Індійська цивілізація

      Важливими заходами також були аграрні реформи. Їх основний вектор був спрямований  на розвиток середнього і заможного  селянства, проти великого поміщицького землеволодіння. Було скасовано привілеї колишніх князів. Поміщики втратили право збирати податки. За викуп у них відчужувалася частина землі. Орендарі одержували право викупати ділянки землі, які вони обробляли. Проте більшість не могла це зробити через великий розмір викупу. В цілому здійснювалася політика самозабезпечення країни. В результаті Індії вдалося подолати найгостріші проблеми голоду та масових захворювань.

      Перші два десятиріччя незалежності ІНК, як і у колоніальні часи, залишався  партією, яка репрезентувала інтереси більшості населення. Він не був вузькою професійною політичною партією або угрупуванням. Це був радше широкий політичний рух, який виступав на захист інтересів різних соціальних груп – від великої і середньої буржуазії до сільських середняків і бідноти. Проте соціально-економічне і політичне розшарування суспільства з часом призвело до розколу ІНК. Це трапилося у другій половині 1960-х років: з нього вийшли угрупування, які підтримували заможні верстви селянства. В наслідок цього партія суттєво втратила політичний вплив в деяких важливих регіонах країни. Від цього часу ІНК втратив монополію на повсюдну владу у всіх  штатах. Проте в центрі вона була збережена.

      Керівництво партії на чолі з прем’єр-міністром  Індірою Ганді намагалося адаптуватися до нових умов, коли влада ІНК  розмивалася знизу – із штатів. Орієнтири змінювалися на користь більш заможних верств. Разом із тим у цей період (середина 1960 – кінець 1970-х рр.) було висунуто програму, спрямовану на ліквідацію бідності, пожвавлення промисловості, покращення відносин між працівниками і підприємцями і т. ін. Ці та інші заходи сприяли незаперечній перемозі ІНК на чолі з Індірою Ганді на виборах до парламенту 1971 р. Одержавши переважну більшість депутатських мандатів, її уряд впритул зайнявся розробкою програми ліквідації бідності як інструменту забезпечення соціальної справедливості та економічного зростання. Ця програма знайшла своє відображення у п’ятому п’ятирічному плані Індії (1974/75 – 1978/79 рр.). Планом передбачалися:

1. суттєве зростання сільськогосподарського виробництва,
2. підвищення продуктивності малих і середніх фермерських господарств,
3. запровадження програм гарантованої зайнятості населення в сільській місцевості
4. розвиток трудомістких малих виробництв в містах,
5. покращення освіти, охорони здоров’я, продовольчого постачання.

   В реальності здійснення цієї програми зіткнулося з величезними складностями. Однією з них була страшна посуха, яка тривала з 1972 до 1975 року. Становище  погіршилося через війну з  Пакистаном у 1971 р., яка призвела до створення Бангладеш. Це супроводжувалося напливом мільйонів біженців до Індії. Потім настала черга нафтової кризи 1973 – 1974 рр. Все це разом справило вкрай негативний вплив на економічне і політичне життя країни.

   У другій половині 1970-х рр. помітно  посилилися процеси консолідації правої, консервативної опозиції, яка спиралася на великих землевласників і окремі групи великої буржуазії. Права опозиція висунула гасло “тотальної революції” – проти монополії ІНК на владу і “авторитарних” методів правління Індіри Ганді. Опозиція згуртувала значну частину заможного селянства, середні міські прошарки, у тому числі частину інтелігенції і студентства. Вона зажадала відставки прем’єр-міністра Індіри Ганді. У відповідь в країні було введено надзвичайний стан. Водночас було проголошено нову програму соціально-економічних заходів з покращення становища широких верств населення, яка одержала назву “Програма 20 пунктів”.

   Введення  надзвичайного стану було дуже негативно  сприйняте громадською думкою. В  самому Конгресі не всі поділяли позицію  керівництва. Наслідком був вихід з лав партії декількох впливових діячів з тих, хто представляв інтереси соціальних низів. На тлі послаблення позицій ІНК і великого громадського обурення опозиція змогла об’єднатися і одержати перемогу на парламентських виборах 1977 р. ІНК вперше зазнав поразки і втратив владу в центрі. Однак уряд, сформований блоком опозиційних партій, які були різними за своєю ідеологією та соціальною базою, виявився неспроможнім проводити конструктивну політику. На початку 1980-х років через парламентські вибори ІНК повернувся до влади.

