Шляхи підвищення ефективності виробництва

 Очевидно, що навіть  у найскрутніших обставинах держава  все-таки повинна сформувати основи  технічної політики, незалежно від  політичних колізій зберігати  її спрямованість, створити механізм  її реалізації в рамках існуючих  структур керування, і наявні  кошти направляти на найвідповідальніші  і такі, що потребують термінового  втручання, напрямки. Механізм реалізації  повинен містити в собі глибоке  обґрунтування обраної технічної  політики, розподіл обов’язків відповідальних  осіб, систему контролю за виконанням, аналітичний апарат для коректування  ходу реалізації технічної політики. Інструментом проведення в життя  прийнятого напрямку можуть служити: 

 система збору  й обробки інформації; 

 система добору  перспективних ідей і рішень; 

 система забезпечення  фундаментальних досліджень; 

 система фінансування, податкових і митних пільг; 

 система професійного  утворення й обміну фахівцями; 

 система залучення  інвестицій і перспективних технологій; 

 система формування  прогресивної технічної бази. 

 Найбільш ефективно  зазначені системи можуть бути  використані в міжнародному поділі  праці, якщо правильно обраний  стратегічний партнер в області  проведення технічної політики  й економічного співробітництва.  У цих рамках має бути погоджене  національне законодавство, національні  стандарти й вимоги, полегшений  візовий режим, створені оптимальні  умови для залучення інвестицій  з боку стратегічного партнера, зближені принципи і підходи  до розвитку великих технічних  систем. 

 Потреба у підвищені  стабільності вибору стратегічного  партнера. Нестабільність у цьому  питанні пояснюється, з одного  боку, важливістю геополітичного  розташування України в системі  рівноваги сил світової політики, а з іншого боку, – незавершеністю  процесу формування політичної  стабільності в країні. Очевидно, що стратегічними партнерами  України не можуть бути одночасно  США, Росія, Польща, що змінюють  один одного протягом півроку.  Відносини зі стратегічним партнером  вимагають тривалого періоду  формування, врегулювання цілого  ряду питань міжнаціонального, міждержавного,  міжгалузевого характеру. Оскільки  провідною стороною у відносинах  стратегічного партнерства повинна  бути країна зі сталою ринковою  економікою, у національне законодавство  України необхідно внести зміни,  що дають можливість зблизити  законодавчі бази партнерів, забезпечити  їм режим найбільшого сприяння  при передачі технологій, експорту  капіталу, обміну фахівцями, співробітництві  в області освіти і т.д. 

 Дуже важливим  питанням у виборі стратегічного  партнера є зближення системи  стандартів і вимог двох країн.  З цього погляду орієнтація  в одній з найважливіших галузей  національної промисловості (автомобілебудуванні)  на Корею є зовсім непослідовним  кроком. Очевидно, що ніякі тимчасові  переваги при підписанні конкретних  угод не компенсують втрату  переваг стратегічного партнерства.  Крім того, банкрутство деяких  великих компаній підтверджує  необхідність ретельного аналізу  становища майбутнього партнера, що йде на значні поступки, і виявлення дійсних причин  таких поступок. Слід зазначити,  що Україна виявилася зовсім  не готова до ринкових відносин  ні в науковому, ні в методичному,  ні в правовому відношенні. Не  була підготовлена суспільна  думка, не створений необхідний  психологічний клімат, не була  прийнята за основу економічна модель ні однієї з європейських країн. Україна декларує європейський вибір, однак стратегічного партнера шукає де завгодно, тільки не в Західній Європі. Звичайно, сліпе копіювання законодавства тут неможливе, оскільки зовсім різний рівень розвитку ринкових відносин, має місце специфіка структури промисловості, орієнтованої на участь у кооперованих зв’язках із країнами колишнього СРСР. Але вибір стратегічного партнера ще на початковому етапі дозволив би будувати економіку цілеспрямовано, зблизити законодавчі бази ще при формуванні ринкового механізму України, забезпечити сумісність законів і підзаконних актів. Таким рішучим діям повинне було передувати глибокий аналіз питання, економічне обґрунтування кожного закону. На жаль, якщо така робота і велася, то в законодавчому процесі це відображення не знайшло. 

