектико-матеріалістичного підходу онтології, як теорії фундаментальних основ буття, виступає як передумова гносеології. В контексті онтології та гносеології конструктивною є ідея розвитку (діалектики). Звідси, гносеологічні проблеми мають онтологічні підстави, а теоретичні підстави онтологічних проблем розвитку та детермінізму виконують гносеологічні функції в процесі пізнання.

Взаємозв’язок онтології та гносеології, об’єднаних загальним контекстом філософського пізнання, свідчить про те, що гносеологія тісно пов’язана і з іншими галузями філософського знання, такими як етика, естетика, антропологія та ін.. Однак, пошук взаємозв’язків теорії пізнання і різних дисциплін можна продовжити. Так, пізнавальна діяльність в даний час вивчається в контексті психології, фізіології, кібернетики, логіки, семіотікі, загального мовознавства, лінгвістики, історії культури, тощо.

При всій спорідненості проблематики гносеології як філософської теорії пізнання з іншими дисциплінами, що вивчають різні аспекти пізнавальної діяльності людини, є одна істотна відмінність: філософська теорія пізнання вивчає гранично загальні відносини пізнання як такого і об’єктивної реальності як можливість виникнення істини.

Тим самим гносеологія не може бути зведена ні до однієї з приватних дисциплін, які вивчають процес пізнавальної діяльності людини, ні навіть до їхньої сукупності. Хоча відповідно до об’єктивно існуючого процесу, який визначається тенденціями диференціації (спеціалізації) та інтеграції знання, філософська теорія пізнання повинна використовувати досягнення інших наукових дисциплін, предметом яких є пізнання як таке.

У світлі проблеми істини, як домінуючої підстави теорії пізнання, основним питанням гносеології можна вважати питання: «Чи можливо пізнати світ?» Питання, що залишається актуальним, проіснувавши тисячі років, незважаючи на колосальні знання, вироблені людиною в процесі історико-культурного розвитку. У відповідності зі змістом відповіді на це запитання всі філософи дотримуються двох позицій: пізнавально-реалістичного і агностичного. Причому постановка питання саме в такому вигляді: «Чи можливо пізнати світ?» привела до неточного розуміння позиції агностицизму, що містить в собі твердження принципової непізнанності світу.

Це яскраве підтвердження того зауваження, яким М.К.Мамардашвілі визначав специфічний характер мови та змісту філософських тверджень:

«Вибачте, я не про те говорю».

Дійсно, в контексті гносеології питання: «Чи можливо пізнати світ?» має більш складний зміст, ніж декларація принципової непізнанності світу. Це ж питання можна поставити й інакше: «Що я можу знати?» Світ як ціле, у всіх його зв’язках і опосередкованості звичайно ж неможливо пізнати. Однак, можливо пізнати саму сутність матеріальних систем.

Таким чином, питання про пізнавальність світу зводиться до реальної проблеми: чи можна через явище пізнати сутність, отримати достовірні знання про матеріальні системи? Ось на це питання агностики відповідають негативно. А частина з них взагалі не визнає існування сутності матеріальних систем.

Тим самим, специфіка агностицизму, в порівнянні з пізнавально-реалістичною позицією, полягає в запереченні можливості достовірного знання, в запереченні можливості пізнання сутності матеріальних систем. Це головна ознака агностицизму. Що, звичайно ж, не є утвердженням принципової непізнанності світу.

Кант, зокрема, довів, що є речі самі по собі, речі для себе, речі як не існуючі. Тому скільки б ми не проникали всередину явищ, наше знання, уявлення про речі буде радикально відрізнятися від того, які ці речі насправді. Звідси, пізнати можливо лише світ явищ, речі ж у собі пізнанням не відкриваються, вони не вловимі, не пізнанні. Підставою агностицизму й пізнавального скептицизму служить цілком реальне положення в пізнавальній діяльності, оскільки вона має справу зі складними явищами та процесами на тлі ще не усталеного процесу пізнання, ресурси якого знаходяться в стадії вивчення, а методологія - в стадії становлення.

Важливо також зазначити, що рішення питання: «Чи можливо пізнати світ?» не можна ставити в пряме співвідношення з вирішенням питання про відношення матерії і свідомості. Так у матеріалізму та ідеалізму як філософських течій, визначених у відповідності з рішенням «основного питання філософії», різні підстави визначення по відношенню до питання про пізнавальність світу, залежно від рішення якого всі філософи поділяються на реалістів та агностиків. Це просто різні аспекти проблеми адекватного пізнання. Наприклад, агностицизм розділяється як методологічна позиція навіть вченими, що стоять на позиціях природознавчого матеріалізму.

Отже, не можна ототожнювати ідеалізм з агностицизмом. Оскільки система філософії складається з діалектичної рівноваги двох релятивних підсистем: матеріальної й духовної, то абсолютизація одного з двох елементів може привести, як вона й приводила в недавньому минулому, до порушення гносеологічної рівноваги і, як наслідок, до руйнування можливостей діалектичного пізнання.

Вибір позиції, у тому числі й у вирішенні питання про пізнавальність світу, має залишатися за філософами, що звичайно не знімає конфронтації агностицизму й реалізму як гносеологічних принципів, залишаючи питання: «Що є істина?», - відкритим.

2. Філософія в пізнанні: засоби, рівні, специфіка

Питання про засоби пізнання у філософії може бути розглянуте як вираження проблеми засобів пізнання взагалі: ця проблема є однією з основних у контексті гносеологічного підходу, оскільки перекликається з проблемою методологічного забезпечення пізнання. Без ретельно розробленої методології, в свою чергу, взагалі не можна здійснювати пізнавальну діяльність.

Розглядаючи питання про специфіку пізнавальних засобів на прикладі самої філософії, необхідно відзначити, що питання не є цілком розробленим, зокрема, немає чіткої межі між проблематикою інструментальної сфери пізнання та його методологією.

При характеристиці засобів філософського пізнання їх поділяють на такі різновиди: наукові засоби (вони відрізняють філософію від інших форм пізнання: релігійного, художнього, буденного); умоглядні (абстрактні) засоби (вони відрізняють філософію від експериментальних наук ), загально-категоріальні (вони відрізняють філософію від приватних теоретичних наукових дисциплін, від математики, при цьому, загальні категорії взагалі є головним засобом філософського пізнання), критично-конструктивно-рефлексивні (вони відмежовують філософію від позанаукових підходів у пізнавальній діяльності, таких як описовий, догматичний, схоластичний; останній, наприклад, досить часто використовується в практиці викладання філософії, з необхідністю дезавуюючи метафізичну неспроможність виконавця, підмінюючи необхідність виконання філософської думки «самокрученням термінологічної машини»).

Розглянемо інструментальні засоби філософського пізнання більш докладно. При цьому, відзначимо, що в будь-якій галузі пізнання існує ієрархія засобів пізнавальної діяльності, тобто прийнято розрізняти основний засіб і другорядні.

Загальна методологія вивчення проблематики в контексті тієї чи іншої дисципліни визначається природою об’єкту, який вивчається. В цьому сенсі, філософський метод залежить від філософського світогляду. Так, особливий світогляд формує діалектичний підхід. У контексті даного підходу методом філософського дослідження є діалектика.

Діалектика як метод пройшла тривалу еволюцію. Спочатку вона існувала у формі стихійної суб’єктивної діалектики, потім у формі об’єктивно-ідеалістичного підходу, й пізніше у вигляді взаємозв’язку суб’єктивної та об’єктивної діалектики.

Визначаючи засоби філософського пізнання, ми повинні визначити деякі базові засоби – засоби діалектики як загального філософського методу.

Філософськими засобами діалектики є правила й закони формальної логіки. Такі як індукція (виведення загального представлення з приватних), дедукція (виведення приватного представлення із загального; загального з загального), родо-видові формально-логічні визначення, визначення явищ через протилежні явища, тощо. В свою чергу, загальні формально-логічні прийоми структурують сукупність власних засобів філософського пізнання, таких як екстрополяція, уявний експеримент, герменевтична інтерпретація, інтелектуальна інтуїція, трансцендування тощо.

Так, до екстраполяції вдаються, коли мають справу з проблематичними положеннями, які не можна підтвердити за допомогою досвідних даних. Тоді достовірність судження, не підтверджується в досвіді, посилюється за рахунок накладення на нього висновку, достовірність якого перевірена дослідним шляхом. Це вірно й у відношенні тієї процедури, в контексті якої висновки щодо відомої частини явища поширюються на невідому його частину або на явище в цілому.

У випадку уявного експерименту, використовуючи ідеалізацію, філософи створюють ідеальну модель, а потім експериментують з цією моделлю. Важливо те, що теоретичне міркування в уявному експерименті будується у відповідності з методикою реального експерименту. При цьому, уявний експеримент відрізняється значно більшою роллю уяви як евристичного елементу пізнання, не зведеного до дискурсивного компоненту.

Наступним засобом філософського пізнання є герменевтична інтерпретація. В якості її особливості можна назвати незведенність розуміючих процедур до засобів логічного мислення. У контексті гуманітарного знання поняття «герменевтика» означає теорію і методологію розуміння, яке не зводиться до дискурсивного знання. При цьому, розуміння пов’язане з розкриттям унікальності пізнати об’єкта, а знання – з його універсальністю. Розуміння – це частково позадискурсивне розкриття сенсу й значення досліджуваного об’єкту або явища. Розуміння є підсумок послідовного застосування герменевтики та інтерпретації. Таким чином, важливо те, що герменевтико-інтерпретаторський підхід виходить за межі формально-логічного пізнання дійсності. У його контексті розуміння здійснюється за допомогою всієї сукупності духовних сил людини.

Інтуїція також є засобом філософського пізнання. Це найбільш важливий підхід для досягнення нових результатів, які раніше були відсутні в пізнавальному досвіді.

До засобам філософського пізнання відноситься й трансцентуючий спосіб, що включає в себе медитацію, елементи містики й особливої філософської віри. Згадаємо Рассела: філософ повинен вірити в пізнавальну силу власних установок безвідносно до їх раціональної переконливості.

Поряд з розглянутими засобами, важливу роль в якості засобу філософського пізнання відіграє й сумнів. Це особливий засіб, що позначається в якості рефлексії як іманентний елемент філософського пізнання, вплив якого поширюється, наприклад, і на сам вибір засобів філософського пізнання.

Вибір засобів пізнання у філософії визначається насамперед самою проблемою. Єдиний критерій – успішне вирішення завдань пізнання. Так, проблеми екзистенційного плану вирішуються набагато ефективніше засобами герменевтичного підходу, проблеми та завдання, що потребують філософського дослідження матеріальних систем, ефективніше вирішуються формально-і діалектико-логічними засобами (індукція, узагальнення природознавчого матеріалу).