Фінансовий потенціал підприємства

Загальна формула розрахунку має такий вигляд:

Сукупність усіх можливих критеріїв порівняння можна розбити  на такі групи: 1) загальні показники  сфери діяльності підприємства; 2) показники  масштабу діяльності; 3) показники фінансово-економічного стану; 4) показники якості менеджменту; 5) показники ринкової позиції.

За базу порівняння традиційно беруть такі фінансово-економічні показники: сукупний капітал підприємства, сума його чистих активів, виторг від операційної  діяльності (загальний валовий дохід), грошовий потік від функціонування об'єкта, чистий прибуток, середня сума виплачуваних дивідендів тощо.

Усі мультиплікатори  поділяються на дві групи залежно  від виокремленої ознаки:

1. Залежно від бази  порівняння:

1.1 Ресурсні мультиплікатори — за базу порівняння беруть суму витрат (наприклад, вартість / капітал підприємства).

1.2 Результатні мультиплікатори — за базу порівняння беруть досягнуті результати діяльності (наприклад, вартість / генерований потік капіталу).

2. Залежно від періоду охоплення:

2.1 Інтервальні мультиплікатори  — відтворюють зв'язок вартості  об'єкта оцінки з показниками,  які формуються протягом певного  періоду (наприклад, вартість / прибуток).

2.2 Одномоментні мультиплікатори — визначають вартість підприємства відповідно до досягнутих на певну дату результатів чи понесених витрат (наприклад, вартість / чисті активи підприємства).

3. Залежно від сутнісного  змісту:

3.1 Вартісні (цінові) мультиплікатори  — відношення вартості (ціни) до  бази порівняння (наприклад, вартість / грошовий потік).

3.2 Фінансово-економічні  мультиплікатори — відношення  ключових фінансових чи економічних  показників до значень об'єктів-аналогів; як правило, використовуються  у внутрішніх порівняльних процедурах.

Різновидом методу мультиплікаторів можна вважати метод галузевих співвідношень, який базується на попередньо визначених та усереднених співвідношеннях між характеристиками об'єктів порівняння. [14,ст..98],

Сутність майнового (витратного) підходу полягає у визначенні вартості об'єкта власності як різниці між вартістю всіх його активів, оцінених окремо, і сумою залученого капіталу. Якщо об'єктом оцінки виступають окремі активи підприємства, то правомірно говорити не про майновий підхід, а про витратний, сутність якого в даному випадку полягає в калькулюванні всіх витрат, пов'язаних із відтворенням цього активу. Інформація, необхідна для використання цього підходу включає дані про ціни на землю, будівельні специфікації, дані про рівень зарплати, вартості матеріалів, витрати на устаткування, прибуток і накладні витрати будівельників на місцевому ринку і т. ін.

Використання майнового (витратного) підходу обмежено цілями оцінки, тому що вартість активів (або витрат на їхнє відтворення) не відбиває ефективності використання цих активів і не враховує синергічний ефект від  їхньої спільної взаємодії.

Застосування даного підходу доцільне у випадках, коли виникає необхідність переоцінки основних фондів, вирішення  завдань поточного внутрішнього управління, оцінки об'єктів, які є  учасниками ринку з низьким ступенем активності, або коли мета отримання доходу не є основою для інвестицій (лікарні, урядові будинки).

 

 

Напевно найбільш специфічним елементом  витратних методів оцінки потенціалу є різновиди кошторисів, які складаються  з метою визначення повних витрат на той чи інший компонент системи підприємства. Базою для складання кошторисів служить проектна документація, установлені нормативи витрат, робочі креслення, договори на придбання чи виконання робіт тощо.

Для складання кошторисів усіх рівнів використовують такі методи визначення витрат:

1.Ресурсний метод — розрахунок  окремих елементів кошторису,  що необхідні для реалізації  управлінського рішення, через  облік витрат у поточних чи  прогнозних цінах і тарифах. 

2.Ресурсно-індексний метод —  поєднання ресурсного методу з системою вартісних індексів, які використовуються виробником чи будівельником об'єкта. індекси вартості — це відношення поточних (прогнозних) вартісних характеристик об'єкта до базових аналогів-ресурсів.

3.Базисно-індексний метод —  перерахунок витрат, понесених власником у різні часові терміни реалізації проектного рішення, З базового до поточного рівня за допомогою коригувальних коефіцієнтів.

