Автор работы: Пользователь скрыл имя, 03 Апреля 2012 в 21:02, методичка
Наукова і науково-прикладна діяльність у вищих навчальних закладах є невід’ємною складовою освітнього процесу. Вона передбачає розв’язання складних проблем, впровадження результатів досліджень і розробок у практику, участь у науково-дослідних роботах, в організації науково-практичних конференцій, у підготовці курсових, дипломних та інших робіт.
Слід констатувати, що таке уявлення хибне. Воно є продуктом специфічної наукової ментальності, що перебуває в полоні деяких позитивістських уявлень про науку. Сучасна. філософія відходить від позитивістського принципу абсолютизації логіко-методологічної функції філософії науки, розглядаючи цю дисципліну у всій повноті її змісту: онтологічному, гносеологічному, аксіологічному, історичному, антропологічному, соціальному та інших аспектах. У баченні сучасних філософів науки будь-яка методологічна конструкція ґрунтується на певному онтологічному фундаменті, а також обов’язково включає аксіологічні, деонтологічні, культурологічні елементи. Науковий світогляд є багатогранною структурою: приватні науки на основі узагальнення емпіричних знань про світ формують теорії «середнього рівня», метафізика виступає як теорія другого порядку, як теорія теорій або метатеорія. Будучи найбільш високим абстрактно-теоретичним рівнем узагальнення знань про світ, метафізика виконує евристичну функцію в процесі побудови теорій приватних наук, задає загальну схему концептуальних моделей наукових досліджень. Теорія науки без метафізичних питань короткозора, оскільки саме метафізика покликана розширити горизонт дослідження, розкрити його онтологічний сенс, показати науковцю місцезнаходження досліджуваної проблеми в системі інших проблем, висвітлити її ціннісні, етичні та інші аспекти. В результаті такого «світлоносного» впливу метафізики відкриваються нові, які перебували колись у тіні грані досліджуваної проблеми.
Іншим важливим запереченням проти філософії науки є твердження про надзвичайну тематичну вузькість цієї галузі філософського знання. Вважають, наприклад, що філософія науки – це одна єдина школа, головою якої є К.Поппер. Такі висловлювання – свідоцтво вузькості наукового та філософського кругозору, оскільки тривалий час досягнення світової філософії подавалися в строго дозованій нормі і під рубрикою «критика буржуазної науки». Звичайно, це не означає, що в СРСР була відсутня філософія науки як наукова дисципліна, однак вона була надбанням досить вузького кола фахівців.
Насправді, історія філософії науки налічує не одну сотню років. Її генезис невід’ємний від генезису філософії як такої. До складу філософського знання завжди – в античності, середньовіччі, в новий і новітній час – входило те, що називається наукознавством. тобто вчення про структуру, функції, цілі, методи, процедури, способи дослідження і творення істинного знання.
Перетворення філософії науки в навчальну дисципліну й спеціальність сталося значно пізніше. 29 жовтня 1832 р. О. Конт звернувся з листом на адресу міністра освіти Франції й відомого історика Ф.Гізо, в якому писав про необхідність створення в одному з головних навчальних закладів Франції Коллеж де Франс кафедри історії науки. Підкреслюючи міждисциплінарний характер історії науки, О. Конт вважав, що створення кафедри і читання курсу історії науки необхідно для всіх фундаментальних наук, які розвивалися поки що лише стихійно, що не дозволяло побачити загальний прогрес наукових знань. Пропозиція О.Конта була обґрунтована ним важливістю і методологічною цінністю історико-наукових досліджень як для самої науки, так і для підготовки кадрів. Згідно О.Конту, історія наукового знання дозволяє порівнювати методологічні засоби, що застосовувалися наукою на різних етапах свого розвитку, а отже, надає можливість виробити загальні принципи та загальну свідомість, що дозволяє говорити про єдність людського розуму. Це була перша спроба надати інституційну форму дисципліни філософії науки. Продовженням місії О.Конта виступив Е.Літтре. В своїй праці «Наука з філософської точки зору» він наголошував про необхідність створення кафедри історії науки, аргументуючи тим, що ця дисципліна стане не лише сферою координації різних наук, але й буде слугувати основою для виховання як вчених так і всієї національної освіти. Однак проект О.Конт - Е.Літтре не був здійснений. Лише в 1963 р. в Коллеж де Франсі була відкрита кафедра історії медицини. Спеціалізовані кафедри філософії науки в європейських університетах виникли лише перед Другою світовою війною. В США виходить спеціальний журнал з філософії науки «The Philosophy of Science». Після війни починають регулярно проводиться міжнародні конгреси з логіки, методології та філософії науки. Виникає ряд нових журналів та видань. Популярністю користуються серії «Міннесотські дослідження з філософії науки», «Бостонські дослідження з філософії науки», що налічують десятки томів.
