Философия науки

Функція теорії – не тільки систематизувати досягнуті результати пізнання, а й служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет.

Слід також відзначити, що з початку XIX ст. відбувається створення теорій, які об’єднуються на основі єдиної ідеї. Для розуміння суті цього процесу необхідно з’ясувати логіко-гносеологічну функцію ідеї, в якій органічно поєднуються два моменти, необхідні для науки: об’єктивно-істинне відображення дійсності і створення форм її перетворення зі встановленням засобів практичної реалізації. Перший момент виражає споглядальний бік знання, а другий – дієво-практичний. В ідеї вони злиті воєдино і завдяки цьому ідея виступає своєрідним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Зрештою, наука створює теорії для того, щоб творити ідеї – форми, в яких людина здійснює свою мету щодо перетворення дійсності. Щоб утвердити себе в світі, знання мусить стати ідеєю.

В ідеї об’єктивне підноситься до рівня мети і прагнень суб’єкта, створений об’єктивно істинний образ стає його внутрішньою потребою, тим, що він має внести в світ у процесі своєї практичної діяльності. Це з одного боку. А з іншого – в ідеї мета і прагнення людини набувають об’єктивного характеру, і через свою об’єктивну істинність, через матеріальну діяльність самі стають об’єктивною реальністю.

Щоб сформулювати ідею, потрібні знання не тільки про об’єкт, а й про суб’єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, про засоби і шляхи втілення теоретичного знання в життя.

Ідея виступає як ідеал у кількох аспектах: у ній в концентрованому вигляді відбито досягнення наукового знання. Вона містить у собі прагнення до практичної реалізації, до свого матеріального втілення, містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї об’єктивізації.

Будь-яка наукова ідея – історично минущий ідеал пізнання, який з часом перестає бути ідеалом, а суб’єкт досягає знання більшої об’єктивності і повноти з більшими реальними можливостями для реалізації, а тому створює новий ідеал.

Ідея – це кінець знання і початок матеріального. Ідея реалізується не тільки в практичній, а й у теоретичній діяльності людини. В будові науки ідея виконує функцію синтезу, об’єднує знання в певну єдину систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї відбито пізнання фундаментальної закономірності, яке створює основу для об’єднання понять і теорій. В ідеї знання досягає вищого ступеня об’єктивності, що створює умови для синтезу попереднього знання.

5. КЛАСИФІКАЦІЯ НАУК. Наука як така, як цілісне утворення, включає до свого складу низку конкретних наук, які поділяються в свою чергу на велику кількість наукових дисциплін. Вияв структури науки в цьому її аспекті ставить проблему класифікації наук – розкриття їхніх взаємозв’язків на основі певних принципів і критеріїв, виявлення їхнього зв’язку у вигляді логічно обґрунтованого розташування в певний ряд.

Із гносеологічної точки зору принципи класифікації наук діляться на об’єктивний, коли зв’язок науки випливає зі зв’язку самих об’єктів дослідження, і – суб’єктивний, коли в основу класифікації наук кладуть особливості суб’єкта.

З методологічної точки зору принципи класифікації наук діляться відповідно до того, як розуміється зв’язок між науками; як зовнішня, коли науки лише ставляться поруч одна з одною в певному порядку, або як внутрішня, органічна, коли вони випливають й розвиваються одна з іншої.

З логічної точки зору за основу класифікації наук беруться різні боки загального зв’язку наук, що характеризують початковий і кінцевий пункти основного ряду науки.

Такі два принципи розташування наук у порядку: зменшуваної спільності – від загального до часткового та зростаючої конкретності – від абстрактного до конкретного. Відповідно до принципу субординації науки розташовуються в порядку розвитку від простого до складного, від нижчого до вищого. Тут головна увага спрямовується на пункти перетину й взаємопроникнення наук. Можливі інші аспекти виділення різних боків загального зв’язку науки з утворенням відповідних принципів (наприклад, від емпіричного опису до теоретичного пояснення, від теорії до практики та ін.).

Змістовна класифікація розглядає зв’язки між науками як вираження або як результат: 1) руху пізнання від загального закону до часткового його прояву або від загальних законів розвитку до приватних законів природи й суспільства, чому відповідає принцип класифікації наук, заснований на обліку послідовного переходу від загального до часткового; 2) переходу пізнання від одного боку предмету до сукупності всіх його боків, чому відповідає принцип переходу від абстрактного до конкретного; 3) відбиття в мисленні руху об’єкта від простого до складного, від нижчого до вищого, чому відповідає принцип розвитку. Останній охоплює й рух, розвиток пізнання як від загального до часткового, так і від абстрактного до конкретного. Діалектико-матеріалістичні принципи, що лежать в основі марксистської класифікації наук, припускають неподільність принципу об’єктивності й принципу розвитку (або субординації). Гносеологічні, методологічні (діалектичні) і логічні аспекти загального зв’язку наук виступають при цьому в їхній внутрішній єдності.

