Порядок укладення трудового договору

Відповідно до Порядку  обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 р. № 1266 (зі змінами), якщо застрахована особа працює за сумісництвом, допомога по тимчасовій непрацездатності, вагітності та пологах здійснюється за місцем роботи за сумісництвом на підставі копії листка непрацездатності, виданого в установленому порядку, засвідченої підписом керівника і печаткою за основним місцем роботи, та довідки про середню заробітну плату за основним місцем роботи. Якщо сумісництво оформлено на одному підприємстві, то не потрібно робити окремі розрахунки для оплати лікарняного листка за різними місцями роботи. Розрахунок середньоденної заробітної плати здійснюється, виходячи із загальної нарахованої заробітної плати в розрахунковому періоді та кількості відпрацьованих у ньому робочих днів за основним місцем роботи. За період перебування застрахованої особи у відпустці без збереження заробітної плати допомога по тимчасовій непрацездатності не надається (п. 6 ч. 1 ст. 36 Закону), в такому разі листок непрацездатності за основним місцем роботи оплаті не підлягає. За місцем роботи за сумісництвом оплаті підлягають робочі дні за графіком роботи, пропущені працівником у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю [35, с. 174].

Ще одним видом є  трудовий договір про суміщення  професій ( посад ).

На відміну від сумісництва  суміщення професій (посад) є такою  формою організації праці, коли працівник  за його згодою поряд із своєю основною роботою виконує додаткову роботу за іншою професією чи посадою  на тому ж підприємстві в межах  тривалості робочого дня або зміни.

Різновидом суміщення  вважається так зване тимчасове  заступництво. Воно передбачає виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи.

Суміщення відрізняється  від сумісництва такими ознаками:

1. при суміщенні робота виконується в межах одного трудового договору, а при сумісництві укладається кілька трудових договорів;

2) суміщення можливе лише  за місцем основної роботи, тоді  як працювати за сумісництвом  можна на тому ж або на  іншому підприємстві;

3) суміщувана робота виконується  в межах робочого часу чи  зміни передбаченого дня основної  роботи, а сумісництво відбувається  у вільний від основної роботи  час.

Статтею 105 КЗпП України передбачено, що за суміщення професій (посад) працівникам  проводиться доплата до заробітної плати у розмірі і на умовах, передбачених у колективному договорі. Остання Генеральна угода між  Кабінетом Міністрів України  і Конфедерацією роботодавців України  та профспілковими об'єднаннями України  встановлює, що доплати за суміщення  професій (посад) максимальними розмірами  не обмежуються і визначаються наявністю  одержаної економії за тарифними  ставками і окладами суміщуваних  працівників. За виконання обов'язків  тимчасово відсутнього працівника передбачається доплата у розмірі  до 100 відсотків тарифної ставки (окладу) відсутнього працівника.

Чимало видів трудових договорів виділяють з огляду на особливості залучення до праці  окремих категорій громадян. Найперше за цією підставою розрізняють трудовий договір з іноземними громадянами  та особами без громадянства. Як відомо, іноземними громадянами вважаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами  України. До іноземців відносять  також осіб без громадянства —  тобто таких, які не належать до громадянства будь-якої держави. їх правовий статус визначається Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та деякими іншими актами законодавства. Стаття 26 Конституції України зокрема проголошує, що іноземці, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Конкретизуючи зазначені  законодавчі положення щодо трудових відносин, можна зробити висновок про те, що трудове законодавство  України поширюється на іноземних  громадян, які працюють за трудовим договором на підприємствах України, крім випадків, передбачених законом і міжнародними договорами України [32, с. 190].

Україною ратифіковано низку  важливих міжнародно-правових актів у галузі трудової міграції. Це — Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 року (ратифіковано із застереженням Законом України від 16 березня 2007 р. № 755-V; Україна є державою-учасницею Міжнародної конвенції ООН про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, 1990 pоку).

