Індійська цивілізація

      В серпні  1947 р. англійський парламент  затвердив Закон про незалежність Індії. На місці британської колонії  створювалися Індійський Союз та Пакистан (“Держава чистих”, тобто прибічників ісламу). Опівночі 15 серпня 1947 р. голова першого індійського уряду Джавахарлал Неру  підняв національний прапор країни над історичним Червоним Фортом у Делі. Індія вступила на шлях незалежного розвитку. Одержавши незалежність формально, вона зіткнулася з багатьма проблемами на шляху її фактичного досягнення.

      Серед наслідків колоніального минулого можна зазначити певний вестернізуючий вплив з боку європейців, але він  не зміг похитнути цивілізаційних основ  Індії. Разом із тим тривалий колоніальний період суттєво послабив в індійському суспільстві відчуття власної вищості і сприйняття інших як “варварів”. Із здобуттям незалежності індійці добре зрозуміли і з готовністю сприймають необхідність адаптації різних типів світового досвіду до власних умов.

      З іншого боку, індійцям непросто будувати відносини з іншою цивілізацією – мусульманською. Від самого початку  незалежного існування ці відносини  різко загострилися. Розділення країни за релігійним принципом і встановлення кордонів нових держав супроводжувалося масовим переселенням індуїстів та сикхів з Пакистану до Індії, а мусульман – до Пакистану. Лише протягом серпня – вересня 1947 рр. загальна чисельність переселенців з обох сторін складала 2 млн. чоловік. Це викликало посилення релігійно-общинної ворожнечі по обидва боки кордону. Особливо кривавий характер мали події у Пенджабі, де вбивства, пограбування, руйнування осель біженців перетворилися на масові явища. Згідно приблизних підрахунків,  тільки вбитих було понад 500 тисяч, приблизно 12 млн. чоловік постраждали матеріально. Шовіністичні індуїстські та мусульманські організації в Індії та Пакистані підігрівали релігійну ненависть, закликали до розправи з тим, хто виступав за примирення між двома спільнотами. Оскільки Махатма Ганді був найвпливовішим поборником такого примирення, його позиція викликала найбільше розлючення. 30 січня 1948 р. Батько нації загинув від руки індуїстського фанатика Н.Годзе. Апостол ненасильства став жертвою насильницького акту.

      У жовтні 1947 р. було спровоковано конфлікт між Індію та Пакистаном через Кашмір. Частина цієї історичної області належить до індійського штату Джамму і Кашмір, а частина контролюється Пакистаном. Навесні 1948 р. тодішній конфлікт був зупинений. Однак питання досі залишається невирішеним. Цей конфлікт віддзеркалює глибинні протиріччя. Спільність історії не відіграє в індійсько-пакистанських  відносинах такої позитивної ролі, як у взаєминах Індії з іншими країнами  Південної Азії. Суто психологічно у суспільній свідомості обох країн сусідня держава асоціюється не з існуванням у минулому єдиної держави на Індостані і спільною боротьбою з колоніалізмом, а з кривавими подіями 1947 та інших років. При цьому у Пакистані Делі сприймається як центр, звідки постійно управляли мусульманськими територіями. А в Індії Пакистан асоціюється з місцем, через яке протягом останнього тисячоліття здійснювалися незліченні набіги і завоювання (тюркські завойовники-мусульмани ХІ – ХІV ст., монгольські орди у ХІV ст., війська Тимура у ХІV – ХV ст., мусульманські напади з Середньої Азії та Афганістану та інші).

      Індійсько-пакистанські відносини в наш час відіграють основну роль у системі міжнародних  відносин у Південній Азії. Причини:

1. найбільша політична, економічна і військова вага цих двох країн;
2. практично постійне їх протистояння.

Наявність різних національних інтересів, політичних систем і політичних культур, релігійна  гетерогенність (гетерогенність - неоднорідність за складом) доповнюються геостратегічним фактором. Пакистан знаходиться на стику з мусульманським регіоном, звідки він здатен одержувати додаткові економічні та військові засоби посилення своїх позицій проти Індії.

