Особливості приватизаційного процесу в україні

Процеси приватизації (в  широкому їх тлумаченні) в Україні  були розпочаті ще за часів існування  Радянського Союзу. Результатом  здійснення приватизаційних процесів було створення кооперативів нового типу, орендних підприємств на основі державних, різних форм комерційних підприємств, а також підприємств з участю іноземного капіталу. Але за умов монопольного становища державної власності і планової системи, неподільного контролю над розподілом матеріальних та фінансових ресурсів приватний сектор міг зайняти лише незначний простір.

За 1992-2006 роки змінили  форму власності 108,5 тис. об’єктів, у тому числі 27,4 тис. об’єктів державної  та 81,1 тис. об’єктів комунальної власності. До 1996 р. була завершена мала (невеликі об'єкти), а в 1998 р. - масова (стандартна) приватизація. З 2000 р. розпочалась індивідуальна приватизація, яка охопила стратегічні галузі економіки.

За ці роки успішно  і безконфліктно здійснена приватизація житла. Відбулася приватизація банківській  сфери. Приватизоване сільське господарство, хоча переважно формально, оскільки на продаж землі накладено мораторій. Активно приватизуються громадянами земельні ділянки під будинками, підсобним господарством тощо. За загальним визнанням, саме приватизація стимулювала розвиток ринкових інституцій в економіці країни, в першу чергу фондового ринку та ринку нерухомості.

З Таблиці 7 видно, що перед переходом до приватизації державна власність домінувала в українській економіці. Про це свідчать офіційні дані про структуру власності станом на 1992 р. у промисловості, яка в той час відносилась до найбільш реформованих галузей країни [31].

Таблиця 7.

Розподіл промислових  підприємств та обсягів промислового виробництва за формами

власності станом на 1992 р.

  На 1.11. 2005 р.  в Україні  структура власності набула співвідношення 1: 5,  тобто державна власність складає 22%, а приватна – 78%.

2.3. Роль держави у приватизаційному процесі.

Питання визначення ролі держави в процесі приватизації значною мірою обумовлює як темпи проведення приватизації та її прибутковість, так і перебіг соціально-економічної трансформації суспільства взагалі, зокрема структурну перебудову господарства та вирішення соціальних проблем.

Перегляд результатів  приватизації з боку держави –  явище природне для будь-якого  суспільства, що проводить реформу  системи власності. Ця процедура  відбиває функцію держави, яка зобов'язана  стежити за законністю проведення продажів державного майна і контролювати виконання умов його подальшого використання. Вона цілком вкладається в стандартні механізми судового переслідування осіб, що скоїли доведений кримінальний злочин або порушили приватизаційне законодавство, а також у випадку вирішення спорів, які виникають між державою і покупцями при невиконанні укладених угод купівлі-продажу об’єктів.

Проте в окремих випадках, коли йдеться не про прямі порушення  законності, а мають місце претензії  суспільства до самого процесу розподілу  державного майна (преференції в доступності або заниження ціни та конкуренції при продажу), ця процедура набуває специфічного політичного характеру. Об’єктом обвинувачень стає група покупців, яка має певні політичні ознаки. Цей процес перегляду результатів приватизації не вкладається в рамки стандартного правового поля і для його здійснення, як правило, приймається надзвичайне законодавство або, залежно від конкретних обставин, проходить без правового регулювання як надзвичайна політична акція. Причому, спектр можливих засобів перегляду результатів приватизації за політичними мотивами історично виявився достатньо широким: від цілком лояльних "мирових угод" до проведення повної і нещадної експропріації активів з фізичним знищенням їх власників.

Перегляд результатів  приватизації, який розпочався в Україні після перемоги помаранчевої революції, проходив як політичний процес. Він і не міг проходити в іншому варіанті. Це була реакція на той виклик, який породила сама практика української приватизації. Її результати критично порушили баланс інтересів у суспільстві. А резонансне негативний вигляд притягував збуджену під час революції суспільну увагу.