 Розробка комплексного  єдиного підходу, що базується  на оцінці об’єктивних економічних  закономірностей при розробці  пакета законів, що регулюють  процеси відновлення, найбільш  яскраво виявляється в кількості  змін і поправок, внесених у  законодавчі акти. На всіх рівнях  обговорюється недосконалість Закону  «Про податок на додану вартість»,  але саме в нього поправок  вноситься менше, ніж у Закон  України «Про оподаткування прибутку  підприємств», коректування якого,  у свою чергу, вкрай суперечливе.  На етапі переходу до ринку,  може бути, і виправдана тактика  «латання дір у бюджеті», але  в Україні цей етап занадто  розтягся. Крім того, існуюча законодавча  база не здатна забезпечити  нормального переходу до умов  сталих ринкових відносин. Можна  виділити такі основні недоліки, властиві тією або іншою мірою  рядові законодавчих актів: 

 недостатня обґрунтованість  ключових положень. Наприклад –  розподіл ОВФ у Законі «Про  оподаткування прибутку підприємств»  на чотири групи з включенням  у «інші» машин і обладнання  явно невдалий. На підприємствах  з перевагою в технологічній  структурі великого обладнання, розрахункові терміни служби  якого – 50–60 років, виникає  проблема переамортизації. При  цьому обладнання служить у  9–10 разів довше, ніж здійснюється  його повна амортизація, а отже  нарахований знос не буде відбивати  дійсний стан парку обладнання  підприємства, постійне завищення  зносу спотворює картину, ускладнюючи  планування відновлення. Відповідно, на тих підприємствах, де переважає  легке обладнання з термінами  служби 3–4 роки, має місце постійна  недоамортизація ОВФ і, отже, виникають  труднощі з формуванням фонду  розвитку виробництва, або ж  обладнання експлуатується за  економічною межею доцільності  проведення капітального ремонту; 

 перевантаженість  законів положеннями, що повинні  б виноситися в окремий документ. Так, у тому же Законі, приводяться  норми амортизації, перелік термінів  і визначень, структура ОВФ  і т.д. Ці положення тільки  затемнюють основний зміст Закону  і повинні проходити окремими  документами. Перелік термінів  і визначень повинен був бути  єдиним для всього господарського  законодавства [68, 122], а не для  кожного окремого закону або  стандарту свій. Це забезпечило  б єдину базу, однозначність розуміння  термінів, єдиний підхід до оцінки  економічних закономірностей. Викликає  сумнів трактування основних  понять Закону, таких, як валовий  доход, валові витрати: «Валовий  доход – загальна сума доходу  платника податку від усіх  видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в  грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, винятковій (морській) економічній зоні, так і за її межами». При такому підході в поняття доходу включаються усі витрати, ПДВ, акциз і т.д., тобто це поняття аналогічне поняттю виторгу від усіх видів діяльності. Існуюче розуміння терміна «доход» як результату живої праці, що включає в себе прибуток і заробітну плату, не суперечить сучасному розумінню питання, і не було необхідності змінювати його зміст. І бухгалтерський облік, і податкове законодавство повинні враховувати дії об’єктивних економічних законів і будуватися на єдиній економічній теорії. Саме відсутність такої єдиної теоретичної бази стало причиною виникнення розбіжностей між бухгалтерським і податковим обліком. Які б тактичні цілі не переслідувало в конкретній ситуації податкове законодавство, в цілому воно повинне враховувати дію об’єктивних економічних законів; 

 узгодження підзаконних  актів, стандартів, вимог з діючими  законами. Проблема породжується  як неузгодженістю самих законів,  так і різною відомчою і  функціональною приналежністю розробників.  Якщо є Закон «Про бухгалтерський  облік і фінансову звітність  в Україні», то стандарти бухгалтерського  обліку вже можуть будуватися  без якого-небудь зв’язку з  Законом «Про оподаткування прибутку  підприємств». Назріла необхідність  створення механізму координування  дій виконавців, особливо при  переході від рівня законодавчої  роботи на рівень методичного  забезпечення реалізації законів; 

 уточнення теоретичної  бази виникнення та накопичення  морального зносу та взаємодії  його з фізичним зносом засобів  виробництва. У цьому питанні  потребує уточнення класифікація  зносу, визначення до кожного  роду чи виду, підхід до кількісної  оцінки кожного виду зносу,  встановлення відповідного виду, напрямку, форми відновлення, що  дозволяє усунути знос. Це дозволить  встановити єдину термінологію, єдиний підхід до кількісної  оцінки зносу щодо кожного  об’єкта та до парку обладнання  в цілому. Обґрунтована і апробована  теоретична база може бути  використана в офіційних документах, що виключить неоднозначність  трактувань та різноманітність  термінів, що стосуються одного  і того ж поняття. Усі положення  теоретичної бази мусять бути  погоджені з усіма групами  спеціалістів, що приймають участь  в розробці всього пакету документів  економічного характеру, що стосується  процесів зносу та відновлення  засобів виробництва. У цій  роботі може бути запропонований  один з можливих варіантів  підходу до вказаних питань  та уточнена класифікація з  відповідною термінологією. 

