Философия науки

Філософія науки

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

«Рекомендовано міністерством освіти і науки україни як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів»

від 09.01.2009 № 14/18-Г-30.1
Передмова

Наукова і науково-прикладна діяльність у вищих навчальних закладах є невід’ємною складовою освітнього процесу. Вона передбачає розв’язання складних проблем, впровадження результатів досліджень і розробок у практику, участь у науково-дослідних роботах, в організації науково-практичних конференцій, у підготовці курсових, дипломних та інших робіт.

Оволодіння навичками наукових досліджень і творчої роботи бакалаврами, спеціалістами та магістрантами допомагає їм порівняно легко включатися в професійну діяльність, переводити наукові знання в площину практичного використання.

Навчальний посібник «Філософія науки» спрямований на оволодіння філософськими, загальнонауковими, галузевими (спеціальними) методами і принципами, які дозволяють фахівцям пояснювати факти і висувати гіпотези, а також досліджувати процеси розвитку самої науки. Крім того, автори намагалися визначити місце та роль теорії пізнання в осмисленні власних уявлень про світ, виявленні їхнього співвідношення з реальністю, а також дослідженням впливу науки на етику людських взаємин.

Зміст навчального посібника включає чотири модулі. У першому модулі «Наука як сфера виробництва нового знання» розглянуто основні риси наукового пізнання, критерії науковості, роль науки в культурі сучасної цивілізації. Зміст другого модуля «Виникнення науки і основні етапи її розвитку» розкриває тенденції розвитку загальної історії науки, її трансформацію, надає уявлення про генезис та історичні етапи розвитку науки як цілого.

Характеристика процесу наукового дослідження на всіх його етапах, розвиток уявлень про внутрішнє, логічне функціонування наукового механізму відображено в третьому модулі «Структура і методи наукового пізнання». Теми, що входять до змісту четвертого модуля «Наука як соціальний інститут», розкривають питання структури наукового знання, його рівнів, типів, видів, функціонування науки як специфічного соціального інституту, взаємодії науки та суспільства тощо.

Розкриваючи питання, автори виходили з тієї методологічної умови, що в навчальному посібнику повинні висвітлюватися не тільки загальновизнані, доведені наукові принципи і методи, але й проблемні, недостатньо з’ясовані питання, що складають предмет наукових дискусій і теоретичних досліджень, а тому вони можуть обговорюватися на лекціях і семінарських заняттях.

При підготовці навчального посібника використано як традиції зарубіжної епістемології, так і новітні напрацювання українських суспільствознавців. Для активізації пізнавального інтересу й самоконтролю до кожної з тем сформульовано контрольні питання та запропоновано теми рефератів.

«Філософія науки» належить до нової генерації навчальних посібників, який запроваджує методи викладання відповідно до вимог кредитно-модульної системи організації навчально-виховного процесу згідно з переходом ВНЗ до Болонської системи навчання. Навчальний посібник укладено відповідно до вимог сучасної програми нормативної дисципліни «Філософія науки», рекомендовано в практику викладання цього предмету у вищих закладах освіти і надає можливість задовольнити запити бакалаврів, магістрантів, пошукувачів та аспірантів, а також наукових співробітників, усіх, хто цікавиться філософією науки.

МОДУЛЬ 1. НАУКА ЯК СФЕРА ВИРОБНИЦТВА НОВОГО ЗНАННЯ

ТЕМА 1. НАУКА В КУЛЬТУРІ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Мета: надати студентам загальне уявлення про науку як своєрідну форму пізнання, специфічний тип духовного виробництва та соціальний інститут

ПЛАН.

1.      НАУКА ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН.

2.      НАУКА ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ТИП ЗНАННЯ. КРИТЕРІЇ НАУКОВОСТІ.

3.      НАУКА ЯК ПІЗНАВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ.

4.      СТРУКТУРА НАУКИ.

5.      КЛАСИФІКАЦІЯ НАУК.

6.      НАУКА ЯК СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА. ФУНКЦІЇ НАУКИ.

7.      ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ НАУКИ.

1.      НАУКА ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН

Наука – це форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво знань про природу, суспільство та про саме пізнання, яка має безпосередню мету розуміння істини та відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їхньому взаємозв’язку для передбачення тенденції розвитку дійсності і сприяти її змін. Це творча діяльність з отримання нових знань і результат цієї діяльності: сукупність знань, приведених у цілісну систему на основі визначених принципів і процесів їхнього відтворення. Накопичення розрізнених, хаотичних відомостей не є наукове знання. Як і інші форми пізнання, наука є соціокультурна діяльність, а не лише «чисте знання».