4.Базисно-компенсаційний метод  — облік окремих елементів  кошторису та визначення додаткових  витрат на компенсацію їх змін під впливом цінових (тарифних) факторів.

Визначивши на підставі кошторисів суму витрат на створеним об'єкта оцінки, слід оцінити суму нагромадженого зносу  різних видів, кожен з яких можна  або усунути, або ні. Традиційно виділяють  фізичний знос, функціональне, технологічне та зовнішнє (економічне) старіння майна.

Найтиповішими методами результатної технології розрахунків є капіталізація  доходів та дисконтування грошових потоків

Метод дисконтування. Загальна методологія використання цього методу передбачає встановлення вартості потенціалу (чи його елементу) на рівні чистого приведеного потоку капіталу від його експлуатації. Це означає, що земельна ділянка, будівля чи споруда, обладнання, нематеріальний актив тощо коштують стільки, скільки вони генерують економічних результатів. Загальний розрахунок проводиться за традиційною технологією дисконтування і порівняння грошових припливів і відпливів капіталу підприємства щодо даного об'єкта:

,

де NCF— чистий приведений потік капіталу; CF⁺— приплив капіталу підприємства за i-й рік (період); CF^- — відплив капіталу підприємства за і-й рік (період); п — кількість прогнозних періодів оцінки; F_mі — дисконтний множник, визначений як відповідна функція грошової одиниці для і-го періоду за попередньо встановленою ставкою r щодо базового періоду.

Специфіка оцінювання окремих  об'єктів виявляється в особливій  структурі дисконтної ставки. Для  визначення дисконтної ставки використовують ряд методів.

Методи капіталізації базуються на використанні коефіцієнта, який уможливлює переведення чистих потоків капіталу від використання об'єкта у його вартість. Інакше кажучи, необхідною умовою застосування цих методів є можливість визначення чистого потоку капіталу та встановлення коефіцієнта капіталізації для нього.

Залежно від бази визначення норми (ставки) відшкодування капіталу поділяють на норми доходу, норми  грошових потоків, норми відшкодування  та норми прибутковості. Відповідно до цього заведено розрізняти такі види коефіцієнтів капіталізації: загальний коефіцієнт капіталізації; коефіцієнт капіталізації власного капіталу; коефіцієнт капіталізації позикового капіталу; коефіцієнт капіталізації залежно від об'єкта оцінки (землі, об'єктів нерухомості, нематеріальних активів тощо).

У разі встановлення коефіцієнта  капіталізації на рівні попередньо визначеної ставки дисконту передбачається, що грошові потоки підприємства постійні та необмежені в часі. Тоді коефіцієнт капіталізації прирівнюється до ставки дисконтування виходячи з міркувань, що дисконт уже враховує всі види ризиків проекту, адекватно оцінює темпи знецінення грошової одиниці, відображає альтернативні способи використання капіталу, а також мінімально необхідний рівень прибутковості для інвестора-власника.

Метод заставного продажу є найшвидшим та найпростішим у використанні, а отже, і найпоширенішим. Він базується на інформації про аналогічні об'єкти (інвестиційну мотивацію угод купівлі-продажу, способи фінансування, необхідний рівень платоспроможності, ліквідності, забезпечення) та досягнутої корисності (ефективності) їх господарського використання, яка доступна на ринку. Технологія розрахунку коефіцієнта капіталізації тотожна описаній вище методиці формування ставки дисконту. Основна практична проблема застосування цього методу полягає в неможливості повної та достовірної оцінки ефективності використання об'єктів-аналогів через закритий характер такої інформації.

Метод вирахування визначає коефіцієнт капіталізації відніманням  від ставки дисконту надбавки за майбутнє зростання капіталу. При цьому приріст капіталу визначається за формулою:

,

де ΔK— приріст капіталу; R— прогнозований розмір зростання  вартості об'єкта; F₃, — коефіцієнт фонду відшкодування капіталу за вибраної ставки дисконту.

Метод Елвуда визначає коефіцієнт капіталізації як норму відшкодування капіталу, скореговану на:

• суму амортизаційних відрахувань у рахунок погашення кредиту;
• величину приросту частки власного капіталу в загальній структурі вартості об'єкта;
• зміну регулярного (звичайного) доходу від використання об'єкта.

