Курс лекций по "Предпринимательству"

Авансований капітал – це сума коштів, яка вкладається власником у підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку. Авансований капітал поділяють на постійний (засоби виробництва) і змінний (наймана робоча сила).

У свою чергу, постійний капітал поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал – сума коштів, яка витрачається на придбання засобів праці (будівель, споруд, машин, устаткування) та обертається впродовж кількох періодів виробництва.

Оборотний капітал – сума коштів, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці (сировини, матеріалів, комплектуючих) та оплату праці; обертається впродовж одного періоду виробництва.

За джерелами формування підприємницький капітал поділяють на власний і позиковий (залучений).

Власний капітал – сума коштів, яка формується за рахунок нерозподіленого прибутку, тобто валового прибутку, за вирахуванням сплачених податків, відсотків за кредит і дивідендів. Він включає статутний, пайовий і резервний фонди.

Залучений капітал – сума коштів, яка формується на тимчасовій основі у вигляді довго- або/та короткострокової позики, яка здійснюється у формі банківського кредиту.

З поняттям капіталу пов’язане поняття інвестицій. Інвестиції – усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект (відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність»).

Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій – інвестиційна діяльність. Однією із форм інвестиційної діяльності є інноваційна діяльність, яка здійснюється з метою запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу.

Суб’єктів інвестиційної діяльності поділяють на інвесторів та учасників.

Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, що ухвалюють рішення про вкладання власних, позичених і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Інвестори можуть виступати у ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасники інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на основі поручення інвестора.

Об’єкти інвестиційної діяльності – будь-яке майно, у тому числі основні фонди та оборотні кошти в усіх галузях і сферах економіки, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.

Згідно з власною інвестиційною політикою суб’єкт підприємницької діяльності самостійно визначає цілі, напрями, види та обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів.

Для інвестування можуть бути залучені кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів і позик.

Суб’єкт підприємницької діяльності може застосовувати захист інвестицій – комплекс організаційних, технічних і правових заходів, спрямованих на створення умов, що сприяють збереженню інвестицій, досягненню мети внесення інвестицій, ефективної діяльності об’єктів інвестування та реінвестування, захисту прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутків від інвестицій.

Ефективна взаємодія між суб’єктами підприємницької діяльності передбачає наявність договірних взаємовідносин та партнерських зв’язків. Договірні взаємовідносини припускають укладання контрактів.

Контракт (договір, угода) – це форма документального закріплення партнерських зв’язків щодо питань праці, виробництва і реалізації продукції чи надання послуг.

Існують два види договорів: установчий і підприємницький. Установчий договір – письмовий документ, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї. Підприємницький договір – письмовий документ, що засвідчує згоду сторін стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької діяльності.

Партнерські зв’язки у галузі підприємництва являють собою такі форми співробітництва, як виробнича кооперація, проектне фінансування, управління за контрактом, підрядне виробництво, спільне підприємництво, бартер, форвардні угоди, угоди про передачу ноу-хау, угоди про експорт-імпорт товарів, факторинг тощо.

1.3. Стратегії підприємницького менеджменту

Процес стратегічного планування бізнес-одиниці містить етапи, подані на рис. 2.

Рисунок 2 – Етапи процесу стратегічного планування бізнес-одиниці

Формулювання місії підприємства передбачає одночасно ідеалізацію клієнта як сенсу існування і розвитку бізнес-одиниці та врахування специфіки діяльності останньої. Після цього етапу менеджер-підприємець повинен проаналізувати маркетингові можливості та погрози збоку зовнішнього бізнес-середовища. При цьому остання включає чинники, які потребують постійного моніторингу за допомогою маркетингової інформаційної системи. Такі як демографічні, економічні, технологічні, політичні, юридичні, соціальні, культурні чинники непрямого впливу, а також чинники прямого впливу: клієнтура, конкуренти, канали розподілення, постачальники тощо.

Аналіз слабких і сильних сторін внутрішнього середовища проводиться за такими критеріями:

1) процес маркетингу:

       репутація компанії;

       частка ринку компанії;

       якість продукції;

       якість обслуговування;

       ефективність цінової політики;

       ефективність системи розподілення;

       ефективність методів просування товарів;

       ефективність служби збуту;

       ефективність інновацій;

       географічний розподіл;

2) фінанси:

       витрати;

       потоки грошових засобів;

       фінансова стійкість;

3) виробничі процеси:

       потужності;

       економія на масштабах;

       можливості;

       робоча сила;

       ритмічність виробництва;

       технічний рівень виробництва;

4) загальноорганізаційні моменти:

       лідерство;

       зацікавленість співробітників;

       підприємницька орієнтація;

       гнучкість.

Після стратегічного аналізу маркетингових можливостей, зовнішніх погроз, оцінки слабких і сильних сторін починається етап формулювання конкретних цілей і завдань суб’єкта підприємницької діяльності. Ефективне управління за цілями припускає відповідність стратегічної бізнес-одиниці таким критеріям:

       цілі повинні бути організовані в ієрархічну структуру;

       у формулюванні цілі, де це тільки можливо, повинні бути наявні цифри;

       цілі повинні бути реальними, випливати з аналізу можливостей і сильних сторін підприємства, а не побажань і припущень топ-менеджерів;

       цілі повинні бути послідовними.