      Від самого початку пакистанська влада  розглядала Індію як свого основного стратегічного противника. І хоча його потенціал у 8 разів нижче економічного, територіального і демографічного потенціалу своєї суперниці, він є достатньо могутньою державою, яка може поставити під сумніви позиції Індії. Особливо негативно на двосторонні відносини впливає культурно-цивілізаційний фактор. У цій сфері відмінності Індії та Пакистану існують у більш небезпечній формі: певна міра культурно-цивілізаційної схожості при різних релігіях. За умов глобальної тенденції до посилення релігійного ревайвалізму протиріччя між двома державами можуть лише посилюватися.

      Студенти  можуть не знати, що таке “релігійний  ревайвалізм”. Саме слово походить від англійського “revival” тобто “відродження”. З цим явищем окрім усього іншого пов’язано посилення фундаменталізму та шовінізму. А вони, в свою чергу, значною мірою зумовлюються новими тенденціями в житті людей:

1. надзвичайне ускладнення сучасного життя;
2. небачене прискорення усіх процесів;
3. “стискання” земної кулі завдяки новітнім засобам комунікації;
4. зростання у геометричній прогресії  обсягу інформації.

Всі ці обставини ставлять у надзвичайне  становище людину як біологічну істоту. Людина виявилася неготовою до швидкої  адаптації: впродовж ХХ ст. відбулося  в світі більше змін, ніж за весь попередній історичний період. В результаті людина знов і знов підсвідомо прагне ізоляції від чужорідних елементів і єднання з духовно близькими. Релігія ж в найбільшій мірі відображає духовну близькість (або відчуженість) регіонів, країн, націй і груп населення, оскільки саме в ній віддзеркалюються основні цивілізаційні особливості тих чи інших етносів і національностей. Цим зумовлюється і сучасне посилення індуїстського фундаменталізму. Можна нагадати, що фундаменталізм – це релігійний напрям, що проголошує незмінність догматики, збереження ортодоксії, тобто неухильного дотримання основ вчення, правовір’я. Попри наявність конфліктогенних факторів в Індії саме її цивілізаційні фактори – особливо традиційна цінність толерантності – досі дозволяли країні не поринути у безодню громадянських війн.

      Релігія відіграє особливу роль в Пакистані, який намагається будь за що зберегти національну ідентичність перед  Індією. Ось що про це сказав пакистанський  вчений Вахиз-уз-Заман: “Якщо араби, турки, іранці відмовляться від ісламу, араби все одно залишаться арабами, турки – турками, іранці – іранцями. Але що залишиться від нас, якщо ми відмовимося від ісламу?”

      Коли  Індію було розділено на дві держави, то це відразу викликало серйозні економічні труднощі. Так 90% видобувної та переробної промисловості залишилося на її території. В Пакистані ж вироблялося більше сільськогосподарської продукції, тобто продовольства і сировини для легкої і харчової промисловості. Райони вирощування бавовнику і джуту відійшли до “Держави чистих”, а майже всі текстильні фабрики знаходилися у її сусідки. Така ситуація разом із напруженими відносинами послаблювала і без того невисокий потенціал обох держав. В Індії відразу стала відчутною нестача сировини і продовольства. Розірвано було єдину іригаційну систему, а також транспортну.