Після війни в структурі Інституту філософії АН СРСР з’являється сектор філософії природознавства. У 60-ті роки на його базі створено відділ, який об’єднав ряд предметно орієнтованих секторів (філософії фізики, філософії біології, філософії кібернетики).
Нарешті, важливою підставою ворожого відношення до філософії науки є причини, пов’язані з ментальними властивостями. Довготривалий в радянській науці культивувальний монологічний тип наукової ментальності, який базувався на уявленні про існування певної єдино вірної, справжньої наукової теорії, створює бар’єр для сприйняття ідей цієї дисципліни, що ґрунтується на принципі діалогу наукових теорій, експлікації еволюції наукового знання як процесі витіснення одних теорій іншими. Необхідно підкреслити, що ментальність монологічного типу аж ніяк не є деякою нешкідливою специфічною особливістю. Вона містить потенціал саморуйнування. Визначальною характеристикою ментальності монологічного типу є не стільки консерватизм, тобто відданість раз і назавжди обраній науковій теорії, скільки авторитаризм – установка на абсолютизацію тієї чи іншої теорії, відповідно кваліфікація всього, що лежить за межами цієї теорії як неправдивої науки. Такого роду науковий ригоризм обертається сакралізацією будь-якої теорії й поступово призводить до деформації особистості вченого – перетворення дослідника в борця з інакомисленням. Подібна метаморфоза, за твердженням Т. Куна, означає, що людина «ipso facto перестав бути вченим». Запобігти такому сумному сценарію можна лише за умови відмови від монологічної установки, її витісненню діалогічністю. Цей процес подібний коперниківському перевороту, в результаті якого принцип наукового центризму витісняється принципом наукового плюралізму. Однією з дисциплін, відповідальних за пророщування подібного роду поглядів, є філософія науки. Розкриваючи перед дослідником- початківцем всю панораму розвитку наукового знання, реконструюючи історію наукових відкриттів, ця дисципліна покликана закласти основи антидогматичної ментальності, в межах якої наукова творчість осмислюється як діалог між минулим і майбутнім, теорією та експериментом, вчителем і учнем, традицією і новацією, теоретичними знаннями й практичною мудрістю.
Таким чином, аналіз основних причин неприйняття нової дисципліни – філософії науки – показує, що воно обумовлене, з одного боку, дефіцитом інформації, а з іншого, різного роду забобонами, що дісталися нам від радянської епохи.
Отже, що ж дає філософія науки майбутньому науковцю? Який її предмет, метод, які цілі, завдання, з яких складових частин та розділів вона складається? Очевидно, що наука як предмет, до якого звернена філософська думка, явище багатовимірне й багатогранне, тому монокаузальні моделі її вивчення не результативні. Багатоманітний, який відкривається тільки стереоскопічному баченню, вигляд науки складається з різних іпостасей. Виділимо основні:
У отологічній іпостасі наука поряд з релігією, мистецтвом, економікою, політикою постає як специфічна форма культури, як одна зі сфер життя суспільства. Онтологічний ракурс розгляду науки припускає постановку цілого ряду проблем буттєвого плану. Одна з них пов’язана з визначенням сутнісних підстав науки. В межах марксизму-ленінізму склалась традиція поділу науки на матеріалістичну й ідеалістичну. Сучасна філософія науки, відмовляючись від банального редукціонізму, встановлює в якості субстанціональної основи науки не деяку фіксовану сутність (матерію, дух), а принцип, зокрема, принцип системності та діалогізму. Звідси випливає й рішення ще одного онтологічного питання, пов’язаного з визначенням єдності і різноманіття науки. Наука єдина і різноманітна одночасно, що обумовлено системністю та діалогізмом як основоположними принципами її буття.
