Философия науки

Останній припускає, що методи науки і її дані використовуються для розроблення масштабних планів соціального та економічного розвитку, при вирішенні глобальних проблем сучасності (вичерпність природних ресурсів, забруднення атмосфери, визначення масштабів екологічної небезпеки).

Необхідно підкреслити, що наука була й залишається насамперед засобом формування наукового знання, наукової картини світу. Саме існування науки як специфічного соціального інституту, зростання її ролі у суспільстві зумовлені тим, що наука повинна виконувати в системі суспільного поділу праці функції, пов’язані зі здійсненням діяльності з формування й розвитку наукового знання, встановлених норм пізнавальних відносин до дійсності.

Оскільки основна мета науки завжди була пов’язана з виробництвом і систематизацією об’єктивних знань, до складу необхідних функцій науки входили опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності на основі законів, відкритих наукою. Отже, основною, яка конструює саму будову науки, є функція виробництва та відтворення істинного знання.

2. НАУКА ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ТИП ЗНАННЯ. КРИТЕРІЇ НАУКОВОСТІ

Науку як специфічний тип знання досліджує логіка й методологія науки. Головною проблемою тут виступає виявлення й експлікація ознак, необхідних й достатніх для виокремлення наукового знання від з інших видів пізнання (різних форм позанаукового знання). До останніх належать буденне знання, мистецтво (серед яких і художня література), релігія (релігійні тексти), філософія (значною своєю частиною), інтуїтивно-містичний досвід, екзистенційні переживання тощо. Взагалі, якщо під «знанням» розуміти навіть тільки текстову (дискурсну) інформацію, очевидно, що наукові тексти (навіть у сучасну епоху «великої науки») складають лише незначну частину всього обсягу дискурсу, який використовує сучасне людство в своєму адаптивному виживанні. Незважаючи на величезні зусилля філософів науки (особливо представників логічного позитивізму й аналітичної філософії) чітко сформулювати і експлікувати критерії науковості, ця проблема, як і раніше, далека від однозначного вирішення. Зазвичай називають такі критерії наукового знання: предметність, однозначність, визначеність, точність, системність, логічна доказовість, теоретична та/або емпірична обґрунтованість, інструментальна корисність (практичне застосування). Дотримання цих властивостей повинне гарантувати об’єктивну істинність наукового знання, тому досить часто «наукове знання» ототожнюють з «об’єктивно-істинним знанням».

Звичайно, якщо говорити про «наукове знання» як певний теоретичний конструкт методології науки, то навряд чи можна заперечувати перераховані вище критерії науковості. Але питання саме в тому, наскільки цей «ідеал науковості» адекватний, реалізований і універсальний відносно «повсякдення» наукового пізнання, реальної історії науки та її сучасного розмаїття буття. На жаль, проаналізувавши джерела позитивістського й постпозитивістського напрямків філософії, методології та історії науки другої половини XX століття та їх критиків, відповідь на це запитання в цілому негативна. Дійсна наука в своєму функціонуванні аж ніяк не підпорядковується єдиним і «чистим» методологічним стандартам. Абстрагування в межах методології від людського виміру науки, від соціального та психологічного контексту її функціонування не наближає, а віддаляє нас від адекватного бачення реальної науки. Ідеал логічної доказовості не реалізуємо навіть у найпростіших логічних і математичних теоріях. Очевидно, що відносно більш багатих в змістовному плані математичних, природничо-наукових та соціально-гуманітарних теорій, вимога їхньої логічної доказовості значною мірою не реалізована. Те ж саме, з відомими застереженнями, можна стверджувати й про можливість  повної реалізації всіх інших «ідеальних» критеріїв науковості, зокрема, абсолютної емпіричної можливості перевірки або обґрунтованості наукових теорій в природознавстві, технічних та соціально-гуманітарних науках. Скрізь має місце не зрозумілий до кінця контекст, органічним елементом якого завжди виступає конкретний науковий текст; скрізь – опора на неявне колективне й особистісне знання, завжди – прийняття когнітивних рішень в умовах неповної визначеності, наукові комунікації з надією на адекватне розуміння, експертні висновки й науковий консенсус. Однак, якщо науковий ідеал знання недосяжний, чи слід від нього взагалі відмовлятися? Звісно ні, тому що мета будь-якого ідеалу – визначення бажаного напрямку руху, імовірність при цьому досягнення успіху. Ідеали дозволяють розуміти, оцінювати й структурувати реальність відповідно до прийнятої системи мети, потреб та зацікавлень. Очевидно, що вони є необхідним і найважливішим регулятивним елементом у забезпеченні адаптивного існування людини в будь-якій сфері діяльності.

3. Наука як пізнавальна діяльність

Другим суттєвим аспектом аналізу буття науки є її розгляд як специфічного виду діяльності. Відомо, що наука – це когнітивна, пізнавальна діяльність. Будь-яка діяльність – це цілеспрямована, процесуальна, структурована активність. Структура будь-якої діяльності складається з трьох основних елементів: мета, предмет, засоби діяльності. Мета наукової діяльності – отримання нового наукового знання, предмет – наявна емпірична й теоретична релевантна інформація, що допомагає вирішенню наукової проблеми, засоби – наявні в розпорядженні дослідника методи аналізу та комунікації, які допомагають досягненню  науковою спільнотою рішенню заявленої проблеми.