   Новий період перебування Конгресу при  владі характеризувався посиленням політичного протиборства в країні. Особливо дало про себе знати загострення  відносин між урядом, сформованим  Конгресом у центрі, і урядами  значної кількості штатів, які очолювалися опозиційними йому партіями. В екстремальній формі проблема радикального розширення повноважень штатів пролунала у 1980-х роках у вимозі створення незалежної держави Халістан замість штату Пенджаб. Проте конституція Індії не передбачала право штатів на самовизначення аж до відокремлення. Питання про створення держави Халістан не знайшло підтримки в уряду. Натомість за допомогою військової сили було введено президентське правління у Пенджабі. Звичайно, це не додало популярності Конгресу у цьому штаті. В цілому, проблема сепаратизма,  і не тільки стосовно штату Пенджаб, залишається. Не тільки у Пенджабі влада належала партіям, чиї політичні погляди не співпадали з позицією ІНК. Слід підкреслити ту обставину, що в процесі розвитку незалежної Індії відбулася реальна децентралізація економічної і політичної влади, розвинулися і зміцніли регіональні еліти.

   Протягом 1980-х рр. ІНК починає поступово  “правішати”, втрачаючи при цьому  підтримку багатомільйонних низів, а також мусульман (в той час їх нараховувалося приблизно 100 млн., в наш час їх кількість перевищує 120 млн.). Цей період закінчився вбивством Індіри Ганді. В червні 1984 р. урядовим військам довелося силою зброї вибивати сикхських терористів з їх святині – Золотого храму в місті Амритсарі, який був перетворений на фортецю. Штурм Золотого храму сикхи сприйняли як опоганення своєї святині. Відповідальність вони поклали на прем’єр-міністра. 31 жовтня 1984 р. вона була вбита власними охоронцями, яки виконували волю сикхських радикалів. Вбивство лідера країни викликало спалах погромів сикхів в інших штатах (понад 40% сикхів мешкає поза Пенджабом). В відповідь сикхи посилили свою терористичну активність.

   Кров  Індіри Ганді була чи не найважливішим  фактором, який надав можливості ІНК на чолі з її сином Радживом Ганді здобути перемогу на парламентських виборах 1985 р. Наступність була збережена. Разом із тим на зміну старим лідерам Конгресу приходило нове покоління політичних діячів. Соціалістична риторика все більше стала поступатися місцем міркуванням про нову технологічну революцію, про “стрибок у ХХІ століття”. Прем’єр-міністр Раджив Ганді почав з пошуків шляхів модернізації Індії і самої партії ІНК. Готувалися основи для ширшого запровадження ринкових відносин в індійську економіку і більшої відкритості країни зовнішньому світу. По суті був взятий курс на інтенсивну лібералізацію економіки та її інтеграцію до світового господарства. У здійсненні нової промислової політики уряд взяв курс на

• послаблення державного контролю над виробництвом і розподілом продуктів,
• скорочення промислового ліцензування,
• пом’якшення обмежень на імпорт,
• заохочення незалежності підприємств, які входили до державного сектору економіки,
• підтримку, хоча і обмежену, найбільш вразливих верств індійського суспільства.

Така  політика дала певні результати. Так, перші три десятиріччя після  набуття незалежності економіка  країни знаходилася у стані стагнації. Трендовим зростанням було 3,5% на рік (ці темпи навіть одержали назву  “індійських” або “індуських”). У 1980-х роках картина змінюється: прискорення зростання до 5,8% на рік вивело індійську економіку на новий виток. Певні зрушення відбулися і у вирішенні соціальних питань. Якщо у 1951 р. середня тривалість життя складала 32,1 роки, так у 1992 р. вона становила вже 60,8 років.

      До  початку 1990-х років в Індії  склалася достатньо стабільна політична  і економічна система, яка, не без  складностей, проте була спроможна  амортизувати поштовхи і удари у  різних сферах суспільного, політичного  і економічного життя. Ця система спиралася на такі базові цінності, як демократія, політичний плюралізм, змішана економіка, соціальна справедливість. При цьому ідеологічні орієнтири цієї системи були вельми розмитими, а інколи зовні навіть суперечливими. Однак, можливо, саме у цих нечітких обрисах ідеалів і була сила Індії, яка синтезувала в них як свої традиції, так і певні досягнення сучасного життя.