Після формулювання мети бізнес-одиниця повинна змоделювати стратегію її досягнення. За Майклом Портером, усі стратегії бізнесу групуються таким чином:

1)      стратегії лідируючих позицій за витратами: підприємство ставить за мету мінімізацію витрат на виробництво і розподілення продукції з тим, щоб установити нижчі за конкурентів ціни та, як наслідок, розширити свою частку ринку. При цьому воно концентрує свою увагу на розробленні нової продукції, а не на маркетингу; досягає мінімальних витрат, порівнюючи себе не з конкурентами своєї стратегічної групи, а з підприємствами, що здійснюють стратегії диференціації або концентрації;

2)      стратегії диференціації: підприємство ставить за мету досягнення переваги над конкурентами одразу в декількох сферах задоволення потреб клієнтів (на рівні надання послуг, в якості продукції, в оформленні продукції, в технологіях) з тим щоб захопити значну частину ринку;

3)      стратегії концентрації: концентрація уваги підприємства розподіляється на одному чи декількох сегментах ринку. Для цього ретельно досліджують конкретні потреби споживачів, і на основі цього підприємство у своїй діяльності використовує одну з двох попередніх наведених вище стратегій.

П. Друкер виділяв такі чотири «особливі» підприємницькі стратегії, що можуть доповнювати одна одну:

       бліцкриг;

       удар у спину;

       екологічну нішу;

       модифікацію продукту, ринку чи галузі.

«Бліцкриг» (від нім. Blitzkrieg – блискавична війна) – підприємницька стратегія, спрямована на якомога швидше захоплення лідируючих позицій і утримання домінуючого положення на новому ринку або в новій галузі. Як правило, саме бліцкриг вважають найпопулярнішою, іноді навіть взагалі єдино правильною підприємницькою стратегією. Проте лише у разі успіху ця стратегія дає найвищі дивіденди. У той самий час бліцкриг характеризується високим рівнем ризику та відсутністю повторних шансів для підприємницької діяльності (стратегія «пан або пропав»).

Стратегія бліцкригу завжди орієнтована на створення дечого по-справжньому нового та характеризується надзвичайною точністю у формулюванні мети і готовністю до термінової мобілізації всіх наявних ресурсів для досягнення поставленої мети. Ця стратегія потребує істотних і постійних зусиль, спрямованих на утримання раптово захоплених лідируючих позицій. Тобто справжня робота менеджерів-підприємців тільки починається після того, як бізнес-інновація перетворюється на успішну справу. Зокрема, доведеться:

       принаймні подвоїти бюджет на виконання науково-дослідних робіт;

       шукати нових клієнтів, яких потрібно буде спочатку переконати купити продукт «на пробу»;

       найголовніше: перевести власноруч свій продукт у розряд застарілих, не чекаючи, поки це зроблять конкуренти (при цьому робота над створенням нового продукту вже повинна тривати);

       систематично знижувати ціну на свій продукт;

       всупереч початковій ефективності значно збільшувати інвестиції для розвитку досягнутого бізнесу (бліцкриг майже виключно є стратегією великих інноваційних проектів).

«Удар у спину» – підприємницька стратегія, сутність якої полягає у тому, що підприємець-інноватор «б’є» конкурентів там, де їм нікуди ухилитися. Дана стратегія включає такі два підходи: творчу імітацію та підприємницьке дзюдо.

«Творча імітація» («оригінальне повторення», «неповторна копія»): фірма бере чужий продукт (або ідею) і знаходить для нього неочікуване застосування у вигляді певної модифікації, що являє собою зовсім нове рішення. Тобто підприємець, що використовує підхід творчої імітації, розуміє інноваційні можливості продукту краще, ніж його фактичні автори. Порівняно зі стратегією бліцкригу творча імітація також націлена на досягнення швидкого лідерства на відповідному ринку і характеризується меншим рівнем ризику. Справа у тому, що «творчий імітатор» діє в умовах, коли ринок уже встиг відреагувати на появу інновації і навіть відбувся процес сегментації ринку, а також чітко визначився клієнт, що виявляє попит, який значно перевищує можливості початкового розробника продукту. При цьому очікування останнього щодо появи імітаторів має двоякий характер: якщо кількість імітаторів значна, то незначним є ризик інноваційної справи (автор продукту щонайменше окупить витрати за рахунок перших значних прибутків); і, навпаки, поява імітаторів малоймовірна у разі високого рівня ризику інновації.

До недоліків стратегії творчої імітації можна віднести такі:

       ця підприємницька діяльність не містить традиційного інноваційного компонента, а разом із ним і відповідних переваг. Творчий імітатор користується чужими ідеями, він не є винахідником продукту, послуги чи процесу, а просто займається вдосконаленнями та вдалим позиціюванням на ринку (він «дообслуговує» вже існуючих, проте неадекватно обслужених клієнтів);

       наявні значні ризики у зв’язку з витрачанням значних ресурсів для забезпечення «шляхів для відступу»;

       імовірність неправильного розпізнавання тенденцій інновації та відповідно подальшої хибної імітації;

       існування ризику створити занадто складний продукт внаслідок різних його вдосконалень.

«Підприємницьке дзюдо»: фірма аналогічно до стратегій бліцкригу і творчої ініціативи націлена на захоплення лідируючих позицій і навіть усього ринку. Однак ця мета досягається не за рахунок конкуренції із сильними лідерами, а за рахунок «удару в спину» непідготовлених підприємців. Останні дозволяють використовувати себе як підприємницьку мішень через наявність у своїй діяльності таких помилок:

       недооцінювання чужих ідей (фірми іноді визнають лише за собою право на продукування ідей, що призводить до шкідливої підприємницької зверхності);

       експлуатації лише сегмента ринку з найбільшим рівнем прибутків («знімання вершків» і недостатня увага до всіх можливих клієнтів незалежно від рівня їх купівельної спроможності);