Отже, основні боки буття науки – це, по-перше, складний, суперечливий процес отримання знань; по-друге, результат цього процесу, тобто об’єднання отриманих знань в цілісну, органічну систему; по-третє, соціальний інститут зі своєю інфраструктурою: організація науки, наукові заклади тощо, етос науки, професійні об’єднання вчених, ресурси, фінанси, наукове обладнання, система наукової інформації тощо; по-четверте, особлива галузь людської діяльності та важливий елемент культури.

Наука-особливий вид пізнавальної діяльності, спрямований на вироблення об’єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ. Взаємодіє з іншими видами пізнавальної діяльності: повсякденним, художнім, релігійним, міфологічним, філософським осягненням світу. Метою науки є виявлення законів, відповідно до яких об’єкти можуть змінюватися в людській діяльності. Поскільки в діяльності можуть змінюватися будь-які об’єкти – фрагменти природи, соціальні підсистеми й суспільство в цілому, стан людської свідомості і таке інше, постільки всі вони можуть стати предметом наукового дослідження. Наука вивчає їх як об’єкти, що функціонують і розвиваються за природними законами. Вона може вивчати і людину як суб’єкт діяльності та водночас як особливий об’єкт. Предметний і об’єктивний спосіб розгляду світу, характерний для науки, відрізняє її від інших способів пізнання. Напри­клад, у мистецтві відображення дійсності виявляється як поєднання суб’єктивного і об’єктивного, коли будь-яке відтворення подій або станів природи і соціального життя передбачає їхню емоційну оцінку. Відбиваючи світ в його об’єктивності, наука дає лише один із аспектів різноманіття людського світу. Тому вона не вичерпує собою всієї культури, а є лише однією зі сфер, яка взаємодіє з іншими сферами культурної творчості – мораллю, релігією, філософією, мистецтвом тощо. Ознака предметності й об’єктивності знання виступає найважливішою характеристикою науки, однак вона недостатня для визначення її специфіки, оскільки окремі об’єктивні і предметні знання може давати і повсякденне пізнання. Але на відміну від нього наука не обмежується відображенням тільки тих об’єктів, їхніх властивостей і відношень, які зазвичай можуть бути освоєні в практиці відповідної історичної епохи. Вона здатна виходити за межі кожного історично визначеного типу практики і відкривати для людства нові предметні світи, які можуть стати об’єктами практичного освоєння лише на майбутніх етапах розвитку цивілізації. Постійне намагання науки розширити поле досліджуваних об’єктів безвідносно до сьогоденних можливостей їхнього масового практичного освоєння виступає системотворчим фактором обґрунтування інших характеристик науки від повсякденного пізнання. Перш за все вони відрізняються за результатами. Повсякденне пізнання створює конгломерат знань, відомостей, розпоряджень і вірувань, лише окремі фрагменти якого пов’язані між собою. Істинність знань перевіряється тут безпосередньо в наявній практиці, оскільки знання формуються відносно об’єктів, які входять до процесів виробництва і наявного соціального досвіду. Але оскільки наука постійно виходить за ці межі, вона лише частково може спиратися на наявні форми масового практичного освоєння об’єктів. Їй потрібна особлива практика, за допомогою якої перевіряється істинність її знань. Такою практикою стає науковий експеримент. Частина знань безпосередньо перевіряється в експерименті. Інші пов’язуються між собою логічними зв’язками, що забезпечує істинність висловлювань, у результаті чого виникають притаманні науці характеристики: системна організація, обґрунтованість і доведеність знання.