У гносеологічній іпостасі наука інтерпретується як одна з форм пізнання. Специфіка цієї форми полягає в актуалізації раціоналізму – лівопівкульній логіко-вербальній, аналітико-синтетичній стратегії обробки інформації; розвитку теоретичної рефлексії – критичного мислення, орієнтованого на формування, звільненої від конкретики узагальнень, яка спираються на докази, побудов. Філософія науки в такому прочитанні може бути визначена як рефлексія другого порядку, «самопізнання науки» (Фіхте). Звичайно, прагнення до самопізнання науки викликане далеко не пустим інтересом. Філософія науки – це сфера конструювання методологічного апарату науки, в процесі якого деякі розрізнені методики перетворюються в цілісну логічно аргументовану систему – «дисциплінарну матрицю» (Кун).
В аксіологічній іпостасі наука являє собою сферу побудови певної системи цінностей. Діяльність вченого, в якій би галузі науки вона не протікала, не є механічним винахідництвом, обмеженим світом технологій. Ця діяльність завжди ціннісно детермінована. Звичайно, ціннісні наповнення наукової діяльності можуть бути досить різними. Скажімо, ціннісні орієнтації античної науки відмінні від ціннісних пріоритетів науки середньовіччя. Кожна епоха вибудовує свою ієрархію ідеалів. Сутнісні відмінності різних історичних форм раціоналізму лежать саме в ціннісній площині. Так, специфіка класичного нового раціоналізму, в кінцевому рахунку, є результатом реалізації певної ціннісної установки, в межах якої природа розглядалася як «космічний механізм». А народження сучасного раціоналізму пов’язане, в першу чергу, зі зміною ціннісних орієнтирів, формуванням «організмічного» розуміння навколишньої людину природи.
Історики науки відзначають і таку цікаву закономірність наукової творчості, як його схильність до впливу краси. На переконання Т. Куна, наприклад, тріумф нової теорії відбувається найчастіше завдяки її естетичним даними. Е.Панофський, досліджуючи творчість Галілея, приходить до висновку про вплив естетичних поглядів мислителя на його наукові відкриття.
У деонтологічній іпостасі наука являє собою галузь функціонування певних моральних норм. Філософія науки в деонтологічному ракурсі, відповідно, є наукова етика – досить розгалужена сфера знання. Її можна розмежувати на деякі частини, розділи. Один з них – етос наукової творчості. Цей розділ звернений до вивчення проблеми творчої свободи й соціальної відповідальності вченого; в науці склалася традиція іменувати його кодексом наукової чесності. Р.Мертон формулює основні принципи кодексу наукової чесності: принцип універсалізму, з якого випливає, що істинність наукових тверджень оцінюється незалежно від віку, статі, раси, авторитету, титулів та звань тих, хто їх висуває; принцип спільності стверджує неприпустимість монополій в науці (що не заперечує авторського права); принцип незацікавленості, згідно з яким первинним стимулом діяльності вченого є, вільний від міркувань особистої користі, безкорисливий пошук істини; принцип організованого скептицизму відкидає стратегію сліпого підпорядкування авторитету попередників як ненаукову.
Інший розділ наукової етики – етичні норми життя наукового співтовариства. Значимість цього розділу визначається тим фактом, що творчі потенції найкраще розвиваються там, де існує справжня повага до творчості, наявність доброзичливої атмосфери. Забарвлена в агресивні тони конкуренція, заздрість, породжує тип поведінки, названий Хакслі «публічного войовничого танцю», завжди деструктивний, несумісний з гідністю науки. Власне кажучи, одна з цілей наукової етики як дисципліни пов’язана з подоланням таких рудиментів культури, які дісталися нам від минулого, як образи й сварки, інтриги й шельмування. Особливу важливість у цьому зв’язку набуває виховання культури наукової дискусії. Головна заповідь будь-якого наукового диспуту - виявлення того, що правильно, а не того, хто правий.