      Разом із тим стали виявлятися і негативні  тенденції. Вони виразилися у торговому  режимі, який не сприяв експорту, у жорсткому  протекціонізмі національній промисловості, скороченні державних накопичень, зростанні фінансового дефіциту. Результатом стало посилення макроекономічних диспропорцій. Великий фіскальний дефіцит, який до того ж мав тенденцію до збільшення, призвів до посилення тиску на грошову пропозицію та інфляцію. Цей дисбаланс, в свою чергу, перейшов на зовнішній сектор у вигляді великого дефіциту по поточних операціях. В результаті значно зросли внутрішній і зовнішній борги. Кульмінацією стала безпрецедентна криза зовнішніх платежів у 1991 р.. У 1991/1992 фінансовий рік економічне зростання впало до такого низького рівня, що вперше після 1979/1980 фінансового року реальний прибуток на душу населення скоротився. Приріст промислової продукції не досяг і 1%. Як результат – в Індії гостра фінансова криза. Наявних на середину 1991 р. валютних резервів в 1 млрд. доларів вистачало лише на покриття двотижневого імпорту товарів. Міжнародні комерційні банки відмовлялися надавати Індії нові кредити. Почалася втеча капіталу з країни, яка могла одержувати кредити виключно в обмін на золото. Ситуація ускладнювалася через нестачу товарів першої необхідності, зростання інфляції (16% на рік). До того ж кінець 1980 – початок 1990-х років були відзначені певною політичною нестабільністю. У 1991 р. Раджив Ганді загинув від вибуху, скоєного тамільською терористкою. Після цього мала місце часта зміна урядів.

      У 1990-х роках весь корпоративний  сектор, промисловці та їхні лобісти  виступали за рішучу активізацію  курсу на лібералізацію економіки  і розширення зовнішньоекономічних зв’язків. Однак політика лібералізації виявилася недостатньо забезпеченою необхідними заходами соціального захисту населення. Контроль держави над промисловістю був помітно послаблений. Зросли виробництво товарів і прибутки компаній. Але водночас зросли ціни, інфляція, державний борг і дефіцит бюджету, зменшилися валютні запаси. Посилилася соціальна напруженість, оскільки блага лібералізації не дійшли до широких мас населення. Тому знову постало питання: як поєднати лібералізацію і інтересами більшості населення?

      Гостра  боротьба з питання стосовно шляхів подальшого розвитку країни знов призвели до розколу в Індійському національному  конгресі. За цим сталася втрата влади на півтора роки (грудень 1989 – червень 1991 рр.). Проте ІНК спромігся знову сформувати уряд після наступних парламентських виборів, на перебіг яких вирішальний вплив мало вбивство під час виборчої кампанії Раджива Ганді, що забезпечило перемогу ІНК.

      Новий уряд ІНК під керівництвом прем’єр-міністра Нарасімха Рао (1991 – 1996 рр.) взяло курс на здійснення широких ринкових реформ. Їх підвалини були закладені набагато раніше. Вони багато в чому стали продовженням стратегії розвитку, розробленої Джавахарлалом Неру, а потім здійснюваної Індірою Ганді. Ці лідери поставили завдання перетворити Індію у велику світову державу. В якості головної умови для цього висувалася вимога швидкого економічного зростання на основі модернізації, особливо в галузі науки, технології та продуктивності праці. В свою чергу економічне зростання мало поєднуватися із забезпеченням соціальної справедливості. За умов Індії це означало надання більшості населення можливостей для покращення  життя, усунення економічної нерівності між окремими групами людей незалежно від їх релігійної або кастової належності, а також стимулювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів.

      Обгрунтовуючи необхідність реформ, уряд Нарасімха  Рао керувався наступними міркуваннями:

1. реформи повинні здійснюватися за певним середнім шляхом (між двома “догмами” – командною і ринковою економікою);
2. державі належить виявляти турботу про базис “індійської соціальної піраміди”, який складають величезні маси бідноти;
3. під час реформ не повинна бути втрачена індійська самобутність.

Безпосереднім завданням було оголошено досягнення макрофінансової стабілізації і реструктуризація на галузевому рівні.

      Реформи охопили практично всі сектори  економіки, хоча їх “радикальність”  була різною. Так, у сільському господарстві, такому важливому для економічного і соціального життя країни, вони обмежувалися ціновими аспектами. Хоча співвідношення цін були змінені на користь сільського господарства, існуюча інституціональна структура все ще стримує його розвиток. Скорочення державних інвестицій лише частково компенсовалося збільшенням приватних інвестицій. Як і раніше, стоїть проблема явних і прихованих субсидій (за різними оцінками, вони складають приблизно 14% ВВП, що ускладнює відносини з Світовою Організацією Торгівлі). Хоча були запроваджені програми інституціонального і сільського кредиту, проблема кредитування сільського господарства залишається далекою від вирішення.