Шляхи підвищення ефективності виробництва

 Із строками  корисного використання ОВФ безпосередньо  зв’язані норми амортизації.  Помилки при визначенні строків  корисного використання призводять  до постійного процесу порушення  процесів амортизації, бо майже  завжди є об’єкти, що переамортизуються  або виводяться з експлуатації  через повний фізичний знос  недоамортизованими. Для компенсації  цих недоліків підприємства мають  право робити уцінку або дооцінку  ОВФ, але ж це додаткова робота, до того ж підприємство у  цьому випадку взагалі встановлює  вартість, що амортизується на  власний розсуд. Обладнання, що вже  кілька разів амортизовано, знов  дооцінюється, експлуатується за  всіма межами розумного терміну  використання, ремонтується з такими  витратами, що давно вже можна  було провести заміну, і амортизується  тепер вже у збиток бюджету. 

 Відповідно до  визначення, амортизація являє собою  процес відшкодування зносу ОВФ  (у першу чергу фізичного) [17, 21, 25]. З цієї причини при розробці  методичного забезпечення відновлення  логічно було б указати на  те, що підтримка устаткування, яка  здійснюється у формі ремонту,  ремонтної модернізації, рівноцінної  заміни, повинна фінансуватися, головним  чином, за рахунок амортизаційних  відрахувань. Але ж тоді треба  вертатись до нарахування амортизації  на ремонт та повне відновлення  нарізно. 

 На інші цілі, у т.ч. відновлення, ці засоби  можуть витрачатися тільки в  тому випадку, якщо по ходу  усунення морального зносу буде  відшкодований і фізичний. Однак  на практиці мають місце такі  відхилення: 

 норми амортизації  не відбивають правдивих масштабів  зносу; 

 усунення морального  зносу ключових об’єктів технічної  бази може виявитися важливішим  за підтримку рівня парку в  цілому на визначеному етапі  розвитку підприємства (тимчасово); 

 відволікання  накопичених сум амортизації  іноді є життєво важливою необхідністю, наприклад, на тимчасове поповнення  оборотних коштів у критичний  період, виконання штрафних санкцій,  щоб уникнути пені та ін.; 

 у новій редакції  Закону України «Про оподаткування  прибутку підприємств» [57] уведено  10-ти відсоткове (від балансової  вартості ОВФ) обмеження, за  межами якого витрати на ремонт, модернізацію, заміну основних фондів  повинні бути віднесені на  збільшення вартості ОВФ. У  результаті такого обмеження,  а також віднесення за рахунок  прибутку витрат на сировину  і матеріали, не витрачені за  звітний період, виникає ситуація, при якій навіть збиток не  гарантує, що не буде прибутку  до оподатковування. Таке становище  приводить до перекручувань у  механізмі фінансування відновлення,  але підприємство змушене керуватися  чинним законодавством. Приведені  вище відхилення неминучі в  практиці господарської діяльності  підприємства, але вони не повинні  докорінно змінювати загальної  спрямованості відновлення. 

 Результати дослідження  об’єкту та предмету роботи, що  наведені вище, дають змогу встановити, які само науково-практичні завдання  потребують у цьому аспекті  як найшвидшого розв’язання. 

 По-перше, навіть  з переліку робіт, які вийшли  останнім часом і присвячені  проблемам відновлення ОВФ, можна  побачити, що немає єдиної сучасної  теоретичної бази відновлення,  бо публікації з цієї тематики  відсутні. З цього витікає, що  при розробці законів, стандартів  та інших документів, які регулюють  інвестиційні процеси в Україні,  окремі групи розробників орієнтуються  на різні теоретичні підвалини,  користуються різною термінологією,  що не забезпечує зв’язку цих  документів в єдиний пакет.  Таким чином, є необхідність  розробки загальної концепції  регулювання відновлення в перехідному  періоді. 

 По-друге, у  зв’язку з тим, що велика  кількість верстатобудівних підприємств  України більш не виробляє  профільної продукції, а якщо  виробляє, то малими серіями, що  призводить до подорожчання обладнання  і зниження його якості, держава  припинила регулювання пропорцій  виробництва засобів виробництва,  навіть у формі держзамовлень  або рекомендацій. Споживачі закуповують  обладнання за межами України  без будь-якої системи, що ускладнює  формування інфраструктури з  його обслуговування та ремонту.  З цього випливає необхідність  формування єдиної технічної  політики держави, у руслі якої  була б можливість координувати  взаємодії виробників, постачальників  та споживачів засобів виробництва. 

 По-третє, така  координація може бути найбільш  ефективною, коли держава має  дійсного стратегічного партнера, дружню державу, з якою може  бути налагоджено науковий, технічний,  фінансовий обмін з метою швидкого  підйому промислового виробництва  на основі співробітництва. Нестабільність  у виборі стратегічного партнера  обов’язково знизить темпи розвитку  країни, бо потребує залагодження  цілого комплексу складних питань  на перспективу. 

 Перелік термінових  завдань, які потребують вирішення,  можна доповнити необхідністю  розробки єдиного комплексного  підходу, що базується на оцінці  об’єктивних економічних закономірностей  при розробці пакета законів,  які регулюють процеси відновлення.  Треба узгодити підзаконні акти, стандарти, методичні розробки  та рекомендації з діючими  законами. Таке погодження знов-таки  потребує поглиблення теоретичної  бази, визначення рівня та характеру  морального, фізичного зносу, використання  цих показників в розрахунках  строків корисного використання  об’єктів та груп ОВФ. Необхідно  організувати відповідну роботу  на підприємствах, треба ввести  до обов’язків співробітників  функціональних підрозділів вирішення  конкретних задач з відновлення  парка обладнання підприємства. Всі ці задачі розглядаються  більш конкретно в наступному  підрозділі роботи. 

1.3 Проблеми законодавчого  регулювання і стимулювання відновлення  устаткування, як методу підвищення  ефективності виробництва 
 

 Науково-практичні  завдання, що потребують рішення  у процесі відновлення ОВФ  в Україні, витікають з цілої  низки взаємозалежних проблем,  що виникають на усіх рівнях  керування цими процесами на  підприємстві, або координування  їх у масштабі галузі. При розробці  нормативних актів бракує наукового  обґрунтування рішень, немає єдиної  термінології, та й взагалі єдиної  концепції самого підходу до  регулювання процесів відновлення.  У зв’язку з цим, не встановлена  критична межа, за якою ні в  якому разі не можна, наприклад,  вилучати до бюджету суми вже  нарахованої амортизації і кілька  років поспіль бюджетні проблеми  вирішувались саме таким чином.  Через брак концепції та відповідної  теоретичної бази неможливо виконувати  вимоги стандартів обліку, що  передбачають врахування таких  показників, як строк корисного  використання ОВФ, рівень морального  та фізичного зносу. Тут наглядно  виявляється взаємозалежність названих  факторів на різних рівнях  керування. 

 Необхідність  розробки загальної концепції  регулювання відновлення в перехідний  період, яка полягає в першу  чергу в тому, що ні законодавство,  ні методичні рекомендації, ні  практика роботи виконавчих органів  влади ніяким чином не забезпечують  правильних пропорцій процесів  відновлення. Методи обліку зносу,  не відображають і не можуть  згідно з прийнятою концепцією  відображати фактичного стану  основних фондів, бо різноманітність  методів амортизації, що використовуються  не дозволяє однозначно визначити  знос ОВФ як суму нарахованої  амортизації. Але навіть при  такій оцінці очевидно, що знос  фондів досяг і перевищив межу  економічної доцільності їхньої  подальшої експлуатації на переважній  більшості великих і середніх  підприємств України. У редакції  Закону України «Про оподаткування  прибутку підприємств» від 22.05.97 р. №283/97-ВР, зі змінами і доповненнями, було закріплене положення (п. 8.3.1, абз. 2), що забороняє вилучення  амортизаційних відрахувань у  бюджет. Таким чином, існувала  відправна точка для створення  концепції регулювання відновлення.  Логічним продовженням такого  підходу повинне було стати  проведення аналізу стану основних  виробничих фондів (ОВФ) за галузями, дослідження впливу існуючої  системи амортизації та рівень  фінансування інноваційної діяльності, що узагальнює аналіз законодавства  України в частині регулювання  умов інвестування, особливо в  стратегічно важливих галузях  і, в остаточному підсумку, вироблення  необхідної концепції. 

 На ВАТ «ХК  «Луганськтепловоз» переважає універсальне  обладнання широкого призначення.  Це дозволяє робити заміну  обладнання окремими верстатами  й агрегатами в процесі поточного  відновлення, що не вимагає  значних одноразових капітальних  вкладень. У той же час на  підприємствах з високим рівнем  предметної спеціалізації заміна  обладнання може здійснюватися  тільки комплексом за кожним  окремо взятим виробництвом, а  іноді й декількома виробництвами,  якщо вони тісно пов’язані  техпроцесом. У цьому випадку  неминуча зупинка суміжних виробництв, а іноді й усього підприємства  в цілому. Як правило, відновлення  технічної бази на такому підприємстві  повинне відбуватися в ході  реконструкції і бути пов’язане  з необхідністю проведення будівельно-монтажних  робіт, що вимагає великих одноразових  вкладень, залучення інвесторів, позикових  коштів, участі спеціалізованих  підприємств. В умовах існуючого  інвестиційного клімату залучення  інвестора на таке підприємство  проблематичне, довгостроковий кредит  одержати практично неможливо.  У зв’язку з цим, вихід такого  підприємства з кризової ситуації, зв’язаної з високим рівнем морального і фізичного зносу ОВФ, неможливий без підтримки держави або великого інвестора. 

 Суперечливість  і непослідовність процесу формування  єдиного механізму керування  відновленням ОВФ підтверджує  відсутність загальної концепції  його регулювання в перехідному  періоді й в умовах сталих  ринкових відносин. Це впливає  на стабільність інвестиційного  клімату в Україні, що доповнює  і без того несприятливі умови  фінансування відновлення за  рахунок амортизаційних відрахувань. 

 Відсутність загальної  концепції регулювання відновлення  ОВФ в Україні означає невизначеність  у фінансуванні відновлення технічної  бази, а значить і у швидкості  змін поколінь техніки, у виборі  напрямків і методів відновлення,  тобто породжує проблеми чисто  технічного характеру, що виражаються  в некомплексності вирішення  проблем, відсутності єдиної спрямованості  процесів відновлення, єдиної  технічної політики держави. 

 Необхідність  створення єдиної технічної політики  держави, не обмеженої тимчасовими  рамками і не залежної від  поточних змін у структурі  законодавчої та виконавчої влади,  є важливим фактором, використання  якого являє собою наступний  крок, що логічно випливає зі  створення загальної концепції  регулювання відновлення ОВФ. 

 Очевидно, що при  відсутності централізованого керування  з боку держави воно, проте,  повинне впливати на процеси  відшкодування зносу засобів  виробництва в цілому по промисловості.  За особистої участі держави  повинні вирішуватися питання  регулювання рівнів концентрації, спеціалізації і кооперування  навіть у тих галузях, де  процеси приватизації близькі  до завершення [27, 29]. У даний час,  незважаючи на обмеження, що  вводяться державою в умови  реструктуризації стратегічно важливих  об’єктів, переважає вплив процесів  розукрупнення, розриву кооперованих  зв’язків, ліквідації окремих спеціалізованих  виробництв. 

 У результаті  демонтажу централізованого керування  і переходу до ринкових відносин  на рівні держави вже не  планується заходів щодо розвитку  технічної бази промисловості.  На підприємствах планування  ведеться чисто формально, оскільки  засобів на їхню реалізацію  практично немає. Держава має  систему важелів економічного  впливу, за допомогою яких можливо  непряме регулювання процесів  відновлення. Навіть у складних  умовах перехідного періоду залишається  можливість координування процесів  реконструкції, технічного переозброєння,  розширення, нового будівництва  шляхом надання допомоги при  укладанні договорів лізингу  або прямих постачань технології  й обладнання з-за кордону під  державні гарантії. На жаль, навіть  ці можливості практично не  використовуються. Процеси реконструкції  на підприємствах України реалізуються, як правило, на малих і середніх  підприємствах, на підприємствах  з високою технологією, таких  як літакобудування, підприємствах  первинної переробки сировини (наприклад,  чорна металургія – Алчевський  металургійний комбінат), або на  підприємствах за участю іноземного інвестора. Технічне переозброєння проводиться не комплексно через відсутність засобів на проведення одноразової заміни обладнання по всьому технологічному циклі. Таке становище збережеться, поки система кредитування процесів відновлення ОВФ не буде орієнтована на довгострокові проекти з прийнятним рівнем відсотків за кредит. Нове будівництво має місце головним чином у сфері обслуговування населення й у проектах, що знаходяться безпосередньо під контролем держави (наприклад, будівництво нафтопроводу «Одеса-Броди», швидкісного автобану «Київ-Одеса», суднохідного каналу у гирлі Дністра). 

 Значною мірою  прерогативою держави залишається  орієнтація великих технічних  систем у напрямку підвищення  рівня гнучкості або збереження  твердої структури з різким  ростом продуктивності (роторні  лінії). Особливо важливим є правильний  вибір напрямку розвитку в  умовах масового виробництва,  наприклад, в автомобілебудуванні.  В Україні підприємства такого  рівня виділялися в стратегічно  важливі об’єкти, у яких держава  при приватизації залишала за  собою, як мінімум, пакет акцій,  що блокує. На жаль, представник  від держави, що керує відповідним  пакетом акцій, як правило,  змушений додержуватися у своїх  рішеннях вимог великих інвесторів, які володіють вільними фінансовими  коштами. Можливість оперувати  вільними фінансовими коштами  дозволяє такому інвесторові  контролювати всі оборотні кошти  підприємства, а значить і збут  продукції, і постачання сировини, матеріалу, що комплектують за  вигідними йому цінами. У таких  умовах великий інвестор не  зацікавлений у яких-небудь значних  заходах відновлення технічної  бази і бачить свою мету, насамперед, у якнайшвидшому поверненні вкладених  коштів, а держава не має можливості  впливати не тільки на вибір  напрямку розвитку, але й на  прийняття рішень про проведення  будь-якого заходу відновлення  ОВФ. Ситуація, що сформувалася, не  дозволяє державі реалізувати  намічену технічну політику ні  через своїх представників на  підприємствах, ні на рівні  галузі або промисловості. Практично  не одержують розвитку і підтримки  ресурсозберігаючі технології і  природоохоронні заходи.