Еволюція та генезіс фінансів

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Апреля 2012 в 19:15, курсовая работа

Краткое описание

Історичному розвиткові фінансів присвячено багато праць вітчизняних і зарубіжних учених. При цьому як у сучасній літературі, так і у роботах учених стародавніх часів, питання розвитку фінансів розглядаються переважно в описовому аспекті. У такому разі генезис фінансів нас цікавить за тих умов, коли можна сформулювати закономірності розвитку певної категорії, встановити відому спільність в їх змісті та суттєві відмінності між закономірностями розвитку в різних суспільно-економічних формаціях.

Содержимое работы - 1 файл

курсовая.doc

— 381.00 Кб (Скачать файл)

    Важливу роль у формуванні фінансової системи  України відіграла татаро-монгольська навала. Вона була наслідком накладання на слов'янські князівства на користь татар данини ("ординський вихід"), для визначення розміру якої здійснювався періодичний перепис населення. Це безпосередній грошовий податок, що збирався наприкінці XIII ст. по півгривні "з сохи", в якій "числиться два мужі робітники"1. З того часу соху як певну економічну одиницю (її значення значно змінювалося), вважали основною мірою для розподілу прямих зборів.

    Татарська данина відіграла певну роль у слов'янському державному житті. У зв'язку із введенням данини, що виникла як наслідок підкорення переможцю, зумовила появу поняття "тягло", як податного обов'язку населення.

    Збір  татарської данини потім почав здійснювати  московський князь. Ліквідація татарського ярма нічого в цій ситуації не змінила: населення продовжувало платити данину, але тепер, коли вона надходила до великокнязівської казни, то там і залишалася. З виникненням нових потреб уряд скористався податною організацією, що склалася, з метою вилучення з населення нових коштів.

    Загалом основними джерелами поповнення князівської казни вважалися:

   — надходження від торгівлі;

   — податкові платежі (данина, подать, митні збори);

   — доходи від органів судочинства;

   — доходи від надання позик.

    Отже, Київська Русь мала розгалужену схему поповнення казни, що відображала соціально-економічний устрій.

    Стабільність  держави забезпечувалася за допомогою  економічних, військових і зовнішньополітичних  чинників, які ґрунтувалися передусім  на достатніх доходах княжої казни. Розбалансування цих чинників зумовило зменшення обсягів доходів, а потім — занепад держави.

    Без розвиненої економіки і міцного  державного управління Галицько-Волинське  князівство та Київська Русь були підвладні  сильнішим державам — Польщі та Литві. Часи Польсько-Литовської доби (XIV—XVI ст.) характеризуються поступовою втратою атрибутів української державності — мови, традицій, державної символіки, законодавчої, судової та податкової систем.

    Відновлення державності та фінансового устрою України відбулося під час Козацької доби (XV—XVIII ст.). У Запорізькій Січі був чіткий адміністративний устрій, власна податна система, формувалася відповідна фінансова система.

    Основними джерелами доходів вважалися  кошові регалії та домени; військова  здобич; королівські та царські субсидії; мито; торговельний, подимний, мостовий та інші збори; орендна плата та інші доходи.[2]

    Методи  формування доходів державної казни, що базувалися на особливих привілеях  і правах держави, отримали назву  регалій. Держава мала виключне право на експлуатацію землі, надр, повітря, виробництво окремих товарів, що давало їй право на отримання доходів від цього. Найбільш поширеними були такі регалії: судова, митна, лісова, монетна, мисливська, річкова, морська, поштова, телеграфна, гірнича, винна, тютюнова та ін. Регаліям властиві риси податків (мають примусовий характер) і зборів (збираються за певну послугу, іноді мають цільове призначення). Однак за своєю економічною природою регалії — державні монополії на ведення певної діяльності або торгівлі окремими видами товарів. їх існування стає можливим лише завдяки застосуванню державного примусу щодо обмеження конкуренції та прав власності. У подальшому багато видів регалій трансформувалися у непряме оподаткування (акцизи на сіль, сірники, тютюн, цукор тощо).