Наука, на відміну від повсякденного пізнання, передбачає застосування особливих засобів і методів діяльності. Вона не може обмежитися використанням лише повсякденної мови  і тих знарядь, які застосовуються у виробництві і повсякденній практиці. Крім них їй необхідні особливі засоби діяльності – спеціальні комунікативні (емпіричний і теоретичний) і особливе приладдя. Саме вони забезпечують дослідження все нових об’єктів і навіть тих, які  виходять за межі  можливостей наявної виробничої і соціальної практики. З цим пов’язані і потреби науки в постійному розробленні спеціальних методів, які забезпечують освоєння нових об’єктів безвідносно до можливостей їхнього сьогоднішнього практичного освоєння. Метод у науці часто служить умовою фіксації і відтворення об’єкта дослідження; разом зі знанням про об’єкти наука систематично розвиває знання про методи. Нарешті, існують специфічні особливості суб’єкта наукової діяльності. Суб’єкт повсякденного знання формується в самому процесі соціалізації. Для науки ж цього недостатньо – потрібне спеціальне навчання  індивіда, яке забезпечує його вміння застосовувати притаманні науці засоби і методи при вирішенні її завдань і проблем. Крім того, систематичні заняття наукою передбачають засвоєння особливої системи цінностей. Фундаментом виступають ціннісні установки на пошук істини і на постійне нарощування істинного знання. На основі цих установок історично розвивається система ідеалів і норм наукового дослідження. Такі ціннісні установки складають основу етики науки, запобігають навмисному спотворенню істини на догоду тій або іншій соціальній меті і вимагають постійної інноваційної діяльності, забороняючи плагіат. Фундаментальні ціннісні установки відповідають двом фундаментальним і визначальним ознакам науки: предметності й об’єктивності наукового пізнання та її інтенції на вивчення все нових об’єктів, безвідносно до наявних можливостей їхнього масового практичного освоєння. В розвиткові наукового знання можна виділити стадію переднауки і власне науки. На першій стадії зароджувана наука ще не виходить за межі наявної практики. Вона моделює зміну об’єктів, включених до практичної діяльності, передбачаючи їхні можливі стани. Реальні об’єкти замінюються в пізнанні ідеальними об’єктами і виступають як абстракції, якими оперує мислення. Їхні зв’язки і відношення, операції з ними також черпаються з практики, виступаючи схемами практичних дій. Такий характер мали, наприклад, геометричні знання стародавніх єгиптян. Перші геометричні фігури були моделями земельних ділянок, причому операції розмічування ділянки за допомогою вимірювальної мотузки, закріпленої на кінці за допомогою кілків, які дозволяли проводити дуги, були схематизовані й стали способом побудови геометричних фігур за допомогою циркуля и лінійки. Перехід до власне науки пов’язаний з новим способом формування ідеальних об’єктів і їхніх зв’язків, які моделюють практику. Тепер вони черпаються не безпосередньо з практики, а створюються як абстракції, на основі раніше створених ідеальних об’єктів. Побудовані на основі їхніх зв’язків моделі виступають гіпотезами, які потім, отримавши обґрунтування, перетворюються в теоретичні схеми досліджуваної предметної галузі. Так виникає особливий рух у сфері розвитку теоретичного знання з побудовою моделі вивчення реальності  і подальшою практичною перевіркою. Історично першою здійснила перехід до власне наукового пізнання світу математика. Пізніше спосіб теоретичного пізнання утвердився в природознавстві. Наступною віхою в розвиткові науки було формування технічних наук як своєрідного опосередкованого шару знання між природознавством і виробництвом, а потім відбулося становлення соціальних наук. Кожен з цих етапів мав свої соціокультурні передумови. Перший зразок математичної теорії (евклідова геометрія) виник у контексті античної культури, з притаманними їй цінностями публічної дискусії, демонстрації доказів і обґрунтування як умов отримання істини. Природознавство ґрунтувалося на поєднанні математичного опису природи з експериментальним дослідженням, формувалося в результаті культурних зсувів епохи Ренесансу, Реформації і раннього Просвітництва. Становлення технічних і соціальних наук було пов’язане з інтенсивним індустріальним розвитком суспільства, впровадженням наукових знань у виробництво і виникненням потреб наукового управління соціальними процесами. На кожному з етапів розвитку наукового пізнання ускладнювалася його організація. В усіх розвинених науках складаються рівні теоретичного і емпіричного дослідження зі специфічними для них методами и формами знання (основною формою теоретичного рівня виступає наукова теорія, емпіричного рівня – науковий факт). До середини ХІХ ст. формується дисциплінарна організація науки, виникає система дисциплін зі складними зв’язками між ними. Кожна з наук (математика, фізика, хімія, біологія, технічні та соціальні науки) має свою внутрішню диференціацію і підґрунтя: притаманну їй картину досліджуваної реальності, специфіку ідеалів і норм дослідження, характерні для неї філософсько-світоглядні основи. Взаємодія наук формує міждисциплінарні дослідження, вагомість яких зростає з розвитком науки. Кожен етап розвитку науки супроводжувався особливим типом її інституціалізації, пов’язаної з організацією досліджень і способом відновлення суб’єкта наукової діяльності. Як соціальний інститут наука почала оформлятися в ХУІІ - ХУІІІ ст., коли в Європі виникли перші наукові об’єднання, академії й наукові журнали. В ХХ ст. наука перетворилася в особливий тип виробництва наукових знань з багатоманітними об’єднаннями учених, проводиться цілеспрямоване фінансування і особлива експертиза дослідницьких програм, їхня соціальна підтримка, існує спеціальна промислово-технічна база, яка обслуговує науковий пошук, складний розподіл праці і цілеспрямовану підготовку кадрів. У процесі історичного розвитку науки змінювалися її функції в соціальному житті. В епоху становлення природознавства наука відстоювала в боротьбі з релігією своє право брати участь у формуванні світогляду. В ХІХ ст. до світоглядної додалася функція бути виробничою силою. В першій половині ХХ ст. наука стала набувати соціальної сили, впроваджуючись у різноманітні сфери соціального життя і регулюючи будь-які види людської діяльності. В сучасну епоху в зв’язку з глобальними кризами виникає проблема пошуку нових світоглядних орієнтацій людства. В зв’язку з цим переосмислюються і функції науки. Її домінування в системі цінностей культури багато в чому було пов’язане з технологічною проекцією. Сьогодні важливим є органічне поєднання цінностей науково-технологічного мислення с тими соціальними цінностями, які представлені моральністю, мистецтвом, релігійним і філософським розумінням світу. Таке поєднання є  новим типом раціональності. В розвиткові науки з початку ХУІІ ст. можна окреслити три основні типи раціональності: класичну (ХУІІ – початок ХХ ст.), некласичну (перша половина ХХ ст.), постнекласичну (кінець ХХ ст.). Класична наука передбачала, що суб’єкт дистанційований від об’єкта, й умовою об’єктивно істинного знання вважала елімінацію з пояснення й опису всього, що стосується суб’єкта і засобів діяльності. Для некласичної раціональності характерна ідея відносності об’єкта до засобів і операцій діяльності; експлікація цих засобів і операцій виступає умовою отримання істинного знання про об’єкт. Взірцем реалізації цього підходу стала квантово-релятивістська фізика. Нарешті, постнекласична раціональність враховує співвіднесеність знань про об’єкт не лише із засобами, але й ціннісно-цільовими структурами діяльності, передбачаючи експлікацію внутрішньонаукових цінностей і їхню відповідність соціальній меті й цінностям. Поява кожного нового типу раціональності не усуває попереднього, але обмежує поле його діяльності. Кожен з них розширює поле досліджуваних об’єктів. У сучасній постнекласичній науці все вагоміше місце посідають складні в історичному аспекті системи, які в першу чергу стосуються людини. До них належать об’єкти сучасних біотехнологій, в першу чергу генної інженерії, медико-біологічні об’єкти, великі екосистеми й біосфера в цілому, машинні системи, в тому числі й штучного інтелекту, соціальні об’єкти і подібні. У широкому значенні сюди можна віднести будь-які складні синергетичні системи, взаємодія з якими перетворює саму людську дію в компонент системи. Методологія дослідження таких об’єктів зближує природниче і гуманітарне пізнання, складаючи основу для їхньої глибокої інтеграції.