Окрім цього відносини  щодо захисту трудящих-мігрантів  регулюються Конвенцією МОП № 97 про працівників-мігрантів (переглянутою) (1949 p.); Конвенцією МОП № 143 про зловживання в галузі міграції і про забезпечення працівникам-мігран-там рівних можливостей і рівного ставлення (1975 р.) (має назву Конвенція 1975 р. про працівників-мігрантів, яка доповнює Конвенцію № 97 (переглянуту) (1949 р.) про працівників-мігрантів і Конвенцію № 111 про дискримінацію в галузі праці і занять, (1958 p.); Рекомендацією № 86 щодо працівників-мігрантів; Рекомендацією № 151 щодо працівників-мігрантів, 1975 р.

Законом України від 14 вересня 2006 р. № 137-У ратифіковано Європейську  соціальну хартію (переглянуту), прийняту Радою Європи у 1996 року, при цьому було зроблено заяву, що Україна бере на себе зобов'язання вважати частину І Хартії декларацією цілей, до здійснення яких вона прагнутиме всіма відповідними засобами, як зазначено у вступному пункті частини І Хартії (для довідки зазначимо, що ч. І Хартії містить загальний перелік усіх статей Хартії, у тому числі й ст. 19, присвяченій працівникам-мігрантам). Конкретних зобов'язань за ст. 19. «Трудящі-мігранти, які є громадянами будь-якої Сторони, і члени їхніх сімей мають право на захист і допомогу на території будь-якої іншої Сторони» Україна не взяла.

Укладення трудового договору в Україні з іноземцями або  особами без громадянства має  істотні особливості. Нарівні з  громадянами України право на працевлаштування мають лише іноземці, які постійно проживають в Україні (ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ, тобто ті, які одержали у встановленому порядку посвідчення на проживання в Україні (ст. 1 Закону України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. № 2491-ІІІ (зі змінами) [41, с. 204].

Іноземці, які іммігрували  в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися  трудовою діяльністю тільки на підставі отриманого в установленому порядку  дозволу на працевлаштування. Порядок  оформлення іноземцями та особами без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028 (зі змінами). П. 1 Порядку встановлено, що іноземці, які прибули в Україну з метою здійснення трудової діяльності, можуть працювати за наймом на території України лише за умови відсутності вітчизняних фахівців з цього виду діяльності або за наявністю достатнього обґрунтування доцільності використання праці іноземців.

Дія цього Порядку поширюється  на іноземців, які направлені закордонним  роботодавцем в Україну для виконання  певного обсягу робіт або послуг на основі контрактів, укладених між  українським та іноземним суб'єктами господарської діяльності.

Обов’язковість оформлення трудових відносин українського роботодавця з працівником — іноземним громадянином у формі контракту обумовлена тим, що термін трудових відносин у таких випадках визначається терміном дії дозволу і не може виходити за його межі.

Дозвіл на працевлаштування видається, як правило, на термін до одного року, який за потреби може бути продовжено. Порядок приймання та розгляду клопотання стосовно продовження терміну перебування в Україні іноземців установлено Інструкцією про порядок розгляду питань щодо продовження строку перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, затвердженою наказом МВС України від 1 грудня 2003 року № 1456.

Постановою Кабінету Міністрів  України від 12 вересня 2005 р. № 892 доповнено  п. 7 Порядку положенням, згідно з  яким дозволи на працевлаштування видаються працівникам, що належать до категорії «внутрішньокорпоративні цесіонарії» (керівний персонал, менеджери та спеціалісти) та категорії «особи, що надають послуги без комерційної присутності в Україні», на строк найму.

Дострокове розірвання контракту  з роботодавцем, зазначеним у дозволі  на працевлаштування, з його ініціативи, а також з ініціативи або з вини іноземця, встановлення факту повідомлення ними неправдивих відомостей у документах на отримання дозволу, визнання особи згідно із законодавством небажаною для перебування в Україні тягне за собою анулювання дозволу на працевлаштування. Про дострокове розірвання контракту роботодавець протягом трьох робочих днів повинен повідомити відповідний центр зайнятості, Держкомкордон та орган внутрішніх справ [39, с. 154].