Конкретний формат, в  якому почала реалізовуватися ревізія  прав власності в Україні, одержав  назву "реприватизація". Через  неї знайшли прояв:

• З одного боку, очікування населення. В цих післяреволюційних умовах суспільство у своїй більшості жадало покарання тих, хто, використовуючи свою наближеність до влади, накопичив величезні капітали, в той час як основна частина населення виявилася в програші. За соціологічними опитуваннями, у лютому 2005 р. намір повернути у державну власність об’єкти замовної приватизації підтримали 71,4% громадян, а негативно віднеслися до цих планів лише 4,5%[28].

• З іншого боку, характер виконавців – тієї команди, яка прийшла до влади після перемоги революції. Ініціатором і виконавцем політики реприватизації став перший післяреволюційний уряд Ю.Тимошенко. Члени урядової команди за довгий період звикли до методів жорсткої 
опозиційної боротьби, частина з них випробувала на собі каральні дії старого режиму.

Олігархічні бізнес-групи  розглядалися новою командою як фінансова  основа старого режиму і провладних політичних партій, яку треба ліквідувати. Сама Ю.Тимошенко, як показали подальші події, виявила прихильність до радикальних, шокових методів.

Українська реприватизація в буквальному перекладі - це повернення приватизованих об’єктів у державну власність з метою подальшого чесного перепродажу. За змістом це – політичний процес, мета якого покарати неправедно збагачених приватизацією (умовно "олігархів"). В силу цього, каральні дії спрямовувалися проти покупців – великих бізнес-груп, наближених до старої влади, а не проти продавців – державних органів, які здійснювали "замовний" розпродаж державного майна.

Основні напрями поліпшення механізму державного регулювання приватизації  включають  вдосконалення її управління, способів оцінки та продажу об’єктів приватизації;  функціонування ринку цінних паперів (з позицій вимог обслуговування процесу приватизації); моніторингу приватизації, її соціально-економічних та екологічних наслідків; посилення інвестиційної привабливості та спрямованості приватизації.

Спираючись на світовий досвід, ми визначили дві основнітенденції системи державного регулювання. Перша  з них пов’язана із зменшеннямступеня  державного втручання в економіку, переходом від переважноадміністративних до економічних важелів регулювання. Друга тенденція полягає вбільш активному втручанні в економіку в порівнянні з тим, яким воно є по відношеннюдо сформованої ринкової системи [12 ].

Розділ 3. Перспективи процесу приватизації на Україні.

Після помаранчевої революції  усі три уряди – Юлії Тимошенко, Юрія Єханурова, Віктора Януковича – наполегливо вимагали від ФДМУ підготовки нової Державної програми приватизації на 2005-2007 роки. Протягом 2006-2007 рр. ФДМУ запропонував уряду кілька версій проекту Програми, але жодна з них не була затверджена.

Проект Програми, запропонований ФДМУ, базувався на таких принципах:

• По-перше, ключовою метою приватизації 2005-2007 рр. було проголошено оздоровлення державного сектора шляхом продажу збиткових, малих та непривабливих об’єктів;
• По-друге, очікувалося, що великі та привабливі підприємства (особливо стратегічні компанії) можуть продаватися лише у виняткових випадках для забезпечення запланованих бюджетних надходжень та за рішеннями уряду.

Такий підхід відображав ситуацію в країні, що характеризувалася  непримиренною політичною конфронтацією  з посиленням ризиків при приватизації стратегічних підприємств.

За таких  умов неможливо уникнути кризи приватизаційного процесу, якщо не прийняти на озброєння фундаментально нову політику. Причому цю стратегію ще мають сприйняти головні політичні сили країни.

Ми рекомендуємо відновити  приватизаційний процес на основі методологічних підходів, на яких базується розроблений у 2002 р. проект Державної програми приватизації на 2003-2008 роки. Першим кроком має стати проголошення завершення приватизації в Україні, як надзвичайного соціально-економічного процесу.

Частина завдань, рекомендованих цим проектом, вже  реалізуються на практиці. ФД МУ провів інвентаризацію і створив Єдиний реєстр державного майна. ФД М У зараз здатний обирати приватизаційні проекти, враховуючи ефективність державного сектора. Галузеві міністерства вже розпочали підготовку Галузевих програм ринкової трансформації та приватизації.

Однак, проект, розроблений  п’ять років тому, потребує деяких ключових доповнень. Програма має включати три нові елементи:

• По-перше, ліквідувати прогалини, які появилися через неузгодженість приватизаційного процесу. Одним з головних завдань є приватизація підприємств разом із ділянками землі, на яких вони розташовані. З самого початку державні підприємства продавалися окремо від ділянок, і зараз питання власності на землю залишаються неврегульованими.