      Уряд  Дж.Неру енергійно почав діяти, намагаючись  подолати вікову відсталість країни і створити багатоукладну сучасну  економіку. У 1947 – 1949 рр. були ліквідовані  і включені до загальної території  держави 555 феодальних, раніш формально незалежних князівств. Цей процес було завершено реформою 1953 – 1956 рр., яка призвела до перетворення штатів за національно-мовним принципом. Урядова резолюція про промислову політику 1948 р. закріпила курс на розвиток змішаної економіки, який передбачав створення державного сектору у провідних галузях економіки при збереженні і заохоченні національного приватного підприємництва. Починаючи з кінця 1940-х рр. у країні було розпочато проведення аграрних реформ, які ліквідували велике феодальне і напівфеодальне землеволодіння. І хоча реформа супроводжувалася сплатою викупу, вона все ж таки дала певні вигоди 20 млн. селянських господарств. Провідними принципами зовнішньої політики ІНК на своєму з’їзді у 1948 р. визначив антиколоніалізм, мир і нейтралітет,  неучасть у воєнних блоках. Внаслідок цього Індія стала однією з країн-засновниць Руху Неприєднання. 26 січня 1950 р. Індію було проголошено суверенною республікою. У прийнятій Конституції країни були закріплені найважливіші досягнення національно-визвольної боротьби: демократичні свободи, заборона дискримінації за мотивами релігійної, расової та кастової належності, статі і місця народження.

      Цивілізаційне поле, у якому відбувається суспільний розвиток, є душе широким – від  індивідуалізму (визнання пріоритетів  особистих інтересів), основи західної цивілізації, до колективізму (пріоритету групових інтересів над індивідуальними), притаманного традиційному східному суспільству. Для індійської цивілізації притаманним є серединний шлях – розвиток, далекий як від суто колективістського, так і від індивідуалістського векторів. Попри всі суттєві відмінності від західної моделі цивілізації саме певна близькість до неї дозволила Індії встановити політичну систему, яка у порівнянні майже з усіма країнами Півдня найбільше відповідає значній частині західних параметрів. Індія подає приклад досить успішної демократизації. І тут теж визначальну роль відіграють особливості її цивілізації. За умов низького рівня соціально-економічного розвитку у цій країні не могли б прижитися елементи західної демократії, якщо б підвалини для них не були закладені в індійській цивілізаційній моделі. Наприклад, вже три тисячі років тому в Індії існували “панчаяті” – самоврядні общини. Вони були в багатьох країнах, але ніде, як вказують дослідники, втручання держави в їхні справи не були такими обмеженими, як тут.

      У 1951 – 1952 рр. були проведені перші  загальні вибори до парламенту та законодавчих зборів штатів (в наш час в Індії  нараховується 25 штатів). Вибори показали, що переважна більшість населення на той час йшла за Індійським національним конгресом. Результати виборів закріпили за ІНК право на здійснення програми економічних і соціальних реформ, яка одержала назву “Курс Неру”. У відповідності до цього курсу передбачалися:

1. орієнтація на переважний розвиток державного сектору;
2. сприяння різним формам державного контролю та регулювання приватного сектору;
3. підтримка дрібного підприємництва у різних галузях господарства;
4. здійснення антифеодальних соціально-економічних перетворень на селі;
5. зменшення економічної нерівності і скорочення розриву у прибутках, аби не допустити “соціального вибуху” (але не “експропріація багатих і передача усього бідним”).

   Попри здійснення аграрних реформ сільське господарство країни все ще не забезпечувало  її потреб у продовольстві і деяких видах сировини. Задля розв’язання цієї проблеми уряд розпочав так звану “зелену революцію”, тобто запровадження нових прогресивних агротехнічних методів з використанням сортового насіння, добрив, засобів малої іригації тощо. “Зелена революція” дала суттєве зростання врожаїв. Індія досягла самозабезпечення продовольством, а потім ще розплачувалася ним за постачання радянської зброї.

   У 1964 р. Джавахарлал Неру помер. Після  його смерті Індія вступила у смугу  конфліктів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Всередині ІНК теж посилилися суперечки і протиріччя. Перемогу в партії одержали прибічники подальших перетворень на чолі з донькою Дж.Неру Індірою Ганді, яка стала прем’єр-міністром у 1966 р. Під час реформ, які проводив очолюваний нею уряд, було здійснено:

1. націоналізацію найбільших банків і загального страхування;
2. скасовано пенсії та привілеї колишніх правителів індійських князівств;
3. прийнято законодавство про зниження максимуму землеволодіння та розподіл надлишків серед безземельних та інше.