Слід взяти до уваги, що порядок працевлаштування в Україні  іноземних співробітників представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності регулюється Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № ЗО. Відповідно до п. 9 Інструкції, у Свідоцтві про реєстрацію представництва повинні бути вказані кількість іноземних громадян — службовців іноземного суб'єкта господарської діяльності, які є співробітниками представництва. Згідно з п. 18 Інструкції іноземним співробітникам представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності Міністерством економіки України видаються спеціальні службові картки, які діють на всій території України в порядку та за формою, наведеними у додатках до Інструкції. Таким чином, за умови реєстрації представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності в установленому законодавством порядку, з отриманням Свідоцтва Міністерства економіки України про таку реєстрацію, у якому зазначається кількість іноземних співробітників представництва _ службовців, включаючи керівника представництва, такі співробітники мають право працювати без отримання дозволу в центрі зайнятості, але лише у даному представництві.

Якщо такі громадяни мають  намір укласти трудовий договір  з іншим підприємством, установою  чи організацією незалежно від форми  власності і господарювання та іноземним  суб'єктом господарської діяльності, що діють на території України, то їм необхідно отримати дозвіл на працевлаштування в Україні на умовах, установлених Порядком.

Крім того, згідно з п. 9 Правил оформлення візових документів для в’їзду в Україну, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 1999 р. № 227, яким визначені типи віз залежно від мети поїздки, особам, які в'їжджають в Україну як співзасновники спільних підприємств чи представники компаній (фірм, асоціацій) для здійснення контролю за виконанням контрактів або як консультанти від іноземних компаній (фірм, асоціацій), а також персоналу представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, оформляється ділова віза (Б), а особам, які в'їжджають в Україну з метою працевлаштування, оформляється імміграційна віза (ІМ-1). Іноземні громадяни, які перебувають в Україні на підставі ділової візи, у тому числі службовці представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, не мають права змінювати статус (визначений типом візи) на який-небудь інший.

Також слід звернути увагу  на те, що чинним законодавством України  не передбачено отримання дозволу  на працевлаштування в Україні іноземними підприємцями, фізичними особами, а також іноземцями, які оформили свої правовідносини з роботодавцями на підставі цивільно-правових угод (договорів).

З цих питань Інспекція  по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики видала Лист від 24 березня 2006 р. «Щодо використання роботодавцями найманої праці іноземних громадян та осіб без громадянства».

Іноземець, який оформився  на роботу без дозволу на працевлаштування, підлягає видворенню з України. Видворення іноземця здійснюється органами внутрішніх справ у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074 «Про Правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію».

Відмова у видачі дозволу  на працевлаштування може бути оскаржена  до Державного центру зайнятості або  до суду [45, с. 284].

У межах СНД держави  уклали низку угод з питань трудового і соціального забезпечення. Так, 15 квітня 1994 р. 12 держав-учасниць, у тому числі Україна, підписали Угоду про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів. Угодою передбачено, що порядок працевлаштування працівників-мігрантів, які постійно проживають на території сторони виїзду і на законних підставах займаються оплачуваною діяльністю в країні працевлаштування, встановлює сторона працевлаштування, виходячи з чинного на її території законодавства. При цьому кожна зі сторін визнає (без легалізації) дипломи, посвідчення про освіту, документи про присвоєння звань, розряду, кваліфікації та інші необхідні документи і завірений у встановленому порядку на території сторони виїзду переклад їх державною або російською мовами.

Трудова діяльність працівника оформляється трудовим договором (контрактом), який вручається працівникові до виїзду на роботу. У трудовому договорі (контракті) мають міститися всі основні реквізити роботодавця і працівника, професійні вимоги до працівника, відомості про зміст роботи, умови праці та її оплату, тривалість робочого дня і відпочинку, умови мешкання, а також термін дії трудового договору, умови його розірвання, порядок відшкодування транспортних витрат. Якщо трудовий договір розірвано у зв'язку з ліквідацією або реорганізацією підприємства (установи, організації), скороченням чисельності або штату працівників, то на працівника-мігранта поширюються всі пільги і компенсації відповідно до законодавства сторони працевлаштування. У такому випадку працівник підлягає поверненню у сторону виїзду за рахунок коштів роботодавця. Трудовий договір (контракт) не може передаватися від одного роботодавця (наймача) до іншого.

Трудящі-мігранти мають право  на соціальне страхування і соціальне забезпечення (крім пенсійного, яке регулюється спеціальною Угодою в рамках СНД від 13 березня 1992 року і двосторонніми угодами) за законодавством сторони працевлаштування.