 Особливої уваги  потребує вирішення науково-практичного  завдання, пов’язаного з розрахунками  показника строку корисного використання  ОВФ, і, в першу чергу, основного  виробничого обладнання підприємства. У першу чергу необхідно розмежування  таких понять, як нормативний  строк служби, економічно виправданий  строк служби, фактичний строк  служби, життєвий цикл машин, строк  корисного використання. Деякі автори [14, 8] ототожнюють економічно виправдані  строки з періодом зміни моделей  нових машин. ГОСТ 13377–75 «Надійність  техніки, терміни і визначення»  діє до цього часу, характеризує  строк служби як календарну  тривалість експлуатації об’єкта  від початку або відновлення  після капітального ремонту до  настання повного руйнування  з утратою спроможності до  роботи. Середній строк служби  трактується як математичне очікування  даного показника. Розрізняють  середній строк служби групи  об’єктів, середній строк служби  вибуваючих засобів виробництва,  середній строк служби діючих  засобів виробництва, тривалість  використання машин усіх років випуску. Можна відмітити, що ці визначення втратили актуальність, у першу чергу, у зв’язку з тим, що дуже прискорився моральний знос техніки. Тому строк служби, як і строк корисного використання, не може вимірюватися лише рівнем фізичного зносу та межею фізичного руйнування об’єкту. В.Ф. Спірін розрізняє економічний строк служби як оптимальний. При цьому оптимальний строк служби – «вероятная и нестабильная величина, связанная с неопределенностью, недостаточной достоверностью прогнозируемых показателей, которые используются при его расчетах, а также с неполным учетом всех влияющих на него факторов. Модели определения оптимального срока отражают, как правило, наиболее важные, основные факторы, а не их совокупность.» Виділення найбільш впливових факторів з ігноруванням інших – це правомірний підхід, але ж з тих факторів, що виділені, не можна ігнорувати жодного. Тому у ході оцінки рівня зносу треба враховувати вплив фізичного зносу, морального зносу усіх родів і видів, економічні результати, втрати (втрати від браку, втрата робочих речовин, підвищене споживання енергії та інше), витрати у ході експлуатації конкретної машини у конкретних виробничих умовах (на проведення чергового ремонту, наладочних робіт, технічного догляду). 

2. Методики аналізу  парку і вибору об'єктів підвищення  ефективності виробництва 
 

2.1 Аналіз продукції  і парку виробничого устаткування 
 

 Аналіз що випускається  й альтернативної продукції варто  робити на основі визначеної  стратегії маркетингу, що найбільше  повно відповідає вимогам ринку  з урахуванням довгострокових  прогнозів його стану. Для підприємств  машинобудування, значна частка  продукції якого має виробниче  призначення, найбільш прийнятним  методом вибору стратегії є  побудова матриці можливостей  по товарах / ринкам. Матриця передбачає  використання чотирьох альтернативних  стратегій чи маркетингу їхніх  сполучень: проникнення на ринок,  розвиток ринку, розробка товару  і диверсифікованість [18]. Вибір стратегії  даним методом може бути уточнений  з використанням матриці БКГ,  що дозволить зробити попередній  добір номенклатурних груп продукції,  що вимагають більш глибокого  аналізу на предмет необхідності  їхньої подальшої маркетингової  чи підтримки зняття з виробництва.  Загальний підхід до вибору  загальної стратегії розвитку, стратегії  маркетингу, а отже і до формування  життєвого циклу номенклатурних  груп продукції з наступним  ухваленням рішення про його  чи просування знятті з виробництва  може бути представлений блок  – схемою (рис. 2.1). 

 На першому  етапі аналізу (блок 1) розглядаються  зовнішні фактори, формуючих ринки  профільної продукції підприємства (фірми). До них відносяться: 

 коливання стану  світової і національної економіки  [12] (у процесі аналізу дається  прогнозна оцінка тенденції зниження, чи підвищення застою на найближчі  10 – 15 років); 

 рівень і характер  зв'язку обсягів продажів і  цін конкретної продукції на  конкретному ринку з коливаннями  ринку більш високого порядку  (наприклад, загальний спад світового  виробництва може проходити на  тлі росту попиту на чи нафту  зброю); 

 поява і розвиток  потенційний конкуруючих галузей  (як приклад можна привести  поява і розвиток сугубо технічної  галузі – виробництво персональних  комп'ютерів, що роблять усе велику  конкуренцію індустрії традиційних  видів організації дозвілля);