Отчет по практике ВАТ "ДМЗ ім. Петровського"

        Горизонтальні зв'язки носять характер узгодження і є, як правило, однорівневими. Вертикальні зв'язки - це зв'язки підпорядкування, і необхідність в них виникає при ієрархічності управління, тобто за наявності декількох рівнів управління. В рамках структури управління протікає управлінський процес (рух інформації і ухвалення управлінських рішень), між

учасниками  якого розподілені завдання і  функції управління, а отже - має  рацію і відповідальність за їх виконання.

        Таким чином, структура управління включає всі цілі, розподілені між різними ланками, зв'язки між якими забезпечують координацію окремих дій з їх виконання. Тому організаційну структуру можна   розглядати як зворотну 

 сторону  характеристики механізму функціонування, як процесу реалізації структурних зв'язків системи управління. 

 1.2.1. Принципи структури управління. 

           З системної точки зору структура - найважливіша характеристика організації. Це зручна модель, яка дозволяє зрозуміти взаємозв'язки і взаємодії частин системи.

          У будь-якій організації можна виділити складові частини, які взаємодіють між собою в певному порядку. Це і є структура. Міняючи спосіб розділення, можна змінювати порядок взаємодії частин і, у результаті, результати всього цілого.

          Кожна підсистема будь-якої організації (технічна, технологічна, інформаційна соціальна, фінансова і ін.) складається з взаємодіючих частин, має структуру і сама є структурною частиною організації. Взаємодія все частин організації повинно забезпечити її роботу. Це відбувається завдяки існуванню важливої організаційної структури - управління [6].

          Структура управління - один із способів розділення організації на частини. Істотною відмітною ознакою є те, що в кожному відособленій ланці можна вказати на людину або групу людей, які володіють можливістю ухвалювати рішення.

          Дана можливість забезпечується ресурсами, розпорядники яких залучаються до процесу управління організацією, ставлячи і вирішуючи завдання управління [7].

           Таким чином, будь-якою ланкою структури управління є єдність завдань управління, ресурсів, призначених для їх вирішення, і виконавців цих завдань.

1.2.2. Вибір і формування  структур управління.                                              

            Різносторонність змісту структур управління зумовлює множинність принципів їх формування. Перш за все, структура повинна відображати цілі і завдання організації, а отже підкорятися виробництву і мінятися разом із змінами, що відбуваються в нім. Вона повинна відображати функціональний розподіл праці і об'єм повноважень працівників управління, визначуваних політикою, процедурами, правилами і посадовими інструкціями і розширюються, як правило, у напрямі вищих рівнів управління. Як приклад можна привести типову схему управління підприємством [8].

        Повноваження керівника будь-якого рівня обмежуються не тільки внутрішніми чинниками, але і чинниками зовнішнього середовища, рівнем культури і ціннісними орієнтаціями суспільства, прийнятими в нім традиціями і нормами. Іншими словами, структура управління повинна відповідати соціально-культурному середовищу, і при її побудові треба враховувати умови, в яких їй належить функціонувати. Практично це означає, що спроби сліпо копіювати структури управління, що діють успішно в інших організаціях, приречені на провал, якщо умови роботи різні. Важливе значення має також реалізація принципу відповідності між функціями і повноваженнями, з одного боку, і кваліфікацією і рівнем культури - з іншою.    

        Безліч типів і видів організаційних структур обумовлена великою різноманітністю критеріїв їх класифікації. Серед них можна виділити:

       а) загальні - типи відтворення, форми усуспільнення і масштаби суспіль-ного розвитку;

        б) особливі - форми власності, принципи організації управління, типи зв'язків;

        в) приватні - організаційні форми управління (фірми, концерни, акціонер-ні суспільства і т.д.).

       Отже, організаційні структури можна класифікувати [5]:

       а) по типах відтворювального циклу як екстенсивні і інтенсивні;

        б) по рівню усуспільнення - крупного і малого бізнесу, змішані (горизонтального типу), сумісні (міжнародні), національні і транснаціональні;

       в) за способом ухвалення рішень - колегіальні і командні;

        г) по формах власності - державні, приватні і різні їх модифікації;

        д) по принципах організації управління - галузеві (міжгалузеві), терито-ріальні (регіональні і федеральні);

        е) по типах зв'язків - координаційні і корпоративні;

        є) по видах управління - лінійні (командно-адміністративні), функціона-льні (штабні), комбіновані (лінійно-функціональні), програмно-цільові (локальні, такі, що реалізовують в будь-якій структурі супутню мету).

        Організаційна структура відображає впорядковану сукупність зв'язаних між собою елементів, забезпечуюче функціонування і розвиток організації як єдиного цілого [4].

        При формуванні структури управління доцільно дотримуватися наступної послідовності [8]:

        а) визначити пріоритетні напрями діяльності організації: виробництво, торгівля, фінансування, постачання, реклама і т.д.);

        б) виділити основні функціональні завдання управління (планування, стимулювання, облік, контроль і так далі);

        в) з'ясувати які з напрямів і функціональних завдань можуть бути краще всього реалізовані за допомогою лінійних, функціональних і цільових структур.

        г) визначити об'єкти управління, необхідні для вирішення функціональ-них завдань по всіх основних напрямах (цехи, відділи, бригади і так далі);

        д) визначити органи управління всіма об'єктами і їх ієрархію;

        е) встановити прямі і зворотні зв'язки між органами управління і об'єкта-ми управління.