Виокремлюють три основні моделі зображення процесу наукового пізнання: 1) емпіризм; 2) теоретизм; 3) проблематизм.

Згідно емпіризму наукове пізнання починається з фіксації емпіричних даних про конкретний предмет наукового дослідження, висунення на їхній основі можливих емпіричних гіпотез – узагальнень, відбір найбільш доказових серед них на основі відповідності наявним фактам. Модель наукового пізнання як індуктивного узагальнення досвіду й подальшого відбору найкращої гіпотези на основі високого ступеня її емпіричного підтвердження у філософії науки прийнято називати індуктивістською (або неоіндуктивістською). Її видатними представниками були Ф. Бекон, Дж. Гершель, В. Уевелл, Ст. Джевонс, Г. Рейхенбах, Р. Карнап та ін. Більшістю сучасних філософів науки ця модель наукового пізнання відкинута не тільки через її неуніверсальність (з поля її застосування випадають математика, теоретичне природознавство й соціально-гуманітарне знання), але через її внутрішні протиріччя.

Протилежною моделлю наукового пізнання є теоретизм, який уважає вихідним пунктом наукової діяльності певну загальну ідею, народжену в надрах наукового мислення (детермінізм, індетермінізм, дискретність, безперервність, визначеність, невизначеність, порядок, хаос, інваріантність, змінність тощо). В межах теоретизму наукова діяльність виступає як іманентне конструктивне розгортання того змісту, який імпліцитно знаходиться в тій або іншій загальній ідеї. Емпіричний досвід покликаний бути лише одним із засобів конкретизації похідної теоретичної ідеї. Найбільш послідовною й яскравою формою теоретизму  філософії науки виступає натурфілософія, що вважає будь-яку науку прикладною філософією, емпіричною конкретизацією ідей філософії (Г. Гегель, А. Уайтхед, Тейяр де Шарден, марксистська діалектика природи тощо). Сучасна натурфілософія у філософії науки є досить непопулярною, проте інші варіанти теоретизму цілком конкурентоспроможні (тематичний аналіз Дж. Холтона, радикальний конвенціоналізм П. Дюгема, А. Пуанкаре, методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса та ін.)

Нарешті, третім, досить поширеним і найбільш прийнятним у сучасній філософії науки варіантом зображення структури наукової діяльності, є концепція проблематизму, найбільш чітко сформульована К. Поппером. Згідно з цією моделлю, наука – суть специфічний спосіб вирішення когнітивних проблем, що становлять вихідний пункт наукової діяльності. Наукова проблема – це істотне емпіричне або теоретичне питання, що формулюється в мові науки й відповідь на яке потребує здобуття нової, як правило, неочевидної емпіричної та / або теоретичної інформації. Відома циклічна схема  наукової діяльності Поппера виглядає так:

Р  Н , Н , ... Н   Е , Е  ...    Р ,

де Р – вихідна наукова проблема; Н , Н , ... Н – можливі (гіпотетичні, пробні) її рішення; Е, Е  ... – елімінація (усунення, вибракування) помилкових гіпотез; Р  – нова наукова проблема.  Отже, наукова діяльність проявляється не в напрямі від досвіду до адекватно описової істинної теорії та не від апріорно істинної теорії до оправданого емпіричного досвіду, а від менш загальної проблеми до більш загальної та глибокої тощо. Завжди невдоволена зацікавленість – головна рушійна сила науки.

Однак, сучасна наукова діяльність не зводиться до чисто пізнавальної. Вона є суттєвим аспектом інноваційної діяльності, спрямованої на створення нових споживчих цін. Наукові інновації є первинною й основною ланкою сучасної наукомісткої економіки. Як частина інноваційної діяльності наука виступає послідовною реалізацією наступної структури: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, корисні моделі, дослідницько-конструкторські розробки. Метою лише незначної кількості фундаментальних  досліджень є одержання нових наукових знань про об’єкти; при цьому в загальній структурі інноваційної діяльності вони займають не більше 10% всього обсягу наукових досліджень. Усі інші підпорядковані створенню й масовому виробництву нових споживчих вартостей цивільного, військового й соціального призначення. Сучасна наука вже з кінця XIX століття (часу створення промислового сектора науки) жорстко вплетена (економічними, технологічними та інституційними вузлами) в практичну діяльність, в систему «наука – техніка (технологія)». Як ніколи раніше її функціонування й розвиток детерміновано практичними і соціальними потребами суспільства. Не просто когнітивні новації, а максимально корисні інновації – ось головна вимога сучасного суспільства до наукової діяльності. Реалізація цієї вимоги забезпечується відповідною системою організації й управління наукою як особливою соціальною структурою, особливим соціальним інститутом.