Стрижень усієї історії класифікації наук становить питання про взаємовідношення між філософією й окремими науками. Ця історія може бути розділена на 3 основних етапи, які відповідають:

- нерозчленованій філософській науці давнини й почасти середньовіччя;

- диференціації наук у ХV – ХVІІІ ст. (аналітичному розподілу знань на відособлені галузі);

- інтеграції, що розпочалася в ХІХ ст. (синтетичному відтворенню, сприйняття науки як єдиної системи знань).

На першому етапі ідея класифікації знань зародилася в країнах Прадавнього Сходу разом з початковими науковими знаннями. В античних мислителів (Аристотель та ін.) були вже зародки всіх пізніших принципів класифікації наук, у т.ч. поділу всього знання (за його об’єктом) на 3 головні галузі: природа (фізика), суспільство (етика) і мислення (логіка).

На другому етапі філософія стала розпадатися на низку окремих наук: математику, механіку та ін. Панівний аналітичний метод зумовлював загальний характер класифікації наук: вона здійснювалася лише шляхом зовнішнього додатка наук одна до одної. Суб’єктивний принцип класифікації наук, що виник унаслідок цього, враховував такі властивості людського інтелекту, як пам’ять (чому відповідала історія), уява (поезія) і розум (філософія).

Це було великим кроком уперед порівняно з тим, що давали теологія й схоластика з їхнім розподілом «світського» знання на «сім вільних мистецтв». Суб’єктивний принцип, висунутий X. Уарте, був розвинений Ф. Беконом, що ділили всі знання на історію, поезію й філософію.

Перехід до третього етапу (перші три чверті ХІХ ст.) містить у собі два різні напрямки.

Перший напрямок, заснований на загальному принципі координації, протирічив головній тенденції наукового розвитку в ХІХ ст. В основному тут запропоновано два розв’язання проблеми класифікації наук: а) на основі принципу координації від загального до часткового; б) на основі принципу координації від абстрактного до конкретного. 2. Другим напрямком при переході до третього етапу був початок впровадження принципу субординації, відповідно до ідеї розвитку й загального зв’язку явищ природи.

Перше – розроблення принципу субординації на ідеалістичній основі як принципу розвитку духу (але не природи) І.Кантом, Ф.В.Шеллінгом і особливо М. Гегелем. Гегель висунув тріадний розподіл, що відповідало загальному духу його філософської системи, яка ділилася на логіку, філософію природи й філософію духу, причому друга підрозділялася далі на механізм – механіка, астрономія, хімія – фізика, хімія, організм – біологія. При всій штучності ця система відбила, хоча й у спотвореному вигляді, ідею розвитку природи від нижчих її щаблів до вищих, аж до породження нею мислячого духу.

Друге – розвиток принципу субординації й підхід до теоретичного синтезу знань на матеріалістичній основі, що мав місце в Росії. Для здійснення синтезу наук у середині ХІХ ст. необхідно було усунути нав’язаний позитивістами розрив між філософією й природничими науками (таким шляхом ішов А. І. Герцен) і ліквідувати розрив між природничими й гуманітарними науками (Н. М. Чернишевський).

Наприкінці ХІХ ст. у розробці немарксистських систем класифікації наук різко виявилася ідеалістична лінія, пов’язана із кризою природознавства. В основі класифікації наук зберігається зазвичай загальний принцип координації.

Формальний підхід до класифікації наук виявився у висуванні будь-якого одного боку загального зв’язку наук (відповідно явищ світу) і прийнятті її за головну, визначальну. Таким є географічний напрямок, де основним виступає просторовий зв’язок речей і явищ (Е.Чижов, І.Мечников, Л.Берг – у Росії, А.Гетнер, Ф.Ратцель – у Німеччині). У Росії поширилися класифікації наук, засновані на координації принципів координації (М.М.Троїцький, Н.Я.Грот та ін.). У Франції й Швейцарії класифікація наук прослідковується в роботах Є. Мейерсона й Ж.Піаже, які намагаються розвинути епістемологію генетичну на противагу звичайній, статичній точці зору на людські знання. У результаті вони застосовують циклічну схему, яка враховує перехід від об’єкта до суб’єкта й у зворотному порядку.

У зв’язку з поширенням неопозитивізму класифікація наук розробляється на логіко-позитивістській основі (П.Оппенгейм – Німеччина, Ф.Франк – Австрія, Г.Бергман – США, А.Дж.Айер – Великобританія). Холісти (Я.X.Сметс, А.Мейер-Абих) намагалися поставити в центр класифікації наук духовне життя. Особливе місце займають логічні й математико-логічні дослідження в області структури наукового знання (наприклад, Л.Берталанфи) класифікації, що тісно прилягають до проблеми науки.