Розрахунок коефіцієнта  згідно з даним методом проводиться  за такою формулою:

,

де k — ставка капіталізації; р_вк — дохідність використання власного капіталу; q_n — частка позикових коштів у загальному обсязі фінансування об'єкта; К_Е — іпотечний коефіцієнт Елвуда.

Метод фінансових показників схожих підприємств використовується за умови доступності відповідної  детальної інформації, а сам коефіцієнт капіталізації визначається як відношення річного чистого прибутку схожих підприємств до чистого виторгу від реалізації їх продукції. Тому загальну ставку капіталізації згідно з цим методом визначають як відношення суми чистого прибутку (нарахованого відсотка на капітал) та сумарного відшкодування (знецінення й амортизації) до суми всього капіталу підприємств.

Метод ринкового мультиплікатора  визначає ставку капіталізації виходячи з співвідношення ринкової вартості майна підприємства (акцій) і розміру  річного чистого доходу від його господарського використання. Загальний розрахунок проводиться за такою формулою:

 

Слід зазначити, що прикладна  оцінка потенціалу підприємства проводиться  на основі всіх підходів та всіма доступними методами (залежно від кваліфікації аналітика). Кінцевий вибір величини вартості об'єкта проводиться на основі визначення її середньоарифметичного еквіваленту з урахуванням вагомості отриманих результатів чи суб'єктивної думки експерта.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА НЕОБОРОТНИХ АКТИВІВ

 

2.1. Класифікація активів підприємства, необоротні активи підприємства

 

Первинною основою створення  необоротних активів підприємства є його статутний капітал. Статутний  капітал формують засновники (держава  або фізичні чи юридичні особи), вкладаючи  в підприємство грошові кошти або передаючи йому нематеріальні і матеріальні активи. Це дає змогу сформувати початкові основні засоби та інші необоротні активи підприємства. У процесі функціонування і розвитку підприємство оновлює і збільшує обсяги своїх необоротних активів.

Відтворення необоротних  активів - це процес постійного їх оновлення. Розрізняють просте (у тому самому обсязі) і розширене (кількісне та якісне збільшення) відтворення необоротних активів.

Відтворення необоротних  активів відбувається внаслідок  інвестиційної діяльності підприємства. Інвестиції - це грошові, майнові та інтелектуальні цінності, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, а також в об'єкти інших видів діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

У процесі інвестиційної діяльності відбувається створення і придбання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів, корпоративних прав і цінних паперів в обмін на кошти або майно підприємства. Інвестиції можуть здійснюватись у формі: грошових коштів та їх еквівалентів (цільові вклади, паї, акції та інші цінні папери); майна (будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності); майнових прав, що випливають з авторського права, ноу-хау, досвіду та інших інтелектуальних цінностей, права користування землею, іншими природними ресурсами.

Сукупність цього майна  відображається в балансі  і представляє  собою активи підприємства. До визначення активів є декілька підходів.

 Традиційно економічний  підхід трактує активи так:

Активи – це сукупність економічних ресурсів підприємства , які представлені сукупністю майнових цінностей і використовуються в господарській діяльності для отримання прибутку.

Інший підхід (можна його назвати бухгалтерським) до визначення активів пропонується відповідно до національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку №2 “Баланс” (П (С) БО):

Активи – це ресурси, контрольовані підприємством в  результаті минулих подій, використання яких, як очікується, призведе до надходження  економічних вигод у майбутньому.

Таке визначення активів  містить ряд  понять:

Виникнення у результаті минулих подій – мається на увазі, що господарська операція, що забезпечує збільшення прав на вигоду або контроль над нею, вже відбулася. Операції, що очікуються в майбутньому, не призводять до появи активів, намір придбати запаси не призводить до визнання їх активами.

Майбутня економічна вигода представляє собою потенціал, що сприяє надходженню, прямо або  непрямо, грошових коштів чи їх еквівалентів на підприємство. Цей потенціал може існувати у формі:

1. виробничих засобів, що використовуються у господарській діяльності підприємства;
2. запасів готової продукції та незавершеного виробництва;
3. грошових коштів чи їх еквівалентів;
4. фінансових інвестицій;
5. дебіторської заборгованості фізичних або юридичних осіб.