    Характеристика  доходів січового скарбу свідчить, що на Запоріжжі, як і в Європі в  той час, стягувалися домени —  доходи від промислової експлуатації загальновійськових земель і сільськогосподарських  угідь. З розвитком грошових відносин домени поступово перейшли у регалії як форму отримання доходу з тих типів господарської діяльності держави, які мають монопольне становище і не допускають приватної конкуренції. Кіш як центральний уряд Запорізької Січі мав монопольне право щорічно розподіляти між куренями найприбутковіші угіддя. Однак була незначна конкуренція між січовим, курінним та приватними господарствами. Кіш і курені могли отримати середній дохід від промислів, який мала і будь-яка приватна особа. Регалії використовувалися як особлива форма отримання кошем доходів і майже не відрізнялися від доменів, але були вже перехідним елементом до податків.[1]

    Крім  чіткого розподілу доходів, скарб  Запорізької Січі мав визначені  статті витрат, зокрема:

— утримання  та спорядження Запорізького Війська;

— утримання церковних установ;

— утримання  кошового господарства;

— видача кредитів;

— виплати  членам війська та допомога козакам;

— видатки  на користь Російської імперії;

— задоволення  претензій інших держав;

— резервні кошти.

    Отже, Запорізька Січ мала чітку систему надходжень і витрат коштів скарбу.[2]

    З поступовим розвитком капіталістичного способу виробництва такі форми  доходів держави, як домени і регалії, стали перешкоджати конкуренції  й розвитку приватного підприємництва. Відбувся перехід до податків — основного джерела державних доходів.

    На  етапі доменіального устрою державна влада вдавалася до добровільних зборів, дарів, пожертв, що мали назву  субсидій. Щорічно король скликав  представників основних верств населення  з метою погодження розмірів субсидій. Після схвалення субсидій суспільні стани самі розкладали загальну суму платежу між окремими територіями, містами та особами переважно відповідно до майнового достатку або просто поголовно (прообраз подушного і майнового податків). Первинними формами оподаткування були саме майнове і подушне, оскільки вони не потребували додаткових витрат на адміністрування.

    На  початковому етапі розвитку сфери  оподаткування існувало багато пільг, які встановлювалися для найбільш впливових осіб (духовенство, дворянство).

    У Запорізькій Січі застосовувалися податкові пільги у вигляді повного або часткового звільнення від сплати податків за особливі заслуги в козацькій службі, у зв'язку зі старістю або через низькі доходи. Однак ці пільги в основному надавалися козакам, у той час як більшість податків покладалася на не козаків, а на посполитих та населення, що проживало у паланках. Такий стан вказує на суспільну не універсальність оподаткування в Січі.

    У податковій системі XVII—XVIII ст. регалії  змінюються непрямими податками, переважно на товари широкого вжитку, які сплачували всі соціальні групи населення без урахування податкового імунітету. У Російській імперії непрямі податки займали більше половини доходів державного бюджету і включали акцизи на сіль, цукор, тютюн, сірники, гас та багато інших товарів. Політика уряду полягала в тому, що на дешеві товари встановлювалися вищі ставки акцизу, ніж на дорогі.[1]

    З кінця XVIII до початку XIX ст. на українських  землях повністю сформувався товарний тип господарювання, що зумовило чіткий розподіл верств населення. Але тоді Україна була розмежованою територією, землі якої перебували у складі Російської, Австрійської й Австро-Угорської імперій. Панування інших імперій негативно відобразилося на економічній, культурній та інших сферах суспільного життя України, гальмувало й розвиток фінансової системи країни.

    Перебування України у складі Радянського  Союзу (1922— 1991 pp.) дало змогу збільшити  її економічний, промисловий, сільськогосподарський, військовий потенціали, але одночасно  знищили державну самостійність країни. Відповідно й розвиток фінансової та кредитно-грошової системи відбувався згідно із законами адміністративно-командної економіки.[2]

    Із  розвитком капіталістичного господарства вдосконалюються інші форми оподаткування. На початку XX ст. у Росії нарешті був запроваджений по дохідний податок замість подушного. У цьому самому столітті продовжуються кардинальні зміни у податкових системах всіх країн щодо зміни ставок податків, їх диференціації залежно від доходів, застосовуються неоподаткований мінімум, окремі пільги тощо.

    Так, із приходом до влади більшовиків  у Росії податкова система  розвивалася за такими напрямами: широке застосування одноразових надзвичайних революційних податків (контрибуцій), перебудова системи непрямих податків шляхом підвищення ставок і запровадження нових, організація строгого обліку і контролю за стягненням прямих податків. Податкова політика була спрямована на досягнення централізації грошових коштів, встановлення нових принципів розподілу національного доходу, економічну боротьбу з приватними підприємцями. До 1929 р. налічувалося 86 платежів у бюджет, що ускладнювало їх стягнення. Податкова реформа 1930—1931 рр. запровадила двоканальну систему платежів у бюджет і дала змогу вдало поєднати прямі та непрямі податки: для державних підприємств — податок з обороту і відрахування від прибутку, для кооперативних організацій — податок з обороту і по-дохідний податок. Нова система платежів у бюджет дала стійкий дохід державі у формі податку з обороту, в якому було уніфіковано 53 платежі, стимули підприємствам у розвитку госпрозрахунку, а також можливості проведення ефективного фінансового контролю. Податок з обороту зберігся майже на 60 років, маючи на це реальні підстави: адміністративне управління і тверді ціни.

    У роки Другої світової війни уряд активно залучав податки з метою поповнення доходів державного бюджету. Так, на початку війни до по дохідного і сільськогосподарського податків була встановлена 100-відсоткова надбавка, яку з січня 1942 р. замінили військовим податком, що мав подушний характер. Були введені податок з холостяків, одиноких і малосімейних громадян СРСР, податок з видовищ, збільшені ставки інших податків. Крім податків, основними формами залучення коштів населення були добровільні внески і пожертвування у фонди оборони та армії, використання коштів за ненадані відпустки, вклади в ощадкаси, військові позики. Податки з населення виконали своє фіскальне призначення і дали близько ЗО % від усіх надходжень у державний бюджет.

    Соціалістичний  спосіб виробництва і розподілу національного фонду, узагальність державної форми власності, адміністративно-командне управління не давали реальних підстав для економічного зростання і забезпечення добробуту населення. Влада з певною періодичністю проводила економічні реформи, які стосувалися і внесення змін у систему оподаткування. Так, рішеннями господарської реформи 1965 р. були запроваджені нові прямі податки з юридичних осіб у бюджет: плата за фонди (прообраз податку на нерухомість), фіксовані (рентні) платежі, вільний залишок прибутку. У 70-ті роки розпочалися економічні експерименти, які змінили механізм розподілу прибутку і платежі в бюджет. Однак поверхові зміни і доповнення проблему наповнення дохідної частини бюджетів вирішували частково та не могли зрушити основи соціалістичного ладу.

    З проголошенням незалежності України  розпочалося реформування її додаткової системи. Так, податок з обороту  було скасовано, а в умовах розвитку ринкових відносин та вільного ціноутворення  запроваджено податок на додану вартість і акцизний збір. З прямих податків найбільше значення мають податок з прибутку підприємств і податок з доходів фізичних осіб. В Україні сформована податкова система, яка відповідає сучасному етапу суспільного розвитку, а механізм нарахування і сплати окремих податків потребує подальшого удосконалення.

    Податки разом з іншими надходженнями  формують державні доходи, які мають  бути достатніми, щоб забезпечити  виконання державою своїх повноважень, тобто відповідати державним  видаткам. Ці фінансові категорії  утворюють категорію бюджету, що пройшла складний та тривалий процес становлення і розвитку. Термін "бюджет" поширився в офіційних документах на початку XIX ст. і використовувався у значенні законодавчого акта, офіційного звіту.

    Розглянемо  еволюцію бюджету залежно від історичних етапів розвитку суспільства.

    Державні  доходи Київської Русі зосереджувалися  у скарбниці київського князя  і складалися з данини, судових  зборів, мита, прибутків з княжих маєтностей, воєнної здобичі та дарунків князям. Існувала система доходів і видатків окремих князівств, які входили до складу Русі.

    Види  податків, їх розміри та порядок  сплати встановлював князь. Приватні доходи князя не були відокремлені від державних, а також не було контролю за їх використанням.

    Державні  видатки відповідали історичним умовам та соціально-економічному устрою країни і спрямовувалися на утримання княжого двору, дружини, апарату управління, будівництво мостів, доріг, церков тощо. Кожен князь проводив свою фінансову політику, яку закріплював у певних нормативних документах. Так, Ярослав Мудрий видав збірник законів "Руська правда", у якому регламентувалися і фінансові питання. Для збирання данини, мита і контролю за виконанням повинностей князь призначав особливих чиновників — митників, вирників, метальників, мостників, городників.

Информация о работе Еволюція та генезіс фінансів