У працях основоположників марксизму знайшов своє повне відбиття третій етап історії класифікації наук. У питанні про класифікацію наук К.Маркс і Ф.Енгельс, опираючись на створений ними діалектико-матеріалістичний метод, подолали обмеженості кожної з попередніх двох крайніх концепцій класифікації наук (ідеалізм у Гегеля, метафізичність у Сен-Сімона) і критично переробили те головне, що в них містилося. У результаті були вироблені нові принципи, що органічно поєднували два основні моменти: об’єктивний підхід і принцип субординації (або принцип розвитку). Відкриттям основних законів матеріалістичної діалектики був закладений фундамент загального теоретичного синтезу наук, який охопив насамперед три головні галузі знання – про природу, суспільство й мислення. Цей синтез припускав розв’язання двох проблем, що стосуються співвідношення філософії й природознавства та природничих і суспільних наук. Так визначалося й місце технічних наук у загальній системі знань, оскільки вони є ланкою між природничими й суспільними науками, перебуваючи на стику між ними. Єдиним, загальним для всіх галузей природи поняттям «форма руху» Енгельс охопив різні види енергії, що діють у неживій природі, і життя (біологічну форму руху). Звідси випливало, що науки розташовуються природно в єдиний ряд: механіка, фізика, хімія, біологія. Енгельс показав, що послідовність форм руху відповідає послідовним щаблям як розвитку самої природи в цілому, так і історії науки.

Подальший розвиток класифікації наук Енгельсом полягав у обліку матеріальних носіїв (субстратів) різних форм руху. Тим самим класифікація наук контактувала із вченням про будову матерії (з атомізмом). Визначаючи носіїв окремих форм руху, він одержав, здавалося, повний збіг між низкою ускладнюваних форм руху матерії й загальним рядом їхніх носіїв, що утворюються один з одного при розподілі вихідних мас. Однак гіпотетичне допущення «ефірних часток»  як можливих носіїв світлових і електричних явищ порушувало стрункість усієї системи, оскільки передбачалося, що ці частки, будучи фізичними, повинні виникати при розподілі атомів на більш дрібні частини. Тим самим виявлялося, що тільки молекулярна фізика передує хімії в загальній низці наук, а фізика «ефіру» іде за хімією. В ХХ ст. це підтвердилося завдяки виникненню субатомної (ядерної й квантової) фізики.

Сучасна класифікація наук. Загальна класифікація сучасної науки ґрунтується на розкритті взаємозв’язку трьох основних розділів наукового знання: природознавства, суспільних (соціальних) наук і філософії. Кожний з основних розділів є комплексом наук.

Крім трьох основних розділів науки, є великі її розділи, які перебувають на стику головних, але не входять цілком ні в один з них.

Це технічні науки у їхньому широкому розумінні (включаючи сільськогосподарські та медичні науки), що знаходяться на межі природничих і соціальних наук, і математика, що знаходиться на межі природознавства (головним чином фізика) і філософії (головним чином логіка).

Між усіма трьома основними розділами перебуває психологія як самостійна наука, що вивчає психічну діяльність людини з природничо-історичного і соціального боків. Але ще тісніший її зв’язок з логікою (наукою про мислення як частиною філософії).

Особливе місце посідають науки, розташовані на межі історії (головним чином історії культури) і природознавства. Це – історія самих природничих наук. Виступаючи суспільно-історичними й природничими одночасно, вони пов’язані з філософією.

На межі між природничими, математичними й технічними науками класифікація наук ураховує не тільки якісні переходи від більш низьких і простих форм руху до більш високих і складних, але й протиріччя, які діють у природі. Вони й призводять до роздвоєння ліній або тенденцій її розвитку, до поляризації знову виникаючих видів матерії й форм її руху.

Класифікація наук – теоретична основа багатьох галузей практичної діяльності. Вона стосується питань організації й структури наукових установ і їхніх зв’язків; планування науково-дослідних робіт у їхньому взаємозв’язку, що зазвичай носять комплексний характер; координування й кооперації робіт учених різних спеціальностей; зв’язки теоретичних досліджень із практичними завданнями, що випливають із потреб народного господарства, із запитів ідеологічної, політичної й економічної діяльності; навчально-педагогічної роботи, особливо у вишах широкого профілю (університети), зв’язки між теоретичними й технічними дисциплінами в технічних, сільськогосподарських, медичних і гуманітарних спеціальних вишах, зв’язку філософії із приватними дисциплінами; створення праць енциклопедичного характеру, їхньої структури, відповідних навчальних посібників; організації виставок універсального характеру; організації бібліотечної справи й бібліотечної класифікації.