   У 1973 – 1975 рр. консервативні сили, частина  яких зазнала збитків від проведення реформ, розгорнули антиурядову кампанію, яка супроводжувалася великим безладом, зокрема, закликами до поліції та армії не виконувати накази уряду. У  відповідь на це уряд запровадив в країні надзвичайний стан (1975 – 1977 рр.). Водночас було проголошено Програму 20 пунктів, яка передбачала проведення невідкладних соціально-економічних заходів, спрямованих окрім усього іншого і на покращення становища міської і сільської бідноти. Так, у переважній більшості з 500 тисяч індійських селищ значною мірою було здійснено загальнодержавну програму  забезпечення нагальних потреб населення, а саме: чиста питна вода, електрика, початкові школи та медичні пункти. Однак через певний час з’ясувалося, що коштів на грандіозні перетворення не вистачає. Реформаторська політика поступово пішла на спад. А закони надзвичайного стану часом використовувалися проти простих громадян. Особливо гостре незадоволення викликала спроба покращити демографічну ситуацію за допомогою стерилізації.

   На  парламентських виборах 1977 р. Індійський національний конгрес зазнав поразки. До влади прийшло об’єднання партій на чолі з  Бхаратійя Джаната парті (БДП – Індійська народна партія). Проте через внутрішні суперечки воно у 1979 р. розпалося. На позачергових парламентських виборах на початку 1980 р. перемагає ІНК на чолі з Індірою Ганді. Тепер правляча партія здійснює більш помірковану реформаторську політику. Економічні проблеми не зникли. На їх тлі у першій половині 1980-х рр. посилилися радикальні рухи всередині країни. Екстремістські сикхські організації висунули гасло відокремлення Пенджабу від Індії і створення священної сикхської держави Халістан . У червні 1984 р. урядовим військам довелося силою зброї вибивати сикхських терористів з їхньої святині – Золотого храму у місті Амритсарі, перетвореного на фортецю. Штурм Золотого храму сикхи сприйняли як опоганення своєї святині. Відповідальність за це вони поклали на прем’єр-міністра. 31 жовтня 1984 р. пенджабські терористи, які входили до особистої охорони Індіри Ганді, вбили її. Цей злочин мав наслідком спалах погромів проти сикхів в інших штатах і терористичні дії  у відповідь. Син Індіри Ганді – Раджив Ганді, який став прем’єром після загибелі матері, зміг покласти край погромам і взяв курс на політичне розв’язання пенджабської кризи мирним шляхом, що було дуже складно. Але у 1991 р. під час виборчої кампанії він був вбитий тамільською терористкою-шахідкою. (таміли – народність Південної Індії). Новим прем’єром став Нарасимха Рао.

   Чимало  експертів підкреслюють зростання етнонаціонального сепаратизму в Індії. Дійсно, останнім часом спостерігається акцентування субнаціональної ідентичності. Індійські штати створені за лінгвістичним принципом без серйозного врахування інших параметрів, що може призвести до політичних протиріч. Між штатами також існують відмінності у загальній масі населення. При цьому економічне зростання найбідніших індійських штатів в останню третину ХХ ст. і досі виявляється нижче середнього показника по країні, а найбагатших –  вище. Все це призводить до появи суперечливих вимог регіонів до Центру. Разом із тим міжрегіональний розрив не такий вже великий: найбагатший штат (Пенджаб) перевершує за ВВП на душу населення найбідніший (Біхар)  лише у 4 рази. Головне – це те, що самоідентифікація в Індії здійснюється на цивілізаційній, а не на національній основі. Окрім цивілізаційної єдності розвитку регіонального сепаратизму перешкоджають також

• помітне посилення протягом періоду незалежного існування держави і втягування усіх регіонів до загальнонаціонального розподілу праці;
• створення значного багатонаціонального прошарку підприємців, які ведуть операції всією країною;
• існування величезного прошарку державних службовців, які зацікавлені у збереженні єдності країни;
• безкомпромісне використання силових структур в разі підтримки сепаратистів зовнішніми силами.