4. СТРУКТУРА НАУКИ

Наука як система знання виконує певні логічні функції. Коли наука існувала у формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, оскільки не було створено чітких наукових теорій з певною структурою, системою доказів та ін. Фіксація деяких фактів, геніальні здогадки, фантастичні уявлення – от що становить зміст нерозчленованої науки. Логічної структури наука стала набувати з початком виділення окремих галузей з відносно чіткими науковими теоріями.

Набуття наукою логічної структури передбачає насамперед чітке визначення предмета її вивчення. Оскільки науки відрізняються за предметом, зрілістю розвитку, можна говорити про своєрідність логічної структури кожної науки. Для логіки ж наукового дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде мати певною мірою характер ідеалу, до якого мають прагнути науки в своєму розвитку.

Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їхнього історичного розвитку і знаходити загальне в їхній побудові. Є лише один шлях: розглядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко виражена і уже осмислена структура. На основі аналізу цих галузей знання слід помітити тенденцію в розвитку структури науки, що утворює реальний ідеал наукового знання. Елементами логічної структури науки є: 1) основи, 2) закони, 3) основні поняття, 4) теорії, 5) ідеї.

Основи науки. Потрібно виділити два види основ науки: ті, що перебувають за її межами, і ті, що входять у саму систему науки. Основою будь-якої науки і знання в цілому є матеріальна дійсність і практична діяльність людини. Перша становить об’єктивний зміст будь-якої науки, оскільки всі науки мають справу з відображенням закономірностей руху явищ об’єктивного світу. Друга – критерій істинності наукових теорій.

Основи науки, що входять в її систему, становлять насамперед ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки, що розглядаються якоюсь мірою в усіх її теоріях. Ці положення беруться за основу при логічній побудові конкретної науки. Наприклад, в геометрії такими положеннями виступають аксіоми, що розкриваються у вигляді визначень, постулатів, загальних понять.

Крім того, в структурі науки можна виділити три блоки основ: 1) ідеали і норми наукового пізнання; 2) наукова картина світу; 3) філософські основи.

Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, що виражають цільові установки науки. Це – ідеали і норми доказовості і обґрунтованості знання. Це ті основні форми, в яких реалізуються і функціонують ідеали і норми наукового пізнання.

Другий блок основ становить наукова картина світу, яка містить у собі загальні уявлення про світ. Ця загальна наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство. Уявлення про структуру і розвиток природи називають природничо-науковою картиною світу. Третій блок представлений філософськими основами, що включають в себе ідеї та принципи, які обґрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, наукову картину світу – з іншого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового знання в загальну тканину культури людського суспільства.

Закони науки. Якщо основи науки знаходяться на верхній сходинці ієрархії логічної структури науки, то закони – на найнижчій. Закони, по суті, виконують функцію фактичного підґрунтя науки: окреслюють предмет даної науки і носять узагальнювальний характер. Як факти, закони носять достовірний характер; у процесі розвитку науки вони не спростовуються, змінюється тільки сфера їхнього застосування. Закони науки – об’єктивно істинні.

Функції законів виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття «закон» і «принцип» у науці одноступеневі й важко розрізняються. Закон стає принципом, коли він виконує логічну функцію в систематизації знання, служить вихідним положенням у побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони становлять кістяк теоретичних побудов, а відкриття закону – одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.

Основи, закони науки існують у формі понять або їхньої системи. Наука відображає свій предмет у поняттях, без яких не можна побудувати жодної теорії. Поняття науки за своїм місцем і значенням неоднозначні. Є поняття фундаментальні для даної науки; вони відображають загальні закономірності предмета, що вивчаються нею, і стосуються, по суті, всіх її теорій. Є поняття, які стосуються тільки окремих її теорій; вони відбивають окремі боки, моменти предмету даної науки.

Історія розвитку науки доводить, що аналіз та перегляд вихідних понять інколи призводить до революційних змін у ній. Поняття в науці виступає у вигляді системи, що утворює теорію.

Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. У ній знання досягає повноти і завершеності, набуваючи водночас безумовного характеру. Окремі поняття науки абстрактні і суб’єктивні. В теорії, яка є вираженням чогось цілого, тенденцією розвитку предмету, проявляється об’єктивність змісту понять науки.

Теорія – особлива форма пізнання, що має свою структуру. Загальне для всіх теорій те, що вони є системою знань. У науковій теорії судження і поняття певним чином пов’язані між собою, утворюють певну цілісність.

Але не кожна сукупність понять і суджень становить наукову теорію. Необхідно, щоб ця система знання описувала і пояснювала явище, виявляла закономірні зв’язки, знання яких необхідні для практичної і теоретичної діяльності людини. Судження і поняття в теорії становлять певну єдність.

Отже, теорія – це система наукового знання, що описує і пояснює певну сукупність явищ, дає знання реальних основ висунутих положень і зводить відкриті в даній галузі закономірні зв’язки в єдине ціле.

Сучасна формальна логіка вбачає в теорії мову – систему знаків, пов’язаних між собою за певними, заздалегідь окресленими правилами, і тільки з цього боку вона займається логічним аналізом теорії.