Курс лекций по "Предпринимательству"

       суб’єктивного розуміння взаємозв’язків у системі «якість – клієнт – цінність» (фірма-новатор пов’язує  якість із складністю створення продукту, а не з тим, що саме клієнт вважає цінністю і відповідно за яку якість він готовий платити);

       ілюзії завищеної ціни (понаднормові прибутки за рахунок штучно завищеної ціни на продукцію в певній галузі часто засліплюють підприємця, і він забуває або свідомо ігнорує явну загрозу збоку конкурентів виграти на спекуляціях автора продукту);

       максимізації замість оптимізації (у міру зростання і розвитку ринку підприємці намагаються задовольнити кожного окремого клієнта за допомогою одного й того самого продукту або послуги. Класичним є приклад Генрі Форда, який відмовився збільшувати період виготовлення автомобілів на користь можливості їх фарбування у різні кольори).

Фірми, що використовують стратегію підприємницького дзюдо, повинні не просто скористатися непідготовленістю підприємця-новатора, який отримав початковий успіх і не зміг його підтримати у подальшому. Особливість цієї стратегії полягає в поєднанні інноваційності та вмінні нанесення неочікуваного удару, використовуючи вище перелічені підприємницькі помилки конкурентів.

«Екологічна ніша» – підприємницька стратегія, орієнтована на забезпечення контролю шляхом отримання практично монопольного положення в певній невеликій галузі. На відміну від розглянутих вище стратегій конкурентного типу, основна мета яких – захоплення лідируючих позицій і з часом домінування на ринку, стратегія екологічної ніші спрямована на мінімізацію зовнішніх ризиків. Така стратегія характеризується безшумністю та непомітністю дій підприємця.

Існує три варіанти стратегії «екологічна ніша»:

       стратегія «шлагбаума»:

       стратегія особливого уміння;

       стратегія особливого ринку.

«Шлагбаумна» стратегія підходить для обмежених ринків. Вона є статичною та прихованою від уваги потенційних конкурентів. Головною вимогою для підприємницької діяльності є реалізація життєвої важливості продукції для відповідного процесу. Підприємство подібно до певного біологічного виду займає «екологічну нішу», яка є, з одного боку, мінімально ризикованою платформою для ведення бізнесу, а, з іншого боку, штучним обмеженням можливого зростання підприємства. Крім того, сталість стратегії шлагбаума може бути порушена появою замінника ключового продукту.

Стратегія особливого уміння: фірма займає одночасно достатньо велику та унікальну нішу за рахунок того, що вона вміє виробляти певний продукт краще за інших. Пошук та наробіток «особливого уміння», як правило, є систематичними процесами вибору інноваційного продукту з певної кількості варіантів інновацій. Потім підприємець займає відповідну нішу, в якій і набуває та вдосконалює своє вміння.

Коли йдеться про інноваційну сферу менеджменту, стратегія особливого уміння є оптимальним балансом між підприємницькими можливістю та ризиком. З останнім пов’язані такі загрози-обмеження:

       необхідність одночасного втримання на позиціях лідера та зосередження на вузькоспеціалізованій галузі (незначна кількість альтернатив – незначні можливості розвитку бізнесу);

       існування залежності від партнера, який займається просуванням продукту підприємця на ринок (тобто сам підприємець, який діє за стратегією особливого уміння, має низьку адаптивність до зовнішнього середовища);

       вірогідність того, що бізнес може втратити спеціалізований характер (як правило, у зв’язку з розвитком технологій).

Стратегія особливого ринку: фірма володіє спеціалізованими знаннями про той чи інший ринок і діє та відчуває загрози за аналогією до суб’єктів стратегічного управління на основі особливих умінь (стосовно певного продукту або послуги).

Стратегія елементарного маркетингу (модифікації продукту, ринку чи галузі) – це стратегія створення споживача, що досягається такими способами:

       забезпеченням корисності продукту (чи послуги);

       вибором оптимальної ціни;

       адаптацією до соціальних та економічних реалій споживача;

       створенням цінності для споживача.

На відміну від вищенаведених стратегій інноваційність є характеристикою власне самої цієї стратегії.

1.4 Мале підприємництво у ринковій економіці

Мале підприємництво, як і бізнес взагалі, є складовою ринкової економіки. Місце і роль малого бізнесу визначаються його функціями і реальним внеском у суспільний розвиток. У більшості західних країн мале підприємництво – важливий сектор економіки, що відзначається високою масовістю, динамічністю та гнучкістю. Наразі в економічно розвинених країнах малі підприємства:

       виробляють значну частину ВВП (до 50% у середньому по країнах ЄС та в Японії, 40% – у США);

       забезпечують роботою більшість працездатного населення (72% в середньому по країнах ЄС, 78% – в Японії, 75,3% – у Південній Кореї, 73% – в Італії, 54% – у Франції і в США). В Україні ж станом на 2000 р. малі підприємства виробили 8,1% ВВП, станом на 2007 р. цей показник ще зменшився і становив 4,4% ВВП;

       утворюють сферу, в якій здійснюється значна частина інновацій, що сприяє науково-технічному прогресу;

       сприяють формуванню «середнього класу» як важливого чинника стабільності суспільства.

В Україні сектор малого бізнесу перебуває на стадії свого становлення, історія його розвитку нараховує майже два десятки років. За цей період здійснилися значні зміни в кількісному та якісному складі підприємницьких структур, в економічних і правових умовах, державній політиці розвитку малого та середнього бізнесу.

Становлення малого підприємництва умовно можна поділити на 3 етапи.

І етап (1991-1994 роки )– початок формування державної політики підтримки малого підприємництва, прийняття Верховною Радою України Закону "Про підприємництво", утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву та схвалення урядом Програми державної підтримки підприємництва;

ІІ етап (1995-1997 роки) – період реформування системи державної підтримки підприємництва, схвалення Кабінетом Міністрів Концепції Державної політики розвитку малого підприємництва, конституційне закріплення свободи підприємництва та затвердження урядом Програми розвитку малого підприємництва на 1997-1998 роки;

ІІІ етап (з 1998 року до цього часу) – визнання на рівні державної політики необхідності зменшення державного втручання у підприємницьку діяльність, введення спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва.

Поряд із загальними законодавчими актами вітчизняне мале підприємництво регулюється також рядом спеціальних нормативно-правових актів, зокрема, Господарським кодексом України та Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р. (далі – Закон), який визначає правові засади державної підтримки суб’єктів малого підприємництва незалежно від форми власності з метою якнайшвидшого виходу із економічної кризи та створення умов для розширення впровадження ринкових реформ в Україні.

Згідно із Законом (ст. 1) суб’єкти малого підприємництва в Україні:

       фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як суб’єкти підприємницької діяльності (без певних вимог);

       юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності (з такими вимогами: середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного доходу не перевищує 500 тис. євро. (Для порівняння: чисельність робітників малих підприємств у США – до 500 осіб). Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання підприємницької діяльності" від 18 вересня 2008 р. встановив, що малі підприємства мають середньооблікову чисельність працівників за звітний рік не більше 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) – не більше 70 мільйонів гривень (попередні 500 тисяч євро за курсом НБУ у жовтні 2008 р. дорівнювали приблизно 3,7 мільйона гривень).

Наразі основними завданнями державної підтримки малого підприємництва є такі:

       створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

       сприяння формуванню та розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в здоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого розвитку суспільства;

       підтримка вітчизняних виробників;

       формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю; створення нових робочих місць.

Основні напрями державної підтримки малого підприємництва (ст. 5 Закону):

       формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

       встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

       введення спрощеної системи оподаткування (а саме заміни), бухгалтерського обліку та звітності;

       фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

       залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт,  послуг) для державних та  регіональних потреб.

Фінансово-кредитну підтримку суб’єктів малого підприємництва (згідно зі ст. 13 Закону) здійснюють відповідно до своєї компетенцією на загальнодержавному рівні Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні – регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні – місцеві фонди підтримки підприємництва. Кошти цих фондів формуються за рахунок бюджету, коштів, отриманих від приватизації, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних.

Проте на практиці поки що відсутні реальні та дієві механізми фінансово-кредитної підтримки в нашій країні. До інших чинників, що гальмують розвиток малого підприємництва в Україні, відносять   такі:

       відсутність чітко сформульованої за допомогою системи правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;

       збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);

       надмірний податковий тиск і обтяжувальна система звітності;

       невпевненість підприємців в стабільності умов ведення бізнесу;

       надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.

Ці та інші чинники зумовили необхідність прийняття Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні (прийнята від 21 грудня 2000 р.), основними напрямами якої є такі:

       вдосконалення нормативно-правової бази у сфері підприємницької діяльності;

       формування єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності;

       активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва;

       сприяння створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва;

       впровадження регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва.

Підприємницький успіх, який пов'язаний із результатами, що виявляються зовні підприємства, багато у чому залежить від конкурентного середовища і того, наскільки вдалу конкурентну політику застосовує мале чи середнє підприємство. Успішна конкурентна політика повинна формуватись із використанням своєчасних, достовірних і по можливості повних знань про конкурентів. Важливою є інформація як про зовнішні (партнери, ціни, технології тощо), так і про внутрішні (виробничі можливості, програма дій, персонал тощо) характеристики бізнесу конкурентів.

Вибір конкурентної політики пов'язаний насамперед із галузевими відмінностями між промисловими і торговими малими підприємствами. Зокрема, перші з них більш обізнані з основними конкурентами, що пояснюється відносно меншою кількістю учасників ринку промислового виробництва порівняно з ринком роздрібної торгівлі.

Повні знання про конкурентів сприяють успіху в боротьбі з ними і, як наслідок, комерційному успіху підприємства. При цьому основні чинники, що забезпечують конкурентоспроможність, а отже, й успіх функціонування підприємства, такі:

       сталий попит на поточний асортимент з метою зміцнення своїх позицій в уже освоєній ринковій ніші;

       періодичне оновлення асортименту з метою одночасного утримання існуючих і нових клієнтів;

       пошук нових клієнтів, які виявляють попит на традиційні товари;

       освоєння нових видів діяльності.

Крім повноти знань, важливою передумовою підприємницького успіху є вміння вдалого застосування практичного досвіду функціонування в тому чи іншому ринковому середовищі. Проте, на думку П. Друкера, розвиток малих і середніх підприємств можливий і за відсутності значного досвіду, йдеться про так звані нові венчурні або ризиковані підприємства – відносно незначні підприємства, що займаються прикладними науково-технічними дослідженнями і розробками, проектно-конструкторською діяльністю, впровадженням технічних інновацій із попередньо невизначеним доходом.