       Особливої уваги потребує вирішення проблеми раціонального співвідношення централізації і децентралізації в ієрархії управління. Суть рішення полягає в наступному:

        1) централізація повинна здійснюватися в питаннях загальної політики, при децентралізації в рішенні оперативних питань. На вищому рівні ухвалюються рішення стратегічного порядку, а повноваження по ухваленню інших рішень, так само як і відповідальність за якість їх виконання, делегуються на нижчі ступені управлінської ієрархії;

        2) рішення, що визначають планомірний розвиток підсистеми, ухвалю-ються тим органом, який несе відповідальність за її ефективне функціонуван-ня;

        3) зміст і канали інформації повинні відповідати потребам ухвалення ефективних рішень.

        Для теперішнього часу характерний процес децентралізації багатьох видів управлінських робіт, оскільки надмірна централізація управління сковує ініціативу керівників, обмежує гнучкість виробництва і нерідко веде до недостатньо аргументованим рішенням, в яких не враховуються повною мірою специфіка роботи окремих трудових колективів і внутрішні резерви, що є на місцях [7]. З урахуванням вказаного централізація управління виправдовує себе при рішенні тих проблем, які по своїх характеристиках роблять необхідним єдине цілеспрямоване регулювання (визначення напрямів і темпів розвитку організації, її реорганізації, встановлення шкали заробітної плати і так далі).

        Децентралізація управління особливо рекомендується за ситуації, коли діяльність даного підрозділу відносно незалежна і інші підрозділи не надають або майже не роблять на нього вплив - в умовах територіальної розрізненості

об'єктів  або при інших обставинах, що утрудняють зв'язок між центром ухвалення  рішень і виконавцями.

        Реальні можливості організації і засобу їх якнайповнішого використання не можуть бути з достатньою повнотою і точністю визначені в централізованому порядку. Тому їй надаються повноваження для самостійного визначення найбільш доцільних шляхів реалізації вищестоящими рівнями рішень. Розмежування функцій між рівнями управління засноване на тому, що в централізованому порядку ухвалюю-     ться рішення тільки ті питання, які з такою ж ефективністю не можуть бути вирішені низовими ланками [9].

        На співвідношення централізації і децентралізації в системі управління істотний вплив роблять об'єм, особливості руху і перетворення інформації, орієнтуючись на яку можна визначити відносну

        Право вирішення окремих питань надається рівням, своєчасно одержуючим необхідну для цього інформацію. Чим далі підрозділ, в якому ухвалюється рішення, від цього рівня, тим важче керівникові орієнтуватися в стані справ і здійснювати гнучке управління, що приводить до того, що повноваження і відповідальність за рішення доцільно передати «вниз», якомога ближче до місця функціональної діяльності [6].

        Сенс розробок проблем співвідношення централізації і децентралізації полягає у визначенні найбільш раціональних основ формування організаційних структур. Головними напрямами діяльності по створенню і раціоналізації апарату управління є [6]:

        а) всемірна централізація - відділення загальних і стратегічних функцій від оперативної діяльності і надання вищій ланці управління можливостей для вирішення завдань принципового і перспективного характеру;

        б) відповідна децентралізація, підвищення самостійності підрозділів орга-нізації шляхом розподілу обов'язків між керівниками різних ступенів;

        в)  розподіл праці і спеціалізація працівників апарату управління;

        г)  забезпечення єдності розпорядництва;

        д) встановлення діапазону управління, тобто визначення меж керівництва однією посадовою особою.

        Для вирішення вказаних завдань необхідне нормативне дотримання прийнятого співвідношення централізації і децентралізації на всіх рівнях організаційної ієрархії за допомогою розподілу обов'язків і відповідальності не тільки між підрозділами, але і окремими працівниками. 

1.2.3.  Види організаційних структур.                                                               

                                  

       Ієрархічні структури. Структури управління в багатьох організаціях склалося більше історично, чим в результаті цілеспрямованих зусиль по їх формуванню і поліпшенню. Не дивлячись на це, можна виділити два типові підходи, що набули найбільшого поширення. Перший - це формування структури управління виходячи з внутрішньої будови організацій, розділення робіт і раціоналізації управління - ієрархічний вид. Другою виходить з необхідності постійного пристосування структури управління до умов зовнішнього середовища, що отримав назву органічного.

        При першому підході головна увага приділялася розподілу праці на окремі функції і відповідності відповідальності працівників управління повноваженням, що надавалися. Протягом багатьох десятиліть організації створювали формальні структури управління, які отримали назву ієрархічних, або бюрократичних

        Концепція ієрархічної структури була сформульована німецьким соціологом Максом Вебером, що розробив нормативну модель раціональної бюрократії. Вона містила наступні принципові положення [8]:

        а) чіткий розподіл праці, наслідком якої є необхідність використання кваліфікованих фахівців з кожної посади;

        б) ієрархічність управління, при якій нижчестоячий рівень підкоряється і контролюється вищестоящим;

        в) наявність формальних правил і норм, що забезпечують однорідність виконання менеджерами своїх завдань і обов'язків;

        г) дух формальної знеособленості;

        д) здійснення найму на роботу відповідно до кваліфікаційних вимог до даної посади. Об'єктивний характер управлінських рішень виступав як гарант раціональності такої структури.

        Органічний вид структури. Даний вид структури управління відкидає необхідність в детальному розподілі праці по видах робіт і формує такі відносини між учасниками процесу управління, які диктуються не структурою, а характером вирішуваної проблеми.