Сучасна наука виступає насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від багатьох чинників, що існують у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, прагне до компромісів і сама  значною мірою детермінує суспільне життя.

Як соціокультурний феномен, наука завжди спирається на культурні традиції, на прийняті цінності та норми. Наука як соціокультурний феномен не може розвиватися поза межами освоєння знань, які стали суспільним надбанням та зберігаються в соціальній пам’яті.

Наука виступає як фактор соціальної регуляції суспільних процесів. Вона впливає на потреби суспільства, стає необхідною умовою раціонального управління. Будь-яка інновація потребує наукового обґрунтування.

Як соціокультурний феномен, наука містить багаточисельні відносини, серед яких економічні, соціально-психологічні, ідеологічні, соціально-організаційні. Відповідаючи на економічні потреби суспільства, наука реалізує себе у функції безпосередньої виробничої сили, виступаючи важливим фактором господарсько-культурного розвитку людей. Кожне нове відкриття дає поштовх для винахідництва. Наука не приносить миттєвого економічного прибутку і не пов’язана з безпосереднім прибутком. Тому в розвиток сучасної науки необхідно вкладати значні кошти, не намагаючись їх швидко повернути.

Відповідаючи на ідеологічні потреби суспільства, наука виступає як інструмент політики. Офіційна наука завжди повинна підтримувати основні ідеологічні настанови суспільства, запропоновувати інтелектуальні аргументи і практичний інструментарій, що допомагає зберегти існуючій владі та ідеології своє привілейоване положення. Оскільки засвоєння ідеології часто починається позасвідомо, в процесі первинної соціалізації, наука не може повністю звільнитися від впливу ідеології, хоча завжди намагається бути антиідеологічною.

У пошуках відповіді на питання, чим же зумовлений прогрес науки, потрібно виокремлювати не тільки взаємодію науки та виробництва, але й багато інших факторів, зокрема інституціональні, інтелектуальні, філософські, релігійні і навіть естетичні. Тому промислова революція, економічний сплеск або занепад, політичні умови стабільності або дестабілізації повинні бути зрозумілі як фактори, які суттєво визначають буття науки в системі інших форм суспільного усвідомлення.

Зазначимо, що проблема, пов’язана з класифікацією функцій науки, досі залишається суперечливою, оскільки остання розвивалася, покладаючи на себе нові функції. Виступаючи в ролі соціокультурного феномену, враховуються не лише об’єктивні та безособистісні закономірності, а й коеволюційне проектування у світ досягнень науково-технічного прогресу. Пріоритетним виступає питання про соціальні функції науки з урахуванням трьох основних чинників: культурно-світоглядного, безпосередньої виробничої та соціальної сили.