Нарешті, важливий розділ наукової етики – екологічна етика. Цей розділ філософії науки, який вважає своїм предметом моральні й духовні аспекти відносин людини (суспільства) до природи, сьогодні є одним з найактуальніших. Основний принцип екологічної етики конкретизований Н.Н. Мойсеєвим як принцип коеволюції людини, суспільства і природи.
Наукова етика - не застигла доктрина, тому сам спосіб подачі етичних норм повинен бути живим і образним. Прекрасний приклад художньої подачі етичних норм науки дає робота відомого біолога і психолога Г.Сельє «Від мрії до відкриття: як стати вченим». Автор підносить моральні правила і норми в деякій персоніфікованій формі, виділяючи різні типи, негативні й позитивні, наукових діячів. Серед них: робітники (збирач фактів, удосконалювач), думателі (книжковий черв’як, класифікатор, аналітик, синтезатор), відчувальники ( великий бос, прохальник, риб’ча кров, самозакоханець, агресивний сперечальник, святоша, добрячок), ідеали (Фауст - ідеальний вчитель і керівник, Фамулус – ідеальний учень і співробітник).
У соціальній іпостасі наука постає як сукупність іерархізірованних установ, інститутів, що відповідають соціальній структурі суспільства. Інституційна структура науки формується в ході розвитку і ускладнення системи освіти, виникнення академічних професій, становлення академічно-університетської структури, інституту публікацій, бібліотек. До найбільш істотних передумов цього процесу Т. Парсонс відносить виникнення спеціалізованого, який піддається кодифікації і збереженню в письмовій формі корпусу знань; диференціації сакрального й світського знання, набуттю інтелектуальної свободи від релігійного контролю. Аналіз соціальних механізмів інтеграції автономної системи освіти доповнюється у Т. Парсонса вивченням процесів внутрішньої диференціації академічних організацій, появи різного роду підрозділів (факультетів). Ключова подія соціальної історії науки – відокремлення наукової діяльності від викладацької, народження професії вченого.
Особливий аспект соціології науки – дослідження ролі інтелектуальної еліти як соціальної сили. Тут існують протилежні точки зору. К. Мангейм розглядає інтелігенцію як творчу, споруджуючу силу суспільства, покликану «створювати інтерпретації світу». Е. Гулднер, навпаки, характеризує інтелектуалів як Новий експлуататорський клас, який викликає до життя нову деспотичну форму панування – меритократію (merit – здатність).
В цілому, соціальний аналіз науки – напрямок новий і дуже перспективний, але і його не можна абсолютизувати. Цілісний образ науки народжується лише в результаті синтезу різних його іпостасей. Ідеєю синтезу пронизана філософія науки, її метод можна охарактеризувати як діалогічний, що акумулює онтологічні, гносеологічні, соціологічні, культурологічні та інші підходи. Відповідно, комплексна й мета дисципліни філософія науки. Світоглядна і методологічна, навчальна й виховна функції філософії науки не просто взаємопов’язані, а спаяні в нерозривній єдності. Дійсно, навчити науковій творчості – безглузда витівка. Не існує універсальної логіки відкриття, як і не існує формули наукового успіху. Творчий процес завжди в певній мірі ірраціональний. М. Борн писав: «Я переконаний, що в науці немає філософської стовпової дороги з гносеологічними покажчиками. Ні, ми знаходимося в джунглях і знаходити свій метод шляхом проб і помилок, будуючи свою дорогу позаду себе, по мірі того, як ми просунулися вперед» . Тому супермета філософії науки аж ніяк не зводиться до прищеплювання готових навичок, нею може бути тільки виховання творчої особистості.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