• По-друге, легітимізація приватизаційних результатів повинна змінити на краще негативне сприйняття приватизації та зняти політичні ризики для великих інвесторів. Важливо визнати права власності на об’єкти, приватизовані до помаранчевої революції. Легітимізація результатів приватизації сприятиме переходу до прозорого продажу державної власності у майбутньому.
• По-третє, провести адаптацію приватизації згідно з новими вимогами інтеграції України до глобальних процесів. Важливо ввести офіційну регуляторну систему для дозволу участі іноземних інвесторів у приватизації. Чинне українське законодавство не надає реальної технології для цього. Допуск іноземних інвесторів регулюється неофіційними методами. Більше того, великий український капітал у найближчому майбутньому зберігатиме за собою доступ до влади, і саме через це ризик протекціонізму при проведенні приватизації залишається високим.

Немає універсального критерію, за яким можна остаточно визначити  розподіл сфер діяльності між державними компаніями та приватним сектором. Кожна країна встановлює межу державного та приватного секторів відповідно до стратегії економічного розвитку, порівняльної ефективності компаній різних форм власності, якості державного управління тощо, а також враховуючи неекономічні фактори, такі, як: соціальні міркування, політичні цілі, ментальність населення та навіть національні традиції.

Є певні аргументи  на користь того, що в Україні, межи державного сектора будуть більшими, порівняно з розвиненими країнами, принаймні, це становище збережеться ще на певний короткий час. Ось фактори, які найближчим часом обмежуватимуть приватизаційний процес:

Економічний фактор - державний сектор складається з ряду об’єктів, які приватизувати ризиковано через слабку регуляторну систему; недостатньо інвестиційних ресурсів національного капіталу, який, перебуваючи при владі, ймовірно, перешкоджатиме потоку іноземних інвестицій в українську економіку.

Соціальний фактор - населення, що, з одного боку, зберегло ментальність часів соціалізму, а з другого - втратило матеріально в історичному процесі розподілу державної власності і тому має негативне ставлення до приватизації як такої.

Політичний фактор - гостра політична конфронтація за останні роки призвела до зникнення стратегічного компонента у державній адміністративній системі. Нездатність провідних політичних сил досягти компромісу відноситься також і до питань приватизації. Приватизаційний процес був паралізований. На протязі останніх двох років ФДМУ не вдалося завершити приватизацію жодного зі стратегічних чи великих підприємств. На жаль, на наш погляд, треба очікувати продовження цієї політичної конфронтації, принаймні, до кінця 2008 р.

На більш  тривалу перспективу можна очікувати, що регуляторна система розвиватиметься  подібно до ряду інших європейських країн, сягаючи їх рівня, що дозволить значно розширити перспективи приватизації. Другим негативним економічним фактором є зазначена вище проблема браку національних інвестиційний ресурсів, яку можна пом’якшити через розширення доступу українських корпорацій до дешевих кредитно-фінансових ресурсів, передусім завдяки глобалізації цих компаній (найближчим часом очікуються ІРО найбільших бізнес-груп), а також через розвиток вітчизняного фондового ринку, насамперед, поліпшення корпоративного управління та захисту міноритарних акціонерів та лібералізацію вітчизняного банківського сектора. Важливим фактором є зменшення перешкод у регуляторному середовищі для бізнесу, що перешкоджають накопиченню капіталу та відлякують інвесторів (як іноземних, так і внутрішніх). Як ми знаємо, український діловий клімат має значні резерви для покращення¹.

Багато авторів вказують [11, 13], що поганий діловий та інвестиційний клімат в Україні є результатом різних інституційних та систематичних невідповідностей, які проявляються у вигляді надмірної кількості бар’єрів до входження на ринок (наприклад, режими реєстрування та ліцензування), надмірна кількість адміністративних дозволів та інспекцій, непрозора податкова та митна системи і неефективне адміністрування, нестабільна та непрозора правова система і її погане впровадження (особливо слабка та корумпована державна бюрократія та судова система), негативна практика виконання контрактів та недостатній захист прав власності, слабо розвинена та монополізована інфраструктура.