Курс лекций по "Предпринимательству"

Некомерційні товариства – не мають на меті отримання прибутків для їх подальшого розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, громадські або релігійні організації, установи, благодійні та інші фонди) діють для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових, екологічних цілей. Проте це не виключає можливості фрагментарної участі цих товариств у підприємницькій діяльності, тобто в отриманні прибутків, якщо така діяльність підпорядкована основній неприбутковій діяльності некомерційних товариств;

         установа – організація, створена однією або декількома особами (засновниками), які не беруть участь в управлінні ним, шляхом об’єднання (виокремлення) їх майна для досягнення мети, що визначена засновниками, за рахунок цього майна.

Крім того, існує класифікація суб’єктів підприємницької діяльності за їх організаційно-правовою формою (яку іноді ототожнюють із поняттям підприємницької фірми) – види господарських товариств (ст. 80 Громадянського кодексу):

       повне товариство (товариство з повною відповідальністю) – всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть сумісну відповідальність за зобов’язання всім власним майном;

       товариство з обмеженою відповідальністю – таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами; учасники несуть відповідальність за зобов’язання власним майном у межах їхнього внеску;

       командитне товариство – серед учасників якого є особи, відповідальність яких обмежується особистим внеском у майно такого товариства;

       акціонерне товариство – господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства») та інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності.

Загальна типологія виробничої та посередницької підприємницької діяльності наводиться в підручнику «Економіка підприємництва», виданого за редакцією С. Ф. Покропивного (табл. 1 та 2).

Перейдемо до розгляду технології здійснення підприємницької діяльності. Технологія підприємницької діяльності (підприємництва) – сукупність організаційно-економічних дій і заходів щодо: дослідження та врахування умов здійснення підприємницької діяльності, насамперед відповідної державної реєстрації; необхідності та можливості ліцензування та патентування підприємницької діяльності; формування підприємницького капіталу, інвестування та захисту інвестицій; формування договірних взаємовідносин та партнерських зв’язків.

Технологія ведення бізнесу ґрунтується на таких принципах створення власної справи (придбання, створення чи оренда підприємства) (за Л. І. Скібіцькою, О. М. Скібіцьким, 2009):

       мінімальних обсягах фінансових ресурсів для створення підприємства;

       якомога швидшому отриманні очікуваного результату;

       незначних ризиків при створенні та функціонуванні підприємства;

       максимально сприятливих умовах матеріально-технічного постачання;

       найпростіших способів поліпшення умов збуту продукції, реалізації максимальної кількості товарів і послуг;

       отриманні підтримки від держави, передусім у перші роки існування підприємства;

       максимальній відповідності здійснення підприємницької діяльності здібностям підприємця і реалізації його мети.

Таблиця 1 – Порівняльна характеристика організаційно-правових форм підприємницької діяльності

При цьому до найпоширеніших помилок підприємців відносять такі:

       занадто швидке оформлення бізнесу (перш ніж оформляти ділові документи, слід ретельно продумати концепцію, у тому числі й назву підприємства);

Таблиця 2 – Типологія виробничої та посередницької підприємницької діяльності

       недостатнє дослідження ринку (іноді підприємець тільки інтуїтивно, без жодних або з недостатніми маркетинговими дослідженнями, проводить оцінку купівельної спроможності майбутніх товарів чи послуг);

       посилене використання послуг юриста ( останнім часом користування послугами юриста є, швидше, модною тенденцією в бізнесі, ніж нагальною необхідністю. Проте в нашій країні вже склався прошарок підприємців-раціоналістів, що з метою економії на гонорарах юристам і бажання самовдосконалення в галузі економічного права самостійно вивчають юридичні особливості власного бізнесу або навіть проходять навчання та офіційно отримують кваліфікацію юриста);

       занадто великі витрати на оргтехніку й облаштування офісу (деякі елементи зовнішньої форми бізнесу, як от дизайн офісу, ЕОМ за останнім словом техніки тощо часто засліплюють підприємців і примушують їх робити економічно невиправдані витрати. А відповідне суперництво із сусідом-конкурентом взагалі може призвести до згоряння бізнесу ще до початку його існування).

Організація бізнесу насамперед передбачає вивчення та врахування умов здійснення підприємницької діяльності. В нашій країні загальною такою умовою є державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності. Детальна процедура цієї державної реєстрації регламентується Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 р.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту придбання або втрата статусу підприємця фізичною особою, а також здійснення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів у Єдиний державний реєстр.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців передбачає:

       перевірку комплексності документів, що надаються державному реєстратору, і повноти даних, зазначених у реєстраційній картці;

       перевірку документів, що надаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

       внесення даних про юридичну особу або фізичну особу – підприємця в Єдиний державний реєстр;

       оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Єдиний державний реєстр – це автоматизована система збору, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичні особи та фізичні особи – підприємців.

У деяких випадках сам по собі факт державної реєстрації недостатній для зайняття окремими видами підприємницької діяльності – необхідно також отримати ліцензію. Перелік видів діяльності, які не можуть здійснюватися без ліцензії, визначений у Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01 червня 2000 р.

Ліцензія – документ державного зразка, що засвідчує право ліцензіата на здійснення зазначеного в ньому виду господарської діяльності впродовж певного терміну за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензування – видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за дотриманням ліцензіатом ліцензійних умов, видання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про ліквідацію порушень законодавства у сфері ліцензування.

Суб’єктами відносин, які виникають у зв’язку з ліцензуванням, є, з одного боку, суб’єкт господарювання (ліцензіат), а з іншого – орган ліцензування. Орган ліцензування – орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України.

Деякі види підприємницької діяльності вимагають отримання торгового патенту – державного свідоцтва, що засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності або його структурного (відособленого) підрозділу займатися ними. Торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг вимагають отримання торгового патенту.

Поряд із отриманням патенту на право зайняття організацією грального бізнесу та надання побутових послуг ці самі види діяльності підлягають ліцензуванню, тобто суб’єкти підприємництва, що здійснюють таку діяльність, повинні отримати на неї ліцензію.

Виникнення та діяльність юридичних осіб – суб’єктів підприємництва будь-якої організаційно-правової форми неможливе без засновницьких документів.

Згідно зі ст. 57 Господарського кодексу установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації.

Для започаткування власної справи потрібне формування підприємницького капіталу, тобто певної суми коштів. Розрізняють поняття авансованого, постійного, змінного, основного та оборотного, власного